Олександер Шугай iз його першою газетою, де у восьмому класi друкував байки. (з архіву Олександра ШУГАЯ.)
— Олександере Володимировичу, місце народження вас пов’язує з Іваном Багряним. Ваше дитинство теж пройшло на Сумщині. Які спогади залишилися з того періоду?
— Незважаючи на тяжкі повоєнні роки, моє дитинство овіяне романтикою. Бачив зруйновані будівлі, землянки, скалічених людей, старців-прохачів, голод 1946 року, але водночас підсвідомо вмів радіти життю. Може, це тому, що виростав у родині батька-фельдшера, до якого зверталися хворі, безпомічні — і він їм допомагав. Безвідмовно. По ліки їздив у райцентр (20 кілометрів, ми тоді жили в селі). Потім люди приходили до батька з подякою, і від цього на душі було радісно. Скільки я наслухався різних розповідей! А особливо тоді, коли сходилися два медики — батько й дядько. Тоді ж я почув правду про більшовицький режим (мій дідусь не пішов у колгосп, так і вмер одноосібником). Я намагався щось висловити в художній формі. Спочатку, долаючи нещадну цензуру, в повісті «По стерні босоніж», потім у «Притчі про хату, або Сорок святих», але відчуваю, що не зміг реалізуватися цілком. За всіх суворих реалій я залишався романтиком.
— Ви закінчили факультет журналістики Київського університету. Чи підтримали свого часу ваш вибір батьки?
— Батько хотів, щоб я став лікарем. Але підтримав моє прагнення до поезії, до журналістики. Це речі мовби й непоєднувані, проте на початковому етапі є змога глибше пізнати навколишню дійсність. Після школи я працював у райгазеті, в якій восьмикласником надрукував перший свій вірш — байку. Вступив на заочний відділ факультету журналістики.
— Ви також пройшли міжнародні курси славістів при Братиславському університеті. Як вдалося потрапити туди?
— Це було в 1982—1983 роках, Studia akademica Slowaka. Я тоді працював у видавництві «Молодь». Мені випало бути редактором антології молодої словацької поезії і, як відзнака за мою сумлінну працю (так я сприйняв ці курси), Спілка письменників відрядила мене в Братиславу. Незабутня поїздка разом iз поліглотом Вілем Гримичем! Хоч на той час я вже був за кордоном (у Східній Німеччині, там служив у війську і трохи попрацював військовим журналістом), але поїхати на курси славістів, які зібралися з усього світу, навіть iз Японії.
— Пам’ятаєте, коли вперше до рук потрапили твори забороненого письменника Івана Багряного? За радянських часів це було зовсім непросто.
— Багряний — це моя доля. За складом душі я, мабуть, пошуковець. Люблю доскіпуватись до правди, до істини, вивчати, аналізувати документи. Особливо там, де наші видатні особистості, патріоти, світочі були оббріхані, зневажені окупаційною владою, більшовицькими мародерами. Працюючи в редакції газети «Радянська Україна», я виїздив на місця подій за скаргами трудящих (так це називалося), публікував матеріали під рубрикою «Лист покликав у дорогу» або «Дзвінок з редакції». А на той час я вже працював редактором відділу поезії у журналі «Дніпро», хоч написав і прозові твори: повість, оповідання. Підтримував товариські стосунки з Валерієм Шевчуком, якого тривалий час не друкували. Мав ідею написати книгу про вигаданого українського письменника. Чуєте, вигаданого? Дослідити його життя і творчість, зв’язки з Тичиною, Рильським, Сосюрою та іншими класиками. І все це проілюструвати фактами, епізодами, документами (насправді вигаданими!), але так переконливо, щоб читачі мені повірили. Трохи шкодую, що не випробував себе в такій іпостасі. Адже сталося так, що реальність узяла гору над фантастикою. Життя підкинуло мені, працівникові журналу «Дніпро», творчу спадщину видатного поета й перекладача Василя Мисика, з яким я запізнався ще по видавництву «Молодь» (листувався з ним, навіть приїздив у Харків, аби він видав нову збірку поезій). Із перших днів у «Дніпрі», відчувши сприятливу атмосферу, я й захопився дослідженням спадщини Мисика, надрукувавши низку матеріалів. А тут наспів... Іван Багряний! Як це сталося? Докладно про це я розповів у романі-дослідженні «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду».
— Коли почали працювати над популяризацією творчості Багряного?
— Популяризація, мабуть, не те слово. Твори Багряного (саме тоді, коли нам вони були недоступні) перекладалися англійською, німецькою, голландською, французькою мовами. Тільки англійською — понад мільйон примірників. Роман «Тигролови» німецькою витримав три наклади, потрапивши до списку бестселерів. Книгу купували на подарунок до дня народження та до дня конформації. На превеликий жаль, ми довідалися про Багряного з неймовірним запізненням. Але це на совісті окупаційного кремлівського режиму. Такого дикунства не було в жодній країні. Німецькі нацисти спалювали книги авторів, яких вони боялися й ненавиділи, проте це був дуже короткий період. А в нас, не знаючи творів найкращих українських письменників, виростали цілі покоління. Влада фальшувала навіть Тараса Шевченка, заборонити якого просто не могла.
— Чи знайомі з родичами письменника особисто?
— Я пишаюся тим, що в Охтирці розшукав першу дружину Івана Багряного — Антоніну Дмитрівну, сина Бориса Івановича та рідну сестру Єлизавету Павлівну. У помешканні Антоніни Дмитрівни зберігався й раритетний примірник роману «Скелька», без палітурок, зачитаний до дірок. Про це докладно описано в романі-дослідженні «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду». Бачився я в Охтирці і з донькою Багряного від першої дружини — Наталкою Іванівною. Вона за фахом художниця, на той час мешкала в Москві. Розшукав я ближніх і далеких родичів Багряного. У першій книзі двокнижжя вміщено світлину матері Багряного — Євдокії Іванівни, з села Куземин Охтирського району. На 85-ліття від дня народження Багряного вперше до Києва (і до Охтирки) приїздила друга дружина Багряного — Галина Елеазарівна, родом із Рівненщини. Приїздила разом iз донькою Роксоляною. (Докладніше про це можна довідатися в двокнижжі «Іван Багряний: нове й маловідоме (есе, документи, листи, спогади, нотатки, факти)». Пізніше приїздив син Багряного (він мешкає в Мюнхені) Нестор Іванович. Багряний був iще й художником, тож кілька його картин я розшукав у мешканців Охтирки.
— А ви бували в Новому Ульмі?
— Так. На запрошення пані Галини їздив iз нагоди 30-річчя від дня смерті І. Багряного. Там вивчав його домашній архів і з її дозволу організував перевезення в Україну. В Новому Ульмі розшукав примірник книги «Тигролови» в перекладі німецькою мовою Das Gesetz der Taiga («Закон тайги») з дарчим автографом автора: «Пані й панові Слонь і їхній донечці тут висловлюю мої найкращі побажання! І. Багряний. 20.X.61.». Пані Слонь зберігала цей раритет понад тридцять років! Крім того, зберегла синьо-жовтий прапор новоульмівського осередку УРДП, адже її покійний чоловік, українець, очолював цей осередок. У такої німкені є чого повчитися нашому жіноцтву. Внаслідок цієї поїздки 1994 року у видавництві «Смолоскип» вийшла книга: Іван Багряний «Під знаком Скорпіона (з творчої спадщини письменника)».
— Чому взялися за Багряного найактивніше?
— Багряний мій земляк. Міста Ромни та Охтирка — майже поруч, розташовані на Сумщині. Отже, коли хочете, й ментально це мій герой. Усе, що я прочитав iз художніх і з публіцистичних творів Багряного, одразу ж лягло мені на серце так, ніби це я пережив, передумав і... написав. Тут немає і крихти фальші. Хтось може дорікнути Багряному, що він, мовляв, у чомусь помилявся. Але помилятися і фальшувати — це, згодьтеся, абсолютно різні речі. До того ж Багряний справді був далекоглядним. Нині він дуже актуальний. Але ця тема потребує окремої, ширшої розмови.
— Чи можна назвати вашу нову двотомну працю «Іван Багряний: нове й маловідоме» умовно продовженням роману-дослідження «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду»?
— Безперечно. Хоч форма книг абсолютно різна. Та й побачили вони світ у різних видавництвах. Найважливішим для мене було зібрати огром матеріалу, систематизувати, стиснути його. Але ніде не покривити душею. Бо життя і діяльність Багряного — це подвиг. Треба вміти читати документи, пояснювати їх. Навіть після мене Багряного зможуть вивчати, опановувати за тими документальними матеріалами, що пощастило зібрати мені. Знаєте, я не намагався захистити дисертацію — кандидатську чи докторську. Важливішим було встигнути якомога більше.
— Іван Дзюба написав до вашої праці розлогу передмову «Пізнання Івана Багряного триває». Як ви оцінюєте сучасний стан українського «багрянознавства»?
— Знаю, що на тему Багряного захищають дисертації. До двокнижжя звертаються читачі: студенти, науковці, політики, історики, письменники. Саме тому воно і спрямоване в бібліотеки. Але це не те видання, яке мимохідь читають у дорозі.
Вважаю, що найкраще жити і діяти так, як він, Багряний. На моє переконання, найчутливіший до ідей Багряного Іван Дзюба. Ці два великі українські Івани весь час ніби рухалися один одному назустріч. Те, що, починаючи з шістдесятих років, робив Дзюба в Україні, Іван Багряний робив за межами України, в еміграції.
— Чи маєте дітей, онуків? Що їм про Багряного розказуєте, чи ставите у приклад його?
— Так прямолінійно, по-школярському, я ніколи не чинив. Але все, чим займаюся, відбувається на очах дружини, дітей (кандидатів наук) та онуків (двоє з них ще дуже маленькі). Коли потребую допомоги, мені допомагають.
— Ви є представником Фундації імені Івана Багряного в Україні. Які проекти зараз реалізовує фундація, які плани на майбутнє?
— Наступного року Фундації виповнюється 40 років. У видавництві «Смолоскип» до цієї події побачить світ книга про Фундацію імені Івана Багряного. Там будуть нові документи, які безпосередньо чи опосередковано стосуються його, зокрема й ті, які довелося зняти з двокнижжя. Її назва — «Фундація імені Івана Багряного. Хроніка доброчинної діяльності в Україні та за її межами. Репортажі, інтерв’ю, рефлексії, нотатки, рецензії, відгуки, повідомлення». Тому наберіться терпіння — і скоро найповніша інформація про Фундацію буде у цій книзі.
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
