Родовід як історія повсякдення

Але спроби прищепити українському письменству закордонну видавничу лаврову гілочку таки були: 2003-го івано-франківська «Лілея-НВ» випустила декілька стильних 50-сторінкових книжечок-інтерв’ю Тараса Прохаська з відомими літераторами: Олегом Лишегою, Юрієм Іздриком, Юрієм Андруховичем, Ярославом Грицаком та... Оксаною Забужко. Від звичайних пресових інтерв’ю ті тексти відрізнялися відсутністю горезвісного інформаційного приводу, а отже тематичною розкутістю та вільними асоціаціями, що можливо лише за довіри «знакової» особи до того, хто це інтерв’ю робить. Усі ті випуски мали однакову назву «Інший формат» і, наприклад, у випадку із Забужко йшлося не про щойно видану тоді першу книжку її вибраної прози «Сестро, сестро» (К.: Факт, 2003) — як це годилося би для якогось журналу чи газети, — а про те, що за перше десятиліття Незалежності виник цілий прошарок професійних патріотів-популістів, для котрих «мова — ознака партійності»; про Україну як «націю сповільнених реакцій» та про різні приховані соціально-психологічні механізми («проблема будь-якої самореалізації — це проблема концентрації»).

Звісно, тим «метеликам» було далеко до ґрунтовної солідності «Діалогів» російського культуролога-емігранта Соломона Волкова (найвідоміший з його літературних візаві — Йосиф Бродський). Утім, франківці першими в Україні спродукували той жанр, вершиною котрого є «Розмови з Ґьоте» Йогана Петера Еккермана. А коли вже дошукуватися першоджерел, то це Платон. Саме з його «Діалогів» ми тільки й знаємо про найбільшого філософа античності Сократа. О.Забужко у книжці «Український палімпсест» іменує її жанр «акушерством думки». Епатажне тлумачення добре пасує авторці. Та якщо придивитися-пригадати — це вільна інтерпретація саме Сократового визначення суті інтелектуального спілкування.

Екскурс до жанрової історії потрібен, аби збагнути: письменницька жага вийти за межі власних текстів й водночас лишитися у книжковому форматі — вічна. Якщо ринок (як-от в Україні до нині) не готовий робити читачеві таку пропозицію, автори вдаються до містифікацій. Юрій Андрухович вигадав собі німецького журналіста, котрий нібито записував розмови з письменником, з чого й постала книжка на півтисячі сторінок («Таємниця». — Х.: Фоліо, 2007). Треба зазначити, що основною функцією таких книжок-розмов є творення письменницького міфу, чого ефективно не досягти ані у звичайних пресових інтерв’ю, ні — тим більше — у власне художніх творах. Чудово розуміє це і пані Забужко, пристосовуючи міфологію до власних локальних потреб таким розширеним означенням: «Можливо, міф — це єдиний адекватний інструмент пізнання дійсності».

Починається творення персонального літературного міфу, ясна річ, з автобіографії. Таких міфотворчих саможиттєписів у світовому письменстві — безліч. О. Забужко взялася за цю справу десять років тому, коли до вже згаданої збірки «Сестро, сестро» додано автобіографію, де знаходимо симпатичних скелетів у шафі: «В тій родині взагалі повсякчас нуртували якісь запалені й темні пристрасті, — ще у XVIII столітті котрийсь мій дід, уже прямий предок, був поставлений перед судом за чаклунство». У новій книжці бачимо нові знахідки родинної археології: «Один із Забузьких був у XVII столітті канівським полковником». Утім, для повноцінного міфу одних фамільних переказів замало — потрібне ще й закоріннення в літературну традицію. Добре відомо, що свій письменницький родовід п.Забужко починає від Лесі Українки — на цю тему чимало знайдемо у її книжці «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (К.: Факт, 2007; К.: Комора, 2014). В «Українському палімпсесті» подибуємо хіба інтегральний висновок: «Якби не це моє захоплення, якби не було творів Лесі Українки, то й мене — письменниці, якою я є сьогодні, — ймовірно, не було б». Є тут й інші підказки читачеві, як-от: «Підозрюю, що мене як письменницю годі добре зрозуміти, не знаючи творчості Вільде — вона є частиною мого літературного родоводу».

Не менше важить для вибудування тривимірного іміджу й реєстр прочитаних сучасних книжок. Якби не конструктивний недолік нашої новинки — відсутність іменного покажчика наприкінці — можна було би сказати точно, скількох нинішніх колег п.Забужко вважає власне письменниками. Для тих же читачів, яким байдуже літоточення, наша авторка формулює однозначний месідж, наприклад, щодо своїх «Польових досліджень..»: «Саме з появою цього роману почалася сучасна українська література». Або так: «Забужко й Андрухович, себто «мама й тато» української літератури». Це не манія величі (згадаймо принагідно, як в Андруховича у «Таємниці»: «Ми з Булгаковим гоголівці») — це здоровий показник високої амбіційної температури, без якої в літературі мало що зробиш. До всього, ця «самореклама» недалека від істини. Але таки не істина. Бо перед «мамою й татом» був (і є) Валерій Шевчук, з необарокової киреї котрого і вийшла чи не вся сучасна українська література, з обома нашими фігурантами включно: і зачароване подорожнє дао Андруховича звідти, і барокові арабески словозмислів Забужко також. Інакше кажучи, без Шевчукового впливу обидва ці справді топ-письменники були би іншими, примітивнішими.

Слід додати, що Забужкові оцінки колег-літераторів цікаві не лише з огляду на її самопозиціювання. Аналітик вона добрий, тож кожне згадування прочитаних нею творів — захоплива «культурологічна «подорож крізь текст» (означення з «Notre Dame d’Ukraine...»), коли «мене в цій книжці цікавить не так історія ідей, як історія чуттєвості, представлена на рівні культурних архетипів» (там само). Тому кожна її міні-характеристика вартує розлогих рецензій, як-от у поверховому на перший позір, а насправді глибинно точному резюме на Андрія Куркова: «Радянський варіант російської мови, який дуже пасує до цієї пострадянської утопії, яку він вибудовує у своїх романах». Ну і, звичайно, не бракує Оксані Забужко сміливості зіштовхувати імена з геть різних підручників, від чого, припускаю, у літературознавців-традиціоналістів волосся стає дибки. Наприклад, пише про Шевченкове відлуння у поезії Марини Цвєтаєвої, а пізніше: «вплив Шевченкової поезії помітний також у Ґаліча й Висоцького, загалом у російській бардівській культурі... Ґаліч став першим російським «кобзарем» — за сто років після Шевченка, бо й виростав безпосередньо з нього». Або й такий ось порівняльний ланцюжок: «Театр Куліша можна вважати за предтечу театру абсурду, театру Беккета, Мрожека, Жене».

Попри те, що «Український палімпсест» є — за диктатом жанру — інструментальною книжкою для ринкової корекції читацького зору, наша новинка далеко відбігає від жанрових приписів і навіть від самого літпроцесу. За великим рахунком, це — самоцільна гуманітаристика, така собі практична філософія, у котрій О. Забужко неоднораз яскраво-успішно оперувала й раніше. Аж так, що її навіть можна трактувати не як романістку, а як публіцистку, що вміло користується художніми засобами (доведення цієї теореми лишимо до іншого разу). Головна теза рецензованої книжки — розпач від того, «наскільки в нас невпорядковані розрахунки з минулим». Але то не розпач безсилля, а розпач від масштабу проблеми з чи не половиною українського суспільства, інфікованого «ментальними вірусами» радянщини.

Тут теж аналіз розпочинається здалеку, і теж від родинних історій. О. Забужко розповідає про батька, який був не дисидентом, а просто чесною освіченою людиною — але репресій не уникнув: «Арештували мого тата — щоб не було «базы роста» для української інтелігенції». Як тепер видно, методика та була ефективна, хоч і не нова: ще у книжці про Лесю Українку наша авторка переконливо показала, як під впливом тотального російського невігластва українська інтелігенція втрачала «антихамський імунітет», аж до того, як «масштаб національної гуманітарної кризи сягнув розмірів воістину пантагрюелєвських, так що на сьогодні ніхто вже не ризикне назвати нас культурною нацією».

Оксана Забужко декларує себе представницею останнього покоління радянської інтелігенції, «покоління ментального і психологічного шоку... дітей такого собі культурного підпілля». Під таким ракурсом «Український палімпсест» постає волонтерським досудовим розслідуванням злочинів комуністичного режиму, позаяк офіційно досі не відбулося «аніякісінької ревізії радянських часів; люди, що мали би бути принаймні усунуті від будь-яких політичних посад і відповідальності за незалежну Україну, не лише не усунуті, а й наділені ще більшою владою, ніж мали за часів Радянського Союзу». Рахунок виставлено по всій номенклатурі рудиментів, атавізмів та нових злоякісних утворень — не лише дотичних власне культури. Тут тобі і про «аутизм олігархічного класу в Україні», і про «патологічну інституцію Кремля і «Газпрому» — церкву Московського патріархату. Із кожного люстраційного прикладу вилущено символічне зерно, як-от: «З КҐБ, як із чортом, не слід було входити в жодні дискусії, домовлятися про щось чи хоча б намагатися порозумітись... Якщо у якомусь питанні ти приймаєш правила гри, накинуті системою, тим самим ти даєш згоду співпрацювати з нею». Гірка дидактика цього досвіду, схоже, й далі ігнорується у зіткненні з цілою КҐБістською державою, нинішньою Росією.

Чимало цікавого у книжці про традиційний український фемінізм, який — за твердженням п. Забужко — є покладом оригінальних теорій, поцуплених пізніше мобільнішими західними інтелектуалками: «Багато з тих ідей, з часом проголошених відкриттями, ми знаємо сьогодні з копірайтом Юлії Кристевої чи американських феміністок». Там же, у «старому» фемінізмі, нинішня послідовниця віднаходить майже футурологічне провіщення викликів та загроз, «які ми по-справжньому починаємо помічати лише сьогодні». Усе це, ясна річ, сконцентровано у феномені Лесі Українки. Тому — «немає кращої школи для жінок, аніж «школа» Лесі Українки. Вважаю, що постановка її драм, особливо «Кассандри», «Камінного господаря» та «Руфіна і Прісцілли», має бути обов’язкова у шкільних театрах. Ніщо краще не вплине на інтонаційну постановку інтеліґентного жіночого голосу, як ролі жіночих постатей із Лесиних драм».

Словом, «Український палімпсест» — книжка особистих зізнань, конфіденційної аналітики, емоційних викриттів та інтелектуальних рецептів.