Сергій Ч., у минулому — мешканець Донецька, 36 років. Працював на заводі верстатником. В армію пішов 17 травня добровольцем. Військове звання — старший сержант. Воював у батальйоні «Донбас» (Нацгвардія). Поранений під Іловайськом. Спілкується з журналістами українською.
— Я отримав поранення від гранати — ліва сторона. Найбільше постраждала рука. Коли мене привезли в лікарню ім. Мечникова у Дніпропетровську, в руці вже 16 годин не було кровообігу. І я надзвичайно вдячний нашим лікарям, фахівцям судинного відділення, які навіть не ставили питання про ампутацію, а врятували мені руку, відновивши артерію за допомогою пахової вени. А решту вже німці підлатали, підлікували. Лікарі тут дуже приємні, я їм довіряю. Рука не діяла, а тепер діє.
— Сергію, розкажіть свою версію подій під Іловайськом.
— Я певен, що винних не знайдуть. Буде якийсь «цап-відбувайло». Таких «цапів» завжди знаходять, а ті, хто справді винен, виходять сухими з води. Можливо, там і сам Порошенко винен — ми ж цього ніколи не дізнаємося.
— Це однозначно була провокація. Думаю, спланована. Я багато чув від вояків, що йшли російські колони, всі все знали, а наказ був — не стріляти. Що це таке?
— Можливо, це тому, що до останнього була надія: Росія безпосередньо не воюватиме...
— Я особисто там бачив бійців Псковської дивізії. Купу російських паспортів. А про це чомусь ніхто не хоче говорити! Чому на дипломатичному рівні ніхто не тицьне цим Путіну в морду?! На тому ж саміті «Великої двадцятки» — вивалити перед ним ті паспорти й ткнути носом: дивись, падло, це так твоїх вояків там немає?!
— Але ж ніхто цього не зробить!
Я людина маленька, я робив те, що від мене залежало. А чому «великі» люди не роблять того, що можуть зробити?
— До речі, як ви ставитеся до того, що у новій Верховній Раді багато депутатів, які були командирами батальйонів?
— Курчат по осені рахують. От до наступної осені й побачимо.
— А щодо представника вашого батальйону «Донбас» — Семена Семенченка? Ходить багато розмов про те, що він просто піарщик, який фактично й не воював, а лише заробляє собі політичні дивіденди. Або й іще гірше — що «засланий козачок»...
— Я чув і таке, що в Україні його боягузом називають. Так от: я ніколи не бачив в очах Семенченка жодних ознак страху. Під Лисичанськом він вибігав сам-один і забирав нас із зони бою. Або інший випадок: чекає вся рота наступу на Попасну. Проїжджає мимо Семенченко в машині розвідки — і сам попер просто туди, де блокпост, де могли бути міни, кулемети і ще бозна-що.
Чи в Іловайську — заходить він із ротою, серед звичайних бійців, і отримує мінне поранення. Висновки робіть самі.
До речі, перед бійцями він завжди був без балаклави.
— У вас у батальйоні був позивний?
— Звичайно. Ізя. Бо юнаком я грав у «Контр-страйк» (комп’ютерна гра-«стрілялка». — Авт.), і в мене там був нік Ізгой. А на фронті кожна секунда дорога, то я його скоротив — і став Ізя (посміхається).
— Хотілося б прояснити ситуацію із фінансовим забезпеченням добровольців. Ми знаємо, що військовослужбовці ЗСУ заздрять деяким батальйонам, через те що там вояки отримують значно більшу платню порівняно зі звичайними армійцями, кадровими та мобілізованими.
— Про інші батальйони не скажу. А нам у «Донбасі» зарплатних карток, як у ЗСУ, не робили. За весь час, що я був у зоні АТО, отримав лише 1200 гривень. І ще 5000 — персонально з батальйону мені виділили допомогу, коли я в Дніпропетровську був поранений. Мовляв, навіщо добровольцю гроші?
Це як в анекдоті про Чапаєва. Вишикував Чапаєв своїх бійців і питає: «Хлопці, птахам гроші потрібні? — Ні! — Так от, орли!..»
Тут я ще хочу сказати про волонтерів та їх роль у забезпеченні армії.
Один там казав, що волонтери нічого не роблять (таку думку у вересні висловив на брифінгу командувач Сухопутних військ ЗСУ, генерал-лейтенант Анатолій Пушняков. — Авт.). То я б особисто хотів йому пику натовкти.
Волонтери роблять усе — одягають дітей, допомагають біженцям, забезпечують усім необхідним армію, добровольчі батальйони... От як із моїм пораненням: перебита артерія, кров цебенить так, що, здається, зараз уся витече. Вже через сім хвилин мені вводять «целокс» (потужний, дуже дорогий імпортний кровоспинний засіб. — Авт.) — це ж теж волонтерська заслуга. І все — рука, звісно, чорна, але кров уже не тече. Мені завдяки цьому руку не відпанахали!
Або прокидаюся після операції в Дніпропетровському госпіталі — в мене стоїть на руці апарат по типу Ілізарова, але німецький. Лікарі кажуть: це волонтери принесли. Зазираю під ліжко — там батарея пляшок із ліками. Мені медики розповіли, що мої ліки коштували 4 тисячі гривень на добу.
Моя сім’я сама б із таким не впоралася. Ми, поки я воював, усі заощадження витратили.
А місцеві волонтери, в Гамбурзі, як допомагають! Сидять із нами, підтримують, розважають. На початку, коли було дуже важко, взагалі постійно ночували у нас.
— Чи плануєте повертатись на Донеччину?
— Ні. Родину я теж звідти вивіз.
Можливо, в когось інші враження, але я там жив, тісно спілкувався з тими людьми. І там справді було дуже багато налаштованих проти України. Зараз, щоправда, думка змінилася. Скажімо, ті, хто раніше ходив на «референдум» (щодо створення «Донецької народної республіки». — Авт.), на «вибори» (керівництва «ДНР» у листопаді) вже не пішли.
— Але ж є й інші приклади — от ви, скажімо, з Донецька пішли воювати в Нацгвардію...
— Це інша річ. Розумієте, є люди, які продаються за ковбасу і не мають національного підґрунтя, патріотичної жилки. Їм пообіцяли великі пенсії — й вони думали, що буде, як у Криму. Не вийшло. Українці є різні — є продажні й непродажні. І в Донецьку теж.
— Ви раніше брали участь у громадському житті, Євромайдані?
— Ні, не брав. Але для мене Майдан — це дуже велика справа, яку зробили люди. Майдан, можливо, взагалі змінив моє ставлення до України. Доти я вважав, що вже нічого неможливо з цією державою зробити. Але такі ґрунтовні зсуви... Це як у геології — колись був один континент, а потім розколовся на кілька.
Це просто прірва між старою й новою Україною. І якщо хтось із людей при владі хоче думати, що все залишиться так, як раніше, то хай не тішить себе такими ілюзіями. Україна змінилася.
Я почав активно висловлювати свою громадську позицію вже тоді, коли почалися події в Криму. Бо тоді багато людей і в Донецьку почали говорити про те, що треба йти до Росії. А мені цього дуже не хотілося.
— Водночас у Збройних силах є досить багато прибічників тієї позиції, що саме з Майдану почалися всі нинішні негаразди й нестабільність в Україні. Мовляв, «дострибалися», збурили ситуацію. Ви з цим не згодні?
— Ми з хлопцями зі Збройних сил спілкувалися. У мене є побратим, дядько Ваня з позивним Хмара — зараз він поранений, дай Бог йому здоров’я. І були в нього стрічки синьо-жовті. Він їх розрізав і пропонував цим воякам. То один брав і одразу прив’язував на руку, другий каже: «Візьму, згодиться». А третій прямо заявив: «Я тобі зараз його на *** намотаю». Тобто навіть в одному підрозділі може бути таке різне ставлення до державного прапора. А якщо в людини до прапора таке ставлення, що вона його куди завгодно може намотати, то... Що вже казати.
А можна тепер я вам як журналістам поставлю запитання? От був Будапештський меморандум про відмову України від ядерної зброї, в обмін на це їй гарантували безпеку й недоторканність кордонів. То чому ніхто не галасує, що ні США, ні Велика Британія не виконали свої зобов’язання? Журналісти про все пишуть, а таке надзвичайно важливе питання не порушують.
— Насправді про це дуже багато писали й говорили.
— І що, хтось на них у суд подав, є якась справа? Чому про це мовчать?! Треба ставити це питання руба! Гинуть тисячі людей, наші патріоти, а влада не може наголосити на порушенні зобов’язань іншими учасниками Будапештського меморандуму.
Це як із козаками Запорізької Січі було — коли вони потрібні, то «кличемо козаків на допомогу», «чолом б’ємо»... А коли не потрібні — або до них байдуже, або взагалі «знищити Січ».
От нещодавно в Україні відзначали чергові роковини пам’яті жертв Голодомору. Зараз на Донеччині й Луганщині, де окуповані території, відбувається, по суті, такий самий голодомор, люди помирають від голоду. Тільки в ролі чекістів — «ДНРівці» та «ЛНРівці». Вони пенсіонерів загнали в таку ситуацію, що люди помирають від голоду!
Мені на роботі пенсіонери, які навесні йшли на референдум (за «ДНР»), казали: через рік ти наш завод не впізнаєш! Ти пошкодуєш, що не ходив голосувати! А я їм відповідав, що буде їм х*р 300-міліметровий у діаметрі, як верстатники кажуть. І місто, яке вони так люблять, буде зруйновано вщент... Ну зруйноване воно, як ми вже бачимо, не буде, але в іншому я мав рацію. Хоча краще б помилився.
Тепер і до них теж розуміння приходить, що вони помилялися. Але запізно трохи.
— Але багато хто там переконаний, що в голоді на Донбасі винна Україна й «хунта», яка не виплачує пенсії та інші соціальні допомоги. Особливо після того, як з окупованої території пішов Ощадбанк.
— Ці невиплати Києву можуть вилізти боком. Адже що заважає Путіну завезти на Донбас мільйони рублів, хоч і спеціально надрукованих, вкласти в підприємства, заплатити людям за той же матеріал, який є в Україні. І щоб вони працювали, виробляли, будували. І дякували Росії. Не можна їм не давати їсти, ми ж так втратимо ці економічно багаті області!
Воюйте, відтісняйте військами бойовиків, поки їх там іще мало, але не мордуйте людей голодом. Це ж справді геноцид! Голод — страшніший за війну. А вони нічого не хочуть робити, щоб звільнити територію, але припиняють виплати людям, які замерзають і голодують.
Так, ці люди зробили помилку, але вони ж беззбройні, це ж бабусі. Усі, хто здоровіший, врятуються — виїдуть в Україну, в Росію. А хто найслабший — загине там.
А потім Росія офіційно зайде — і тоді взагалі її звідти не виб’єш.
— Як ви думаєте, коли і чим завершаться події на південному сході України?
— Якщо зволікати, то Донбас так і залишиться пошматованим. І зараз до цього все йде.
Моя думка — треба якнайшвидше зайняти ці райони. Відтіснити до кордону всіх, хто хоче в Росію — хай собі їдуть у Росію.
— Всіх — тобто й цивільне населення?
— Це вони там на нас кажуть — «фашисти». А ми через те цивільне населення не можемо нормально воювати! Замість того, щоб артилерією бити по бойовиках у тому ж Іловайську, ми змушені були туди заходити й битися в місті. Коли ми там билися, всі будинки були цілі! Бо не можемо ж ми вбивати мирних людей. І бійці добровольчих батальйонів, армії через це «мирне населення» гинуть сотнями. Хочеш до Росії — шлях широкий, а нам тут не заважай.
А взагалі, я думаю, що буде зрада. «ДНР» та «ЛНР» приєднаються до Росії. Бо люди «нагорі», в яких є гроші, завжди будуть ситі й задоволені. Їм байдуже, що там внизу таргани роблять.
Але я переконаний і в тому, що всі військові злочини будуть покарані. Буде суд, процес у Гаазі чи ще десь. І наші можновладці, які до цього причетні, теж можуть там опинитися. Можливо, все це триватиме роками, та рано чи пізно обов’язково закінчиться покаранням злочинців. От тільки ж люди гинуть уже тепер.