Таких зібрань було багато
Віктор запросив мене на одне із зібрань літературної молоді. Подібні зібрання мали в Україні давню традицію. Згадаймо літературні салони Михайла Старицького, Олени Пчілки та Лесі Українки, пізніше літературні вечори у Михайла Коцюбинського, на яких читав свої ранні поезії молодий Павло Тичина. Зашореність радянського офіціозу в проведенні літературних вечорів викликала необхідність альтернативи — збиратися українській інтелігенції на приватних квартирах. Приватних зібрань шістдесятих років можна пригадати чимало. Звісно, всі вони були під пильним наглядом КДБ. Це відомий салон митців Бориса та Ріти Довганів, помешкання Бориса Антоненка-Давидовича, артистки Тетяни Цимбал, літературного критика Івана Світличного, ученого хіміка Генріха Дворка, хата-музей Івана Гончара, хата на Верболозній Оксани Мешко та Олександра Сергієнка, помешкання подружжя Раїси Цвігун та Василя Здоровила, майстерні художників Алли Горської та Віктора Зарецького, Веніаміна Кушніра, Людмили Семикіної.
У своєму помешканні прихисток для поетів київської школи надавав науковець, лікар Ераст Біняшевський. Іноді поети київської школи збиралися в оселі Ірини Жиленко та Володимира Дрозда. На одному з таких вечорів мені довелося бути зi студенткою Іллінойського університету (США) Наталею Пилип’юк — тоді читав свої вірші Михайло Саченко.
На зібрання приходили молоді люди, які відвідували літературну студію при видавництві «Молодь», якою керував поет Дмитро Білоус. Молодь шанувала свого наставника, однак їй не вистачало одного зібрання на тиждень, а тому хотіла мати ще одне без будь-якої опіки.
Постійними відвідувачами оселі Віктора Могильного були літстудійці Дмитра Білоуса Микола Холодний, Гриць Тименко, Володимир Мельник, Євген Варда, Юрій Мурашов, Олесь Шевченко. Вони якраз стали основою літстудії «Брама», що була започаткована при Клубі творчої молоді «Сучасник» як студія молодого робітництва, керівником якої став Віктор Могильний.
«Де збереться більше двох...»
Часом в оселю на Карпінського,10 приїжджали з Житомира брати Валерій та Анатолій Шевчуки. Кожного, хто тут побував, годі мені тепер пригадати. Інтер’єр хати Могильного формувався в міру того, хто, коли і скільки через неї проходив — кожен намагався залишити свій слід на її стінах, які були пописані різноманітними автографами, висловами, дотепними малюнками. У той час у Києві ще не було фломастерів, то писали й малювали фарбами.
Спогади про автографи на стінах у хаті Віктора Могильного асоціюються з рушником Євгена Концевича в Житомирі, який саме в цей час ініціювала Надія Світлична, а доля Шевченківського вітража в Києві — з розписами Бориса Плаксія, дещо пізніше, в кав’ярні «Хрещатий Яр» на Хрещатику. Плаксій теж іноді приходив в оселю на Чоколівці, а тому зобразив переважно тих, хто відвідував домівку Віктора Могильного, зокрема Миколу Холодного, тоді вже одіозного поета. Шевченківський вітраж в університеті 9 березня 1964 року був розбитий на друзки з наказу ректора Швеця і майже в той же час за розпорядженням влади вишкребли до тиньку розписи Бориса Плаксія в кав’ярні.
Цікаву паралель можна провести між будиночком на Чоколівці, де на початку 60-х вирувало культурно-літературне життя під орудою Віктора Могильного, з будинком на вулиці Олегівській, 10 на Подолі, у якому наприкінці 1980-х років діяв український культурологічний клуб. Господар будиночка — артист Дмитро Федорів.
Зібрання в помешканні Могильного відбувалися, коли вже надходив кінець хрущовської відлиги. У Москві відбувалися один за одним партійні пленуми з ідеологічних питань, де таврували націоналістів (але не російських шовіністів), космополітів, абстракціоністів, сіоністів, формалістів і ще багато кого. У 1965 році Україною прокотився покіс арештів української інтелігенції. Анатолія Шевчука ув’язнено, Вільяміна Михальчука відраховано з медінституту, Миколу Холодного — з університету, а Гриць Тименко зник безвісти.
Одним iз лідерів Культурологічного клубу на Олегівській, 10 наприкінці 1980-х років був Олесь Шевченко. Він же був і відвідувачем зібрань на Карпінського,10 на початку 60-х років, коли діяв культурологічний клуб. Жаль, що Олесь Шевченко чи то забув, чи то не вистачає духу бодай згадати про недільні несанкціоновані зібрання творчої молоді на Карпінського,10. І тут і там точилися дискусії на літературні, мистецькі, історичні та суспільні теми. І там і тут влада переслідувала зібрання, бо, як співалося в одній з пісень 60-х років про міліцію, «де збереться більше двох, там вчиню переполох».
Краса і знання
За вартового в садибі була господиня оселі — дружина Могильного. Угорку Аврелію киянин Віктор привіз із Закарпаття, де деякий час працював за призначенням після закінчення науки. Будучи при надії, із маленькою донечкою Дзвінкою на руках, Аврелія невтомно ходила навколо садиби і пильнувала, щоб стороння людина сюди не зайшла.
Творчу молодь вабила сюди й чималенька бібліотека, зокрема словники, літературні антології. Пригадую, як тоді всі зачитувалися книгою Бориса Антоненка-Давидовича «За ширмою». У продажу її вже не було, а в книгозбірні Могильного — була, і можна було її прочитати. До того ж Могильний був відомий як колекціонер марок, грошей і всякої всячини.
О 12-й годині всі всідалися, починалося читання поезій. Найбільший успіх мали сам господар, його гість Микола Холодний, свіжістю і сміливістю віяло від поезій Гриця Тименка. Ось один із віршів Віктора Могильного, лаконічних, із підтекстом.
Інтерв’ю
Ох, колись і вода ж була в Дарниці!
Як ото поцілунок ударниці.
А щоб хтось в інтерв’ю
Та й згадав Биківню,
То стріляли б ще й досі у Дарниці.
І Володимир Мельник подавав на суд товаришів неординарні, але ніде не друковані свої вірші. Помер він рано. Років десять тому дружина видала збірку його поезій... На жаль, я ні разу не застав в оселі Могильного братів Шевчуків. Розповідають, що житомиряни приносили з собою свіжий струмінь новин, розповідали про спілкування з Борисом Теном, про відвідування Євгена Концевича, до якого кияни вже топтали стежку.
Неподалік від садиби Могильного, на вулиці Уманській, мешкали Світличні. Очевидно, ця близькість ставала приводом щоразу згадувати молодого критика Івана Світличного, вже знаного у літературних колах талановитого літературознавця. Обговорення і прослуховування поезій чи не кожного із присутніх на зібранні завершувалося дискусією. Багато звучало посилань на кращих із кращих російської поезії. Чимало хто тоді був під впливом одіозної російської поезії, часто декламували або цитували Хлєбнікова, Волошина, Ахматову, Цвєтаєву, іноді далекі від поезії згаданих твори Саші Чорного чи Едуарда Багрицького. Для мене, неофіта, усе це було новим і цікавим. Щоправда, про Ахматову добрі слова я почув уперше від Ірини Жиленко дещо раніше. Вона до безтями любила її поезію і гірко плакала, коли отримала звістку про смерть поетеси.
УНР і Воскресіння
А ще точилися суперечки довкола поезій Максима Рильського та Бориса Пастернака. У потрібне русло дискусію спрямовував господар дому, ніхто не знав, звідки він черпав знання про літературні процеси в Україні і Росії. Віктор орієнтувався в тих швидкоплинних потоках, із глибин яких потрібно було відібрати чисте і правдиве. Нарешті суперечки затихали, всі розходилися, щоб зустрітися завтра, у понеділок, на студії Дмитра Білоуса, як усім здавалося, у всеозброєнні.
Іноді в Клубі траплялися кумедні ситуації. Одного разу студент медінституту Вільямін Михальчук, розглядаючи банкноти Української Народної Республіки, попросив у Віктора, щоб дозволив узяти їх із собою показати в гуртожитку друзям. Проїжджаючи бiля Володимирського собору (була Великодня субота, люди збиралися на всенічну, юрмилися коло храму, оточені шеренгами міліції, яка нібито охороняла віруючих, а насправді нікого не пускала в храм і на його подвір’я), Вільямін вийшов iз тролейбуса, захотів також побути на службі Божій, намагався прорвати ланцюг «охоронців» і потрапив у відділок iз купою «антирадянських» грошей. Подиву не було меж. Пахло антирадянщиною, але міліціонерів розбирала цікавість, вони вперше побачили гроші, не подібні на радянські, вперше почули від студента про Українську Народну Республіку, про Центральну Раду. Вільямін спокійно, розважливо розповідав усе це хлопцям із села. Відпустили Михальчука з миром у гуртожиток, наказавши не йти туди, де моляться: «Ось ти грамотний студент, та ще й лікар, як же може воскреснути той, хто помер на хресті?». А Михальчук їм: «Але ж розбійники не воскресли, які були поруч з Ісусом на іншому хресті». Міліціонер: «На те вони і розбійники... Як їм воскресати, щоб знову займатися розбоєм?!». Німа сцена. Студента відпустили.
Невдовзі будинок Могильного пішов під знесення з його неоціненними автографами, малюнками, поетичними експромтами. Могильних переселили в помешкання в багатоповерхівці на Відрадному, де й народився Аттила, майбутній талановитий поет, який, на жаль, передчасно пішов із життя.
А «вишнёвий сад» на Карпінського, 10 знесли бульдозером. Культурологічний клуб перестав існувати. Амінь.
ВАРТО ЗНАТИ
Літературно-мистецькі вечори відбувалися й поза межами Києва — у Житомирі, в будинку Євгена Концевича. Відомий барачний салон на будові Київської ГЕС у Вишгороді В’ячеслава Чорновола, літературні читання в Бучі (Любов Панченко), у Боярці (Іван Коваленко), у Скадовську (Лідія Гук), у Димері (Микола Плахотнюк). До речі, на димерські вечори на вулиці Шевченка, 35 приїжджали Ніна Строката з Одеси, Іван Сокульський з Дніпропетровська, Євген Сверстюк, Надія Світлична, Алла Горська, Іван Дзюба (Київ), Валентин Мороз з Івано-Франківська, Стефанія Шабатура, Ярослав Кендзьор, Михайло Осадчий (Львів). Усі вони брали участь у хатніх літературних вечорах, що їх улаштовував у найманому помешканні в Димері Микола Плахотнюк.
Здебільшого вечори мали тематичний характер, скажімо «Леся Українка і Людмила Старицька» (доповідач Євген Сверстюк), або про українське життя в Одесі (Ніна Строката) і т.д. На жаль, усі ці заходи не задокументовані з відомих причин, хіба що залишилися в чиїхось спогадах та в щоденникових записах, а найшвидше — в оперативних матеріалах КДБ.
ДОВІДКА «УМ»
22 травня 1967 року Віктор Могильний був серед чотирьох схоплених кадебістами біля пам’ятника Т. Шевченкові. Тоді Микола Плахотнюк закликав іти їх визволяти. Під північ близько 600 шанувальників Шевченка рушили до ЦК КПУ і таки домоглися звільнення затриманих. Це там уперше українці дружно скандували: «Ганьба!».