Пам’ятник Петру Калнишевському в рідному селі. (з сайта iloveukraine.com.ua.)
Хтозна, чи існувала б нині Україна в сучасних межах, якби не послідовна подвижницька довготривала діяльність Петра Калнишевського. Він розсилав своїх гінців по українських землях, запрошуючи безземельне та малоземельне городове козацтво, посполитих селян переселятися на пониззя Дніпра, на території січових паланок, і в такий спосіб «залюднювати» правічні січові простори. Це було справді державне рішення, тільки так українські козаки могли врятувати свої землі від остаточної російської колонізації, а отже, зберегти їх для України.
Про те, як реагували на ці дії Калнишевського російські урядовці, свідчить хоча б той факт, що вони подали імператриці спеціальну доповідну записку, в якій доводили, що козаки для того вдарилися «у хліборобство, щоб економічно не залежати від Російської імперії», а отже, згодом і відокремитись від неї.
Про виняткову роль Петра Калнишевського у створенні економічного підґрунтя для майбутньої Української держави писав і дослідник Г. Надхін у брошурі «Пам’ять о Запорожье и о последних днях Запорожской Сечи», виданій 1877 року в Москві. Надхін, зокрема, писав, що саме за Петра Калнишевського на запорозьких землях стали швидко розвиватися засади громадянськості: стійка осілість, хліборобство, тваринництво... Були й школи, які мали напівдуховний-напівсвітський характер: одна в самій Січі, інші в Межигірському і Самарському монастирях. А торгівля чорноморська і на Русь, і в Польщу йшла тільки через Запорожжя: на той час Січ була чи не єдиним для них чорноморським портом, у ту пору це була єдина точка зіткнення Русько-Польської Півночі з Чорним морем і Середземномор’ям. Зазвичай у мирний час, в останній період існування Запорозького коша, турецькі (та й не лише турецькі) судна з ярликами Сераскіра-паші з Очакова входили в Дніпро, з нього — в річку Підпільну, де тоді була Січ, і з’являлися там iз різними бакалійними та іншими товарами й припасами, звідти ж вони везли зерно, мед, рибу та іншу продукцію — торгівля була жвава. А коли російським купцям самим хотілося побувати в Криму, то вони могли потрапити туди не інакше, як лише через запорозькі землі, й переправлялися через їхні перевози. Осідлості Запорожжя прислужилися згодом, коли ввійшли в загальні кордони держави, ставши засадами міст.
Губернські міста й майже всі повітові та волосні міста і села Південної України виникли на місцях, які визначили запорожці, — із сіл, зимівників і хуторів. Наскільки скоро тут степом заволоділа оранка і степи стали полями, можна судити ось iз чого: не більше аніж за двадцять років до падіння Січі кошовий Григорій Федоров на прізвисько Лантух писав до Петербурга, що в Запоріжжі годуватися нічим. Бо воно хліба не сіє. А вже при падінні Січі в запорозьких землях 1775 року, коли її кошовим десять років поспіль був Петро Калнишевський, на річках Самарі, Вовчій і по Орелі, а також у інших місцях, були нескінченні хлібні поля з дорідним зерном, яке дарує тільки цілинний чорнозем, величезні отари овець та худоби, табуни породистих коней. Ще в двадцятих роках XIX століття колишні посполиті Запорозької Січі, згадуючи про таку швидку зміну в господарстві, казали: «Як був кошовий Лантух, то нічого було класти в лантух, а як став Калниш, пішли і паляниця, і корж, і книш».
Петро Калнишевський, окрім суто економічних проблем, переймався також і духовністю, освітою. За своє життя він лише своїм коштом спорудив з десяток церков на Роменщині, в Києві, на Запоріжжі, робив їм щедрі дари. При всіх 16 церквах, що діяли на землях «вольностей Війська Запорозького», були церковно-парафіяльні та три підвищеного типу спеціальні школи. При церквах же були й притулки для немічних, старих і хворих. Саме завдяки Петру Калнишевському на його батьківщині 1770 року в Ромні був відкритий «французький пансіон» для козацьких дітей — своєрідний ліцей, як тепер сказали б, iз поглибленим вивченням французької мови. Була школа і в самій Січі, яка готувала писарів військових канцелярій і паланкових старшин — такий собі запорозький вищий навчальний заклад. Була на Запоріжжі і школа «вокальної музики та церковного співу» — спочатку вона розташовувалась на лівому березі Орелі, в слободі Орловщина, а з 1770 року безпосередньо в Січі, керував школою «знаменитий читака і співака» Михайло Кафізма. У всіх козацьких школах джури — учні — вивчали не лише освітні дисципліни та Святе Письмо, а й передусім військову справу, набували фізичного гарту. Більшість запорожців були грамотними людьми, чимало з них мали за плечима навчання в Києво-Могилянській академії та інших тогочасних навчальних закладах. Це були свідомі, грамотні воїни, захисники своєї Вітчизни.
У Роменському краєзнавчому музеї зберігається коштовне Євангеліє, яке Петро Калнишевський подарував церкві свого рідного села Пустовійтівка. Свого часу цей витвір коштував 600 карбованців золотом. Для порівняння: за коня давали не більше п’яти. Понад пуд срібла пішло на оправу. А дарчий напис вигравіювано в нижній частині передньої обкладинки: «Сія книга євангелія здєлано коштом войска Запорожского низового судії військового Петра Івановича Калнишевського». 1760 року, коли виготовлено цю пам’ятку, Калнишевський iще був суддею, вперше кошовим отаманом він став у 1762 році. А ще до свого «судійства» він тривалий час був військовим осавулом. На батьківщині в Пустовійтівці, вже ставши кошовим, він збудував церкву Святої Трійці.
Після Великої Вітчизняної війни церкву, за сумною традицією, переобладнали під клуб. А згодом і цю установу занедбали, занехаяли, і лише 2006 року, завдяки Президенту Віктору Ющенку, цей храм був повністю відбудований.
19 жовтня 1750 року царським указом Військо Запорозьке разом із Січчю і прилеглими землями було передано під командування українського гетьмана Кирила Розумовського, і, хоч Запорозька Січ слухати про це не хотіла, визнаючи владу своєї старшини та ще хіба що царську владу, після ліквідації гетьманства 1764 року, коли зникла ця проміжна, пом’якшуюча (все ж таки своя) ланка в стосунках iз Петербургом, запорожцям доводилося на власній шкурі відчувати вовчі зуби царату, жорстоку й послідовно деспотичну політику Катерини II, гідної спадкоємниці Петра I.
За сімдесят років бурхливого сповненого небезпек козацького життя Петро Калнишевський набув неабиякого політичного і військового досвіду, став видатним політиком і воєначальником свого часу. «Петро Калнишевський, отаман кошовий війська Запорожського із всім старшим і меншим товариством» — таким титулом підписував він документи, листи й укази січові. Його заслуги, авторитет згодом мусила визнати й цариця, котра 1770 року оголосила подяку Війську Запорозькому за доблесть у російсько-турецькій війні, а самого кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами (за деякими дореволюційними джерелами, найвищою відзнакою імперії — орденом Андрія Первозванного). 1773 року йому було присвоєно військове звання російської армії «генерал-лейтенант». Адже саме під командуванням Петра Калнишевського запорозькі козаки взяли штурмом турецьку фортецю Хаджибей, яка з 1795-го стала називатися Одесою, а край довкола неї — Новоросією. І це при тому, що ця земля — а саме між Південним Бугом і Дністром — названа Україною в Київському літописі ще в 1189 році. А пізніше стала відомою під назвою Ханська Україна, оскільки потрапила під владу Туреччини. Наголошую; саме Україною, а не вигаданою царськими придворними Новоросією, котру нині пробують реставрувати сучасні політичні пройдисвіти.
Уперше кошовим отаманом Петро Калнишевський став 1762 року і був на цій посаді менше року. У вересні 1762 року разом iз військовим писарем січовим Іваном Глобою він зустрічався в Москві з царицею Катериною II. Тоді ще Іван Глоба при коронуванні цариці виголосив блискучу промову, яка тій дуже сподобалася.
Мабуть, сам Петро Калнишевський тоді не дуже заімпонував цариці, бо з посади кошового отамана його усунули. Слід сказати, що 1753 і 1756 року царський уряд змінив деякі звичаї Січі й відтоді кошового та інших керівних осіб вибирали не на загальновійськових радах, як раніше, а на обмежених кількісно і якісно сходках старшини, де здебільшого затверджувалися рекомендовані царицею та її представниками кандидатури. Але ці царські закони козацтво дуже часто ігнорувало, обираючи найдостойніших і найавторитетніших. Одним iз таких обранців козацької громади і був Петро Калнишевський, котрий у січні 1765 року всупереч царській волі знову став кошовим отаманом. Про це свідчить «Справа про самовільне обрання козаками отаманом Коша Запорозької Січі Калнишевського», почата 12 лютого і закінчена 16 березня 1765 року — більше місяця спеціальна слідча комісія з Петербурга розслідувала цей вияв «зухвалої непокори і сваволі запорожців». Та з огляду на майбутню війну з Туреччиною — царська Росія тоді пробивалася до Чорного моря, — в якій українському козацтву відводилася чи не вирішальна роль, Катерина II примирилася з самовільним обранням Калнишевського кошовим і, змінивши гнів на милість, визнала його на цій посаді. Так Петро Калниш став кошовим удруге й остаточно — аж до зруйнування Січі, тобто на десять років підряд, «чого зроду-віку» не було.
Насамкінець свого існування Запорожжя опинилося у вкрай важкому становищі: його землі постійно захоплювали російські вельможі та поміщики, їх роздавали колоністам, що спричиняло майже безперервні суперечки і сутички. Непевність свого становища зрозуміло й козацтво — це й було однією з причин незвичайного для Запорожжя багаторічного отаманства Калнишевського. Незважаючи на майже безперервні бойові дії, він переймався не тільки визначенням та захистом кордонів запорозької території, а й усіляко стимулював якнайшвидше освоєння її великих і безлюдних просторів, сприяв переселенню селян з Гетьманщини, Волині, Галичини та інших регіонів України на землі «вольностей війська Запорозького низового» та прилеглі території.
Завдяки його турботам у Дикому Полі виростали нові села. Так, зокрема, виникло й село Петриківка на Дніпропетровщині, назване на честь кошового. Він як міг старався вести самостійну політику, максимально уникаючи конфронтації з царизмом.
У «Маніфесті» Катерини II від 3 серпня 1775 року про зруйнування Запорозької Січі серед переліку багатьох царських «звинувачень» прямо сказано, що «заводя собственное хлебопашество, розторгали они тем самое осование зависимости их от Престола нашего...». Це було основне звинувачення на адресу кошового. І небезпідставне. Бо якщо, за описом Василя Чернявського, 1766 року на всій території Запорозької Січі було чотири тисячі зимівників — козацьких хуторів, — своєрідних малих фортець, то 1775 завдяки діяльності Петра Калнишевського, їх уже було близько 50 тисяч. Запорозькі хутори-зимівники — це були по суті господарства фермерського типу, де працювали й власники, й наймані робітники. Звичайна рабська праця кріпаків самодержавної Російської імперії була малопродуктивною і не витримувала конкуренції з українсько-козацькою фермерською системою.
На початку червня 1775 року величезне стотисячне військо під командуванням генерал-поручика Петра Текелія рушило в напрямку Запорозької Січі. П’ятьма колонами з різних боків воно таємно наближалося до Січі. У ніч на 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 року царські війська оточили останню Запорозьку Січ — невелике укріплене містечко, де була одна церква, 38 великих будівель, так званих куренів, 500 козацьких майстрових і торгових будинків. Момент нападу було вибрано вдало — на той час у Січі перебувало лише кількасот душ, решта розбрелися по зимівниках, паланках, промислах, дехто подався на «городи» в Гетьманщині провідати близьких після тривалої кривавої війни.
Петро Калнишевський і січова старшина здали російським військам Січ без бою. Загарбники пограбували військову скарбницю, вивезли зi сховищ зброю з припасами та архів коша Запорозького, на слід якого дослідники випадково натрапили десь через 60 років. Понад п’ять тисяч запорожців після зруйнування Січі втекли на Дунай і заснували там Задунайську Січ.
А що сталося з Петром Калнишевським? Усі дослідники однозначно твердять, що він, разом iз військовим писарем Іваном Глобою, військовим суддею Павлом Головатим, військовим старшиною Андреєм Порохнею, полковником Чорним, Степаном Герехом, Іваном Куликом, Іваном Гараджею, курінними отаманами Осипом Параличем, Мусієм Головком та іншими були заарештовані, а їхнє майно описане й конфісковане.
8 червня 1776 року уряд повідомив Синод про рішення цариці й наказав негайно відправити Калнишевського в Соловецький, Глобу — в Тобольський монастир «під найсуворішим наглядом».
30 липня 1776-го настоятель Соловецького монастиря Досифей доповів у синод, що напередодні він прийняв арештанта Калнишевського для утримання його, згідно з царським указом. Там у нелюдських умовах довелося останньому кошовому проіснувати 27 років. Історик М. Колчин, котрий у 1880-х роках був монастирським фельдшером, так описує камеру цього в’язня: «Перед нами маленькі, аршинів у два (аршин — 71 см. — Авт.), двері з крихітним віконечком посередині, двері ці ведуть до житла в’язня, куди ми й входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршинів iз чотири, завширшки сажень, висота при вході — три аршини, у вузькому кінці — півтора. При вході поруч ми бачимо лаву — ложе для в’язня... На другому боці — залишки розламаної печі. Стіни... сирі, запліснявілі, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати — маленьке віконце, вершків iз шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було тільки в найсвітліші дні, та й то з великим напруженням зору. Якщо ув’язнений пробував подивитися крізь це вікно на світ Божий, то його погляду відкривалося лише кладовище, що перед вікном. Тому, хто пробуде близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху».
Лише указом нового царя Олександра I від 2 квітня 1801 року Петру Калнишевському було «даровано прощення» і надано право обрати собі місце проживання на свободі за власним бажанням. 110-річний в’язень, котрий за 25 років перебування в одиночках, як твердять перекази, осліп, нарешті став вільний.
Але він не втратив розуму. 7 червня 1801 року Петро Калнишевський в листі архангельському губернатору Мезенцеву не без іронії дякує за звільнення і просить дозволити йому «во обітелі сій чекати зі спокійним духом кінця свого життя, що наближається, бо за 25 років перебування в тюрмі він до монастиря цілком звик, а свободою він і тут насолоджується повною мірою». Мовляв, коли вся країна стала тюрмою, то чи варто шукати волю за межами Соловків. Єдине прохання висловив він у листі до Мезенцева — щоб дожити «залишок днів безбідно», хай йому залишать те ж арештантське утримання — по одному карбованцю на день, що цар і вволив.
Восени 1803 року Калнишевського не стало. Перед Преображенським собором Соловецького кремля, на сірій гранітній плиті вибито святенницьку епітафію: «Тут поховано тіло в Бозі почилого кошового колишнього Запорозької грізної січі козаків отамана Петра Калнишевського, засланого в сію обитель за височайшим повелінням 1776 року на спокуту. Він у 1801 році за височайшим же повелінням знову був звільнений, але вже сам не побажав залишити обитель, в коїй знайшов душевний спокій смиренного християнина, щиро визнавши свої провини. Помер 1803 року, жовтня 31 дня в суботу, 112 літ від роду, смертю благочестивою, доброю».
...На одному із Соловецьких островів є гора Голгофа. Зловісно пророча назва... Починаючи з 1550-х років, у Соловецькому монастирі пожирала свої жертви найдревніша і найсуворіша тюрма для державних злочинців, котра вже у двадцятих роках минулого століття, за радянської влади, виросла до ракової пухлини СЛОНу — Соловецьких таборів особливого призначення, швидко розпустивши метастази по всій країні. Вже не одна гора, а всі Соловецькі острови стали Голгофою, соловецький архіпелаг розрісся у зловісний «Архіпелаг ГУЛАГ».
При в’їзді в древнє місто Ромен на Покровській горі впадає в око пам’ятний знак, присвячений кошовому отаману Запорозької Січі Петру Калнишевському. Його спорудили влітку 1990 року на честь 300-ліття з дня народження цього «козацького батька». І встановили на місці, де височіла до 1908 року велична Покровська церква, збудована коштом останнього кошового і освячена літа 1770-го. А за кілька кілометрів, у рідному селі кошового — Пустовійтівці — встановлено величний пам’ятник.
Петро Калнишевський канонізований як святий Українською православною церквою Київського патріархату. Його ім’ям названi вулиці й навчальні заклади України. Біля могильної плити Петра Калнишевського на Соловецьких островах українські патріоти встановили його бронзове погруддя, тут побували вже тисячі українців, а на Батьківщині, в його рідному селі Пустовійтівка, діє музей Петра Калнишевського. Понад два десятиліття життєвий подвиг українського святого Петра Калнишевського пропагує група ентузіастів, які 12 років тому створили Український благодійний фонд імені Петра Калнишевського. За ці роки Фонд провів багато різноманітних заходів вшанування пам’яті останнього кошового отамана Запорозької Січі, видав кілька десятків книг різних авторів. На часі — зйомка повнометражного художнього фільму «Лицар Дикого Поля», але це вже потребує державної фінансової підтримки. Досі наш Фонд обходився своїми силами, але в цьому випадку ми фінансово неспроможні. Тож розраховуємо на розуміння і підтримку з боку держави і всього українського народу щодо відзначення 325-річчя від дня народження славного кошового Запорозької Січі. Бо, як сказав святий Димитрій Ростовський (Данило Туптало), «святі Батьківщини своєї після смерті не покидають».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
