Майдан — не аргумент?

Сьогодні, через рік після від’їзду з Росії, іноді повертаюся до того періоду, коли мені і в голову не прийшла би сама думка про політичну міграцію. Але обставини, в яких я опинився через події, що виникли після лютневої революції у Києві, змушують мене прийняти рішення, яке проводить межу через усе моє життя. Ця межа — київський Майдан: життя до нього і після. Відправною точкою можна вважати 2 грудня, коли я з великим інтересом їхав із Бєлгорода у Харків, де мене повинні були забрати на машині в Київ, на Майдан. Тоді ніщо не віщувало подій, які розгорнулися тут відразу після настання Нового року. Думаю, що і тодішнє керівництво країни в найстрашнішому сні не могло уявити, як стрімко будуть розвиватися події тих зимових днів, коли активісти радикальних організацій і сотні Самооборони Майдану зроблять рішучу спробу зміни керівництва країни. Хоча, будучи учасником і свідком тих січневих і лютневих подій, можу з певністю стверджувати, що в перемогу революції, яку потім назвуть Революцією гідності, тоді на барикадах ніхто не вірив. Не вірив і я, особливо коли в мене неодноразово летіли гумові кулі на Шовковичній та Інститутській. Тоді все здавалося божевіллям, натовп поглинав волю, розум був у заціпенiннi. Підсумок масового бажання змін тут і зараз відомий. Злочинний президент зі своєю командою втік у Росію, до свого хазяїна, залишивши країну на згарищі невирішених проблем, сам на сам із потужним сусідом, який тут-таки скористався безвладдям і революційною вакханалією, «під шумок» злочинно анексував Кримський півострів і розв’язав кровопролитну братовбивчу війну.

У подіях на Майдані брали участь не тільки жителі України. Активну участь взяли й опозиціонери з РФ, більшості яких тоді вдалося повернутися без особливих наслідків, насамперед через непублічність. Як і зараз, є ті з громадян РФ, хто в неоголошеній війні, перетинаючи кордон, опиняються по обидва боки міжусобного кровопролитного конфлікту.

Молода Українська держава відразу після подій січня-лютого цього року опинилася сам на сам із підготовленим і воєнізованим сусідом, що фанатично обслуговує пропагандистські метастази власного запорошеного «імперського» реваншизму. І саме в цих умовах помітніше стає громадянський підйом у самій путінській Росії серед тих, хто залишився непримиримим до суспільства, яке котиться в історичну яму, в якій опинялося вже не раз, в суспільство парадигмального тупика. Як це не прикро, але об’єднавчим стрижнем для несистемної опозиції стало саме питання України. Російську опозицію об’єднала, нехай і без оформлення, саме Україна. Ні сфальсифіковані результати виборів і «опозиційний екстаз», що послідував за ними, ні «болотна справа», ні Навальний, який враз опинився аутсайдером, а саме український народ, що звільнив себе від пут російського кріпацтва і забажав стати в один ряд із цивілізованими народами Європи. Саме бажання не жити в новому мультикультурному «вавилонському царстві», де зневажають елементарні людські і громадянські права, де за думку, висловлену на вулиці чи в інтернеті, відкривають кримінальні справи, що завершуються штрафом, обшуком або арештом, обертаються прийняттям важливого рішення про міграцію.

Після того, що сталося на Майдані і на тлі війни все частіше в інтернеті стала звучати інформація про те, що політіммігранти, що втекли з путінської Росії, просять в оновленій Україні політичного захисту, сподіваючись на отримання статусу політичного біженця. Але не все так просто, як здається на перший погляд. Перше, з чим зіштовхується той, хто бажає отримати статус політичного біженця, — це черги у відділі Міграційної служби, яка і займається біженцями. Як з’ясувалося, тут не тільки політичні біженці, тому прийом у Міграційній службі дуже насичений. І не завжди вдається потрапити туди. Хоча особисто для мене все почалося інакше і зовсім не з Міграційної служби. На Майдані я познайомився з багатьма представниками української опозиції, деякі з них, як згодом виявилося, були нардепами Верховної Ради. У Росії, мабуть, важко собі таке уявити, щоб чиновник рівня депутата Державної Думи, такий собі небожитель, у шоломі стояв на барикадах поряд зі всіма і на повний голос скандував: «Слава Україні! Героям слава!». Помічники нардепа переконали мене написати на його ім’я звернення надати мені політичний притулок в Україні. Я тоді був переповнений упевненістю в його отриманні і тут-таки погодився, оскільки статус нардепа України зобов’язував ставитися до нього з належною пошаною, у тому числі й на особистому рівні. Моє клопотання було направлено в МЗС, а згодом зникло десь у бюрократичних надрах. Почекавши якийсь час, я звернувся в управління Верховного комісара ООН, а точніше ХІАС, яка є уповноваженим партнером УВКБ ООН в Україні з роботи з особами, які шукають політичного захисту. Впродовж кількох етапів опитування мене в ХІАС було складено особисту анкету, з якою і потрібно звернутися в Міграційну службу. Річ у тім, що вважати себе політичним біженцем може кожен, так само як вважати себе патріотом, опозиціонером, але цього недостатньо. Особливо щоб визнати за вами декларовані вами якості. Їх потрібно довести. На щастя, у мене було достатньо свідків і доказів, насамперед медійних, розміщених в інтернеті, щоб не бути голослівним. Усі наявні в мене документи були відскановані, а це — паспорт і міграційний листок, який підтверджував законність перетину мною кордону з Україною. Також мені переслали з РФ лист звинувачення мене за підписом слідчого з регіонального управління ФСБ. Звинувачення за статею 280 КК РФ вважається політичним, а якщо воно ще й із ФСБ, то двічі політичним. У цього та інших звинувачень окрема історія. Я був засуджений в РФ заочно в травні ц.р., без моєї фізичної присутності, оскільки в РФ з України з грудня 2013 р. я не виїжджав.

Зрештою, що не дивно, Українська держава в абсолютній більшості випадків відмовляє тим, хто був і на Майдані в Києві, і навіть тим із росіян, хто тепер зі зброєю в руках відстоює українську територіальну і національну ідентичність у зоні АТО. Як виявляється, в Україні просто не прописана процедура отримання того, чого, за словами чиновників, в Україні просто немає. Тобто «політичного біженства», хоча Україна підписала конвенцію ООН про політичних біженців. Немає і «політичного захисту». Зрештою, і фізичної безпеки також, у тому числі й у своїй країні, де є ті, хто не проти приєднати частину нинішньої України до Росії і гаряче підтримують злочинні дії російського істеблішменту на міжнародній арені.

У неформальному спілкуванні ті, з ким доводилося розмовляти на цю тематику, по-людськи пропонують готуватися до майбутнього судового розгляду, який також має небагато шансів на позитивне вирішення. Юристи, до яких я звертався, також розводять руками, нарікаючи на те, що в Україні не склалася традиція надання статусу біженця і немає санкції зверху, навіть у ці важкі для країни часи. Мовляв, у бюджеті немає грошей навіть на біженців із Донбасу і Луганська, тобто на своїх громадян, а тут ще якісь росіяни на голову звалилися. Адже всім потрібно виплачувати допомогу, надавати житло і працевлаштовувати, гарантувати захист і подальше надання громадянства. Те, що є в країнах Західної Європи, в сучасній Україні, на жаль, відсутнє. Громадяни Російської Федерації, які не підтримують війну, репресії, які опинилися сам на сам із жорстокою російською суспільною думкою, в Україні також перебувають сам на сам зі своїми проблемами, вирішення яких, швидше за все, буде відкладене не на один рік.

Роман СТРИГУНКОВ,
політичний іммігрант, переслідуваний
за статтею 280 КК Російської Федерації
за публічні заклики до повалення державного устрою