Менеджери війни

На «Крилах Фенікса»

Заради того, щоб надавати допомогу українським солдатам, 39-річному Юрію Бірюкову довелося звільнитися з престижної роботи в Києві та повністю присвятити себе волонтерській діяльності «на периферії» у Миколаєві. За шість місяців його фонд із символічною назвою «Крила Фенікса» зібрав понад 50 мільйонів гривень. Сьогодні Бірюков має більш як 50 тисяч друзів у «Фейсбуці». Він довів, що одна людина може згуртувати навколо себе команду однодумців і зробити більше, ніж цілий апарат чиновників. А от у Херсоні таким ідейним лідером стала Еліко Маркелія, керівник грузинської діаспори «Ілорі». Тендітна жінка зуміла захопити волонтерською роботою більш як 120 мешканців міста. Їхнiй внесок у перемогу України трохи скромніший — близько двох мільйонів гривень. Та хіба виміряти грішми те, що Еліко вміє пояснювати людям, наскільки важливо розуміти сенс подій, які зараз відбуваються як у зоні АТО, так і в цілому по Україні.

Юрій Бірюков згодом став радником Президента Петра Порошенка і навіть попрацював помічником тепер уже колишнього міністра оборони Валерія Гелетея. Але своєю головною перемогою він вважає не посади та нагороди, а реальну допомогу солдатам, які воюють на Донбасі. Серед його досягнень — реалізація проекту з закупівлі військових автомобілів та літаків. Пізніше Юрій Бірюков створив 3-й добровольчий батальйон «Фенікс» при 79-й окремій аеромобільній бригаді з однією метою: дати можливість солдатам, які перебувають у зоні бойових дій, частіше робити ротації та їздити додому в тимчасові відпустки. Адже, коли люди місяцями змушені сидіти в окопах і без перепочинку бачити, як поруч гинуть їхні товариші по зброї, це нестерпно. Набирати нових добровольців виявилося завданням непростим. Адже ентузіазм воювати у молоді сгасає. Крім того, доводитися «бракувати» новобранців за станом здоров’я або через те, що навчання військовим професіям йде мляво. Проте зі своїм завданням «бойовий менеджер війни» в Миколаєві Юрій Бірюков спільно з майором 79-ї окремої аеромобільної бригади Дмитром Марченком (він очолив загальну координацію волонтерів) справляються.

Волонтери «Крил Фенікса» надають підтримку військовим не тільки 79-ї окремої аеромобільної бригади в Миколаєві. Група підтримки взяла під свою опіку ще п’ять воєнізованих підрозділів iз різних регіонів України.

— Я принципово не читаю новини, інакше вже давно збожеволів би, — сміється Юрій. — Мені вистачає реальних проблем, які треба вирішувати. Серед них — і матеріальна допомога вдовам, які втратили своїх годувальників на війні, і придбання нового обладнання для бійців та підготовка добровольців до нелегкої служби.

У Юрія вдома залишилися дружина та двоє малолітніх дітей, але бачитися з рідними доводиться не часто. Набагато важливіше для нього бути зараз там, де воюють наші солдати, і вчасно приходити їм на допомогу. Юрій впевнений, що війна на Донбасі швидко не закінчиться. За його словами, нас чекає щонайменше три роки явної або прихованої війни за єдність України. Та чи витримає це випробування країна?

Юрій відкрито говорить, що через посилення кризи в Україні у простих людей уже закінчуються гроші на волонтерську допомогу. Водночас на рахунках деяких чиновників iз Міноборони лежать мільярди. Та як до них дістатися?

Про свої роздуми на тему військового конфлікту в Україні Юрій Бірюков регулярно розповідає на своїй сторінці у «Фейсбуці». З останніх записів — новина від 22 листопада про арешт колишнього голови Департаменту закупівель Міноборони. Головною військовою прокуратурою розпочато розслідування за фактом зловживання чиновником владою та службовим становищем. Установлено, що цей чоловік у жовтні поточного року сприяв тому, аби тендер на поставку дизпалива на потреби української армії виграло підприємство з явними ознаками фіктивності. Сума договору становила більш ніж півмільярда гривень!

— Шкода, але, поки триває слідство, є вказівка не називати його прізвище, — нарікає на своїй сторінці у «Фейсбуці» Юрій Бірюков. — Але мені особисто ця людина запам’яталася своїми ручними годинниками за півтори сотні тисяч доларів. І ще договорами на поставку зимової форми з датами відвантаження наприкінці грудня. І ще багато чим.

Грузинка, закохана в Україну

Ентузіазму та працездатності лідера грузинської діаспори в Херсоні може позаздрити будь-який чоловік. Адже якимось дивом їй вдається поєднувати роботу депутата міської ради, волонтерську діяльність, особисте життя та обов’язки матері двох дітей, яких після смерті чоловіка Еліко виховує сама. І саме в цей непростий для України час Бог послав їй нове кохання. Вона полюбила... простого солдата, який зараз захищає кордони України. Вiдтодi метою її життя стала допомога нашим воїнам, які для неї стали друзями.

— Я добре знаю, що таке війна, бо пережила цей жах, коли жила в Грузії, — розповідає Еліко Русланівна. — Мені доводилося цілодобово сидіти в підвалах, втікати від обстрілів в укриття. На моїх очах загинуло багато друзів. Пізніше мені довго снилися жахіття, я кричала уві сні, знову й знову переживаючи той розпач. У душі оселився такий страх, що я думала — це залишиться на все життя. До Херсона я приїхала вся сива — мій тодішній чоловік мене просто не впізнав. Але я добре пам’ятаю, що саме українські солдати допомагали нам, грузинам, пережити цей страшний період. Вони рятували дітей, привозили гуманітарну допомогу. Україна була поруч iз Грузією — це факт. Саме тоді я відчула, що Україна — моя друга Батьківщина.

— Ви народилися та виросли в Грузії, а як опинилися в Херсоні?

— Мій батько — наполовину українець. Коли я вчилася в шостому класі, ми вперше приїхали в Україну, в гості до родичів із Херсона. І коли я тільки побачила це південне місто, то закохалася в нього. Вже тоді зрозуміла: я хочу й буду жити тут! Коли ми повернулися до Грузії, я стала нудьгувати за Україною. Тож пізніше вирішила вступати в один з херсонських вузів. Тут я зустріла свою першу любов. Це була людина великої душі, разом ми прожили щасливих 16 років. П’ять років тому чоловік помер... Але Бог послав мені нове кохання: зараз у зоні АТО служить чоловік, якому належить моє серце. Духовний зв’язок між нами дуже міцний. Щодня ми зідзвонюємося, бо буквально жити один без одного не можемо. Я його обожнюю і щодня молюся за всіх українських солдатів. Моє кохання вселяє в мене впевненість, що Україна переможе.

— Між подіями, які відбувалися в Грузії, і тим, що зараз коїться в Україні, є щось спільне?

— Початок грузинських і донбаських подій був схожим, але в Грузії все ж було трохи інакше. Там сама ситуація війни була більш прозора й зрозуміла. В Україні ж вона занадто заплутана. Грузія — маленька країна. Все населення там складає трохи більше п’яти мільйонів людей. А Україна — майже в десять разів більша. У Грузії реформи пішли відразу ж, і проходили вони швидко і легко. Так, це було болісно для багатьох людей, але той етап минув дуже швидко й країна змінилася на краще! Хоча до того Грузія була третьою країною за рівнем корупції у світовому масштабі. Там була найбільш корумпована міліція у світі, адже будь-яке рукостискання з чиновником супроводжувалося хабарем: по-іншому питання не вирішувалися. Уявіть собі, за два роки все змінилося. Михаїл Саакашвілі реально пересадив усіх чиновників, які були замішані у фінансових махінаціях. Лозунг «Бандитам — тюрми!» не залишився порожніми словами, як це сталося в Україні. Тодішній міністр iз координації економічних реформ Каха Бендукідзе правильно сказав: «Реформи треба проводити протягом місяця-двох, щоб чиновники не встигли прикрити свої грішки та сховати награбоване в народу».

До реформ я запам’ятала Грузію брудною, депресивною країною. Коли ж нещодавно я прилетіла туди, то була вражена: це вже інша країна! А ось в Україні новій владі не вистачило сили волі зробити те саме.

— Як вам удалося так швидко зібрати групу волонтерів для допомоги військовим у зоні АТО?

— Спочатку нас було лише двоє: я та тележурналіст Аліна Савченко. Але наш ентузіазм швидко привернув увагу людей. Зараз я активно співпрацюю з херсонським фондом «Захист» та очолюю його наглядову раду. Саме з цього почалася моя волонтерська робота на допомогу армії. Перше, що ми зробили, — організували благодійний концерт за участю грузинського ансамблю «Сакартвело». Там ми зібрали 45 тисяч гривень і допомогли нашим прикордонникам придбати необхідне обмундирування та харчі.

А потім був дуже зворушливий випадок: один мій знайомий дуже мріяв про свою дачу. Збирав гроші майже 15 років і вже збирався будувати, як почалася війна на Донбасі. Він подзвонив мені і сказав: «Хочу, щоб ці гроші зберегли життя українським воїнам!». Ця пожертва була першим серйозним внеском у нашу справу допомоги бійцям, а за ними пішли й інші. Зараз я можу пишатися командою однодумців, бо разом ми робимо добру справу.

Одна з останніх культурних подій, яку Еліко Маркелія організувала в Херсоні, — десятий фестиваль грузинського кіно. У залах був повний аншлаг: люди йшли до кінотеатрів родинами. Всі кошти, зібрані від продажу квитків, підуть на потреби української армії, зокрема на закупівлю акумуляторів і захисних «екранів» для бойових машин піхоти, які зараз перебувають у зоні АТО.

Але крім технічної підтримки, за словами лідерів волонтерського руху, українським солдатам просто необхідно чути теплі слова подяки від мешканців нашої країни. Саме це додає віри, підіймає дух і лікує душу.