«Вузлики на пам’ять»

«У нашу мову накидали, як у те тісто — і кисле, і прісне»

«Ви не про мене розповідайте, а зробіть акцент на тому, що коїться у державі з українською мовою, бо ми тонемо у морі суржику. У нашу мову «накидали», як у те тісто — і кисле, і прісне», — каже «УМ» Валерій Левкович. Він пригадує, як свого часу йому довелося читати лекцію вчителям із культури мовлення. Тоді відверто сказав їм: педагог, який розмовляє на уроках чи поза ними суржиком або ж бодай вкрапленням його, коїть злочин проти мови. Оскільки він навчає учнів хибної української мови. Те саме, наголошує пан Маснюк, можна сказати і про журналістів, працівників радіо та телебачення. Оскільки нерідко з їхніх вуст ллється на нас злива помилок, особливо русизмів. «Вам, певно, доводилося спостерігати, як господиня вибирає на базарі сир? Підійде до однієї продавчині, покуштує, подумає, йде далі, до другої, третьої, а буває, що повертається до першої купувати. Чому журналісти так прискіпливо та ревно не працюють зі словом?» — щиро дивується Валерій Левкович. А працівники ЗМІ, наголошує він, нерідко вхоплять перше слово, яке на думку спало, i їм здається, що кращого вже не добрати. І наводить приклад — слово «відтак», дуже вже популярне в наших журналістів:

Щоб ви не схибили надалі,

Я вашій поможу біді:

Відтак — це згодом, потім, далі,

Це після (чогось), це — тоді.

А потім новими римованими рядками своєї книжки «Вузлики на пам’ять» Валерій Маснюк пояснює:

Забіг до Грицька, до Васьки, до Миколи,

Відтак усі разом побігли до школи.

Натомість багато журналістів, каже він, вживають це слово зi значенням «отже».

Так же необачно, веде далі Валерій Левкович, iз російської мови ми калькуємо слова та фразеологізми. Наприклад, беремо з російської мови дієслово «находиться» і бездумно та безпідставно навантажуємо його отим російським значенням. Але ж у російській мові, наголошує він, воно може мати десять значень, а в українській лише два. І це виходить неприродно та карикатурно. Бо таке «збагачення» псує нашу мову, а часом робить її незрозумілою.

«Частенько у громадському транспорті впадає в очі оголошення — «Аптечка і вогнегасник знаходяться у водія», це так ніби вони постійно губляться, а потім знаходяться», — говорить Валерій Маснюк. І пояснює: українською правильно буде просто сказати, що аптечка — у водія. А про речі, що десь загубилися, а потім знайшлися, кажуть так: «знайшлася сокирка під лавкою», або «дасть Бог вік, знайдеться і рік», «одружилися Іван iз Ганною, а на Великдень і дитятко знайшлося». Цьому дієслову він присвятив у своїх «Вузликах» кілька рядків. Як і такому розповсюдженому компліменту «Як чудово ви виглядаєте!»:

— Виглядаєте ви пречудово!

А панянка нахмурила брови:

— Я з віконця свого виглядаю,

А вигляд я маю чудовий.

«Ми мало дбаємо про державну мову — душу українського народу»

Тому Валерій Левкович і радить усім, хто має справу зі словом, частіше гортати посібники з української мови авторства Бориса Антоненка-Давидовича, Володимира і Галини Островських, котрі для нас, українців, і написані. Він зізнається: його щиро дивує, що в обласній книгозбірні новесенькі книжки з мови стоять на стелажах недоторкані, бо їх ніхто не читає. Чому ними не цікавляться? Адже за це не треба платити гроші. «Колись жодна жінка не йшла у поле, не нагостривши сапи, так само робили й косарі. А головне знаряддя праці журналіста — слово, чому ж його не гострять, не плекають, не піклуються про нього?» — знизує плечима Валерій Левкович.

«Варто частіше заглядати до Словника української мови Бориса Грінченка, який вважаю найавторитетнішим у збереженні багатства нашої мови», — зазначає Валерій Левкович і показує ще кілька своїх улюблених посібників Святослава Караванського — Російсько-український словник складної лексики та Практичний словник синонімів української мови.

При цьому він закликає звертати увагу ще й на запозичені слова у нашій рідній мові. Так, без запозичень жодна мова не обходиться, бо є в цьому потреба. Але, буває, що жодної в тім потреби немає. От візьмімо, пояснює, такі іншомовні слова, як «бібліотека», «волонтер», «гімн», «фонтан», «фотографія». Ми ж маємо свої відповідники: «книгозбірня», «доброволець», «славень», «водограй», «світлина». Якось, пригадує, нарахував у газетній статті шість разів слово «бібліотека» і жодного «книгозбірня».

«А скажіть, чи варто було збагачувати нашу мову словами «мер», «губернатор», «департамент»? Хіба ці люди стануть розумнішими та патріотичнішими, якщо їх по-іноземному величати?» — щиро дивується пан Валерій. І зазначає: якщо набридло вам слово «голова», то згадайте давнє українське «війт», це ж краще, ніж іншомовне «мер».

Наша мова, бідкається Валерій Маснюк, буквально потонула в морі суржику. А спроби окремих патріотів-мовознавців змінити щось марні. «Ми досі мало піклуємося про державну мову — душу українського народу. Якщо хочете, це кордони нашої країни. Аби керівники держави з першого дня незалежності подбали про навчання усіх без винятку жителів української мови та історії України, то напевно і Крим залишився б наш, і не було б війни на сході та «ДНР» і «ЛНР», — переконаний пан Маснюк.

На його думку, на Донбасі не всі українці мають змогу навчатися рідною мовою, а Кремль разом iз нашими яничарами, яких «старший брат» вирощував століттями, захищає росіян і російськомовних українців, які не просять у них того захисту.

«Не одягайте нашу мову в чужу вдяганку»

«Російська мова віками процвітала у Росії. Дай Боже і надалі їй там процвітати, але ж українську мову, навпаки, століттями гнітили, нищили, забороняли, калічили та принижували. Тож у своїй вільній державі вона має право процвітати», — заявляє Валерій Левкович.

Ми дожилися, зазначає він, до того, що вже й речення будуємо за російською складнею (синтаксисом). Каже, його дивує, коли пишуть «президентом підписано указ». Де, хто, коли бачив, запитує, щоб закони й постанови підписували не ручками, а людьми? А правильно буде — «президент підписав». Так само замість «мною підписано» або «мною написано» треба казати «я підписав», «я написав». Усі ці помилки хапаємо з російської мови, уточнює Валерій Левкович. Там ще й так пишуть: «фермерами вспахано». Але, пояснює, як стверджують Володимир і Галина Островські у своїй книзі «А українською говорять так...», українцям «природніше сказати, поле оралося не колгоспниками, а таки плугами, кіньми чи трактором».

Він пригадує, як свого часу колеги старшого віку розповідали, що в редакцію газети радянська влада присилали таємні списки питомих українських слів, заборонених до вживання. І все це задля того, аби наблизити українську мову до російської.

Результат такого «зближення» не забарився. Мій співрозмовник пригадує, як слухав недавно по радіо одного професора. Він каже: «Поїхав до Брюсселя в якості представника України». «Я таке як почую, то мене наче морозом обсипає. Бо не «в якості», а правильно буде, «як представник України». Або ще кажуть «дешево й сердито», а українською треба казати — «хитро, мудро й недорогим коштом», — наголошує пан Валерій. Також часто доводиться чути: «саме головне», хоча українською правильно — «найголовніше». «Не одягайте нашу мову в чужу вдяганку, котра не тільки не личить їй, а й спотворює», — закликає пан Валерій.

Мій співрозмовник переконаний, що українська мова — це не лише багатство держави, а й її візитка. І творити цю візитку слід гуртом — від центральної влади і до сільського голови, вчителя у школі та вихователя у дитсадку.

Я б пропонував, говорить Валерій Левкович, публікувати в газетах під рубрикою «Правильно — неправильно» добірки найчастіше вживаних висловів, щоб усі, хто хоче знати мову, це читали і брали до уваги. Саме з цією метою він і придумував коротенькі віршики та роками друкував їх у черкаській пресі, а коли зібралося чимало, то видав збірку «Вузлики на пам’ять».

Досвідчений коректор каже, що недавно його дуже потішила новина про те, що в Черкасах працівники книгарні «Буквіца» планують організувати безплатні курси української мови. «Я вважаю, що завдання всіх журналістів, надто у цей непростий час, — не просто давати правдиву, цікаву, чесну інформацію, а й навчати читача своїми публікаціями чистої й правильної української мови. Тож зцілюймо її, бо вона зціленна», — підсумовує Валерій Левкович.