Родинна історія, яких є мільйони, про трагедію талановитої людини у СРСР не стає менш болючою, хоч невблаганно підтверджує істину про неможливість вільної творчості людини в тоталітарній країні.
Як багато хто з сучасних українців, народжених за часів СРСР, я, на превеликий жаль, не знаю свого родоводу далі своїх прадідів. Більше мені вдалося дізнатися про свій родовід по лінії матері, а по батьковій лінії знаю і пам’ятаю лише бабусю. Так сталося, що я не застала в живих жодного дідуся.
Моя бабуся по матері, Федь (у дівоцтві Купрієць) Анастасія Микитівна, народилася (1912 р.) та прожила все життя у селі Євминка, нині — Козелецький район Чернігівської області. Встигла вона провчитися в першому та другому класах церковноприходської школи, поки не розгорілися трагічні та звитяжні для історії України події першої чверті ХХ століття. У той час Україна потонула у вирі визвольних змагань. Діяльність школи то припинялася, то відновлювалася. У 1922 р. церкву більшовики зруйнували, а в радянську школу, де вчителів змушували казати дітям, що Бога немає, батько бабусі ходити заборонив. Треба сказати, що навіть із такою, за сучасними мірками, початковою освітою бабуся добре читала та рахувала, досить грамотно писала, знала напам’ять безліч псалмів, пісень, оповідок та приказок.
Бабуся Настя мала 8 братів і сестер. Характерно, що всі діти, які в сім’ї були молодшими за неї, називали її няня, адже, починаючи з чотирирічного віку, на ній були всі обов’язки не тільки по господарству, а й по догляду за молодшими братами та сестрами. Часто, незважаючи, що спливло чимало літ відтоді, як помер брат, бабуся із сумом і болем розповідала історію життя свого брата, Купрійця Федора Микитовича (1919 р.н.), якого в дитинстві вдарила кобила і він на все життя залишився горбанем. Проте ця інвалідність не завадила йому ще змалечку постійно розвивати свій талант художника, яким він був обдарований надзвичайно. Малював скрізь, де тільки міг: на стінах, лавках, клаптиках газет та обгортковому папері. Незабаром перед Федором постала проблема: де взяти гроші на папір та фарби, адже ці речі були на той час дуже дорогі. Не довго думаючи, він намалював асигнацію вартістю 5 карбованців настільки вправно, що місцевий єврей — власник сільської крамнички — не зміг розпізнати підробку. Зрештою, коли обман розкрили, Федір отримав добрячого прочухана від батька.
Закінчивши 7 класів школи, Федір продовжував марити малюванням і хотів вчитися на художника в інституті. Але то вже були часи сталінського терору проти українського селянства, коли селян через розкуркулення й Голодомор загнали до колгоспів та, забравши паспорти, зробили безправними рабами.
У суспільстві побутувала думка, що якщо Сталіну стане відомо про місцеве «самоуправство», то він миттєво покарає винних і наведе лад. Отож, перебуваючи під впливом цієї пропаганди, наш Федір написав листа Сталіну та надіслав у Москву разом зі своїми малюнками та проханням дозволити отримати паспорт та виїхати із села на подальше навчання в художньому інституті.
І сталося «диво» — з Москви прийшло «височайшеє соізволєніє» місцевим чинушам відпустити хлопця вчитися. Але в чому була цинічність цього «благодєянія»: інваліду з дитинства, який мав великі проблеми зі здоров’ям, через горб навіть спати не міг на звичайному ліжку, дають дозвіл вчитися не в Києві, який — за 50 кілометрів від села Євминка, звідки він міг привезти хоч якісь харчі та отримати мінімальну допомогу від родини. Щоб втілити свою мрію про малювання, Федір мусив їхати за сотні кілометрів — до Одеси. Та навіть ці обставини не затьмарили його щастя, він їде туди, де без проблем вступає до Одеського художнього інституту.
Проте його радість, як і навчання, тривають недовго. Починається війна. Тільки одному Богові відомо, як він витримав страшні воєнні роки поневірянь, не маючи змоги повернутися додому, позбавлений засобів для існування. І ось, по закінченні війни, Федір намагається у будь-який спосіб дістатися рідного села. Грошей на квиток немає, тож добирається на перекладних, подекуди йде пішки. Врешті-решт він пізньої осені 1945-го прийшов додому: знесилений, обдертий, взутий лише в онучі, перев’язані мотузкою. Виснажений організм не зміг протистояти застуді, яка перейшла в запалення легенів, що виявилося фатальним для Федора — на початку 1946 року він помер.
Ось так бабусина сім’я і Україна втратили ще одного зі своїх талановитих синів, який навіть в існуючій людиноненависницькій системі прагнув робити те, що вмів і любив, — творити красу для людей.
Чисельність населення у будь-якій країні є фактором, що безпосередньо впливає на подальший розвиток суспільства — уповільнює чи прискорює його, а також вважається базисом економічного, соціального, політичного, культурного, духовного та інтелектуального розвитку держави. >>
На перший погляд, це несумісні речі, проте вони є різними формами матерії та енергії, перетворені фізикою і біофізикою. Багато тисячоліть людина пізнавала Світ — від плескатої Землі до нейтрона й пульсара; пристосовувалася до природи, накопичувала досвід використання природних явищ на свою користь. Незрозумілі явища приписували «галузевим» богам; творилися міфи, з яких формувалася релігія. >>
Події, які відбуваються у сучасному світі, вимагають від нас, українців, бути особливо пильними. Озвіріла влада Москви йде на все, щоб порушити встановлений мир і порядок у світі, одурманити населення Росії, виправдати свою агресивну політику щодо своїх сусідів. Особливу роль у цій справі відіграє Московська церква як підрозділ ФСБ. >>
Проблеми, притаманні нашому життю, не зникли після виборів до Верховної Ради, а лише загострилися та ще й довели, що виборець не мудріший за дурного карася. Подивімося на партії, які прийшли в парламент. >>
Після Полтавської битви 1709 року, зламавши незалежницький спротив волелюбних українців на чолі з Мазепою, московський цар Петро І в 1721 р. проголосив Московію називати Росією, а себе — імператором Російської імперії, хоча Залісся (тобто Московія) ніякого відношення до Київської Руси-України не мало, її історичне минуле — в Золотій Орді. >>
