Наша вже тринадцятилітня, та, що «ще не вмерла», Батьківщина, з'явившись на світовій мапі у 1991 році, була подібна до немовляти. Порівняння це не має жодної претензії на нетривіальність, але замінити його іншим складно. Бо й насправді, як дитина, що вже вийшла з протоплазми материнського лона і має відтепер дорозвинутись у повноцінну дорослу особину, так і країна, оголосивши про своє «аз єсмь!», повинна через певний час (відпущений на проходження ювенільної доби) явити світові розум і міць. Але для цього їй передусім треба навчитись артикулювати власні думки. Причому власною ж мовою. І ось тут і виникає перша проблема. Адже якщо дитину відгодовують материнським молоком чи принаймні сурогатом останнього, то організм держави потребує іншої поживи — найрізноманітніших програм розвитку та коштів на їх реалізацію. І з першим, і з другим українській мові пощастило не надто. А точніше — не пощастило зовсім.
На підтвердження цьому — цитата, що увінчує цьогорічний п'ятдесятисторінковий звіт Рахункової палати України, де досліджується стан справ із розвитком української мови. «Як свідчать матеріали здійсненого аналізу, держава в особі центральних органів виконавчої влади (а саме: Кабінету Міністрів України та підпорядкованих йому структур) не виконувала положення статей 10 та 12 Конституції України щодо забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя на всій території України та за її межами. В державі не забезпечені належні умови розвитку і функціонування української мови. На сьогоднішній день в Україні існує низка негативних явищ і тенденцій, які не дають можливості безперешкодностi розвитку української мови (...). Кабінетом Міністрів України протягом 12 років не здійснювалась координація дій центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо реалізації Державної програми розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року (...). Фактично вказана програма та заходи не виконані, нова програма не розроблена та не затверджена, тобто поза увагою держави залишаються надзвичайно важливі для неї духовні та моральні потреби абсолютної більшості населення України», — говориться у звіті.
Поставимо питання: коли вперше на державному рівні почали говорити про розвиток української мови? Відповідь на нього дає рік 1989-й, наприкінці якого був прийнятий Закон «Про мови в Українській РСР», де йшлося про те, що «мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій» є українська. Вiдтак Верховна Рада іще тодішньої — радянської — України доручає Кабінетові Міністрів прийняти Державну програму розвитку української мови та інших національних мов на період до 2000 року. Програма така писалася майже півтора роки, і 12 лютого 1991-го вона нарешті була схвалена Радою Міністрів УРСР. Задля постійного контролю за її реалізацією тоді ж було створено Комісію Ради Міністрів, очолити яку мав один із заступників тодішнього глави уряду. Строк повноважень Комісії добігав кінця у 2000 році.
Проте за півроку після прийняття такої постанови України здобула незалежність, а відтак не стало ані Української РСР, ані її Ради Міністрів, ані комісій, які б наглядали за виконанням урядових рішень. Однак при цьому Державну програму розвитку української мови ніхто не скасовував. А у 1997 році Кабінет Міністрів вже незалежної України додав до згадуваної програми ще й «Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови». Мету, яку переслідували їхнім запровадженням, визначали як: 1. Відшкодування втрат, яких зазнала українська мова у минулому. 2. Культурне відродження, збереження та оновлення духовного генофонду українського народу. 3. Розвиток та захист української мови, утвердження її як основного засобу спілкування, розширення сфер застосування української мови.
Зазначивши найбільш актуальні завдання, сформульовані через сім років після прийняття першого «пакета» благих намірів, запитаємо, на кого ж, власне, покладався обов'язок втілення їх у життя? Основними виконавцями більшості «Комплексних заходів» були Міністерство освіти і науки України, Національна академія наук, Міністерство культури і мистецтв, Державний комітет телебачення та радіомовлення. Крім того, виконання певних пунктів великого мовного плану було покладене і на інші установи. Наприклад, на Департамент зі здійснення мовної політики, який функціонував у рамках Державного комітету України у справах національностей та міграції. Але вказаний Держком ліквідовано указом Президента у 2000 році, а відтак своє існування припинив і «мовний департамент». Також всебічним розвитком державної мови повинна була займатися Рада з питань мовної політики, утворена при Президентові України. Однак ця Рада так само проіснувала недовго — від моменту її утворення у 1997 році і до анулювання у 2001-му. Нарешті, було ліквідовано і мовний сектор при Секретаріаті Кабінету Міністрів. Натомість у 2000 році з'явилася нова структура, відповідальна за «мовотворення», — Комісія з розробки «Концепції розвитку гуманітарної сфери України», проте за більш ніж чотири роки її функціонування дана комісія так і не народила жодної концепції. Так само не відзначається творчою активністю і відділ мовної політики при Державному комітеті інформаційної політики, телебачення і радіомовлення. Його було започатковано рік тому, і наразі в ньому працює лише два чиновники, а місце начальника відділу лишається вакантним.
Таким чином, останні кілька років у сфері мовної політики перманентно створювали і ліквідовували різноманітні комісії, комітети, відділи, ради і тому подібні структури. При цьому жодна посадова особа жодного разу не відзвітувала про досягнення очолюваної нею структури. А плутанина із формуванням і розформуванням осередків, відповідальних за запровадження мовної політики, фактично звела нанівець усі первісні задуми та унеможливила справжній контроль за розвитком української мови.
Але, як було зазначено вище, окрім численних чиновницьких утворень-сателітів, головну партію у мовному «оркестрі» мали виконувати два міністерства — освіти та культури, а також Академія наук та Держкомтелерадіо. Можливо, у цієї четвірки стан справ є кращим?
Зрозуміло, що звіт Рахункової палати є надто великим за обсягом, аби відтворити його навіть у дуже скороченому вигляді. Тому конспективно зазначимо наступне: у кожному розділі дослідження, що стосується виконання «Комплексних заходів» одним iз чотирьох вищевказаних «суб'єктів відповідальності», аналізуються всі заходи, виконати які мали б, приміром, Міністерство освіти або Академія наук. Також наводяться цифри, що стосуються асигнованих держбюджетом коштів на виконання цих заходів, і аналізується їхня достатність чи недостатність, цільове чи нецільове використання.
Для прикладу. У звіті згадуються 10 мільйонів гривень, закладені в минулорічний держбюджет як видатки, затребувані в рамках «Комплексних заходів з розвитку державної мови» і асигновані Міністерству культури України для «придбання обладнання і предметів довгострокового користування». Ці мільйони для Мінкультури за вказаним кодом не виділялись, пишуть упорядники звіту. Тож Мінкультури здійснювало «виконання заходів у межах загальних бюджетних призначень».
Що ж з того вийшло? Якщо говорити про кінематографію, то порівняно з початком 90-х років, коли на державних кіностудіях знімалося до 50 повнометражних ігрових, 12 анімаційних і до 500 короткометражних українських стрiчок, сьогодні виробництво фільмів за участю держави скоротилося майже у 30 разів. Так, у 2002 році було завершено всього 19 фільмів, з них 7 — ігрових. Це при тому, що Законом України «Про кінематографію» встановлено 30-відсоткову квоту демонстрування національних фільмів. Закон фактично не виконується, бо на сьогодні вітчизняні фільми займають лише 5-10 відсотків екранного простору, а телевізійний репертуар, відповідно, формується на 90 відсотків із іноземних фільмів. Отже, таку галузь культури, як українське кіновиробництво, на даний момент фактично ліквідовано, робиться висновок у звіті.
Візьмемо іншу царину, до розвитку якої дотичне Міністерство культури — бібліотечну справу. У 2001 році від закладених у бюджет сум для Мінкультури були перераховані лише 50 відсотків необхідних бібліотекам коштів, у 2002 році — 35 відсотків. Загалом порівняно з 1992 роком поповнення бібліотек централізованих систем скоротилося на 80-90 відсотків. Що ж стосується проведення фестивалів, концертів, етнографічних експедицій тощо, то тут фінансування було таким мізерним, що, як зазначило саме Міністерство культури, «сучасний стан розвитку аматорства» відзначений загрозливими тенденціями. Це — «відхід, а подекуди і втрата українських народних традицій, основ народної української культури».
А перед Держкомтелерадіо стояли свої завдання з розвитку української мови. Так, зокрема, підтримки потребували (і потребують) україномовні засоби масової інформації. Що зроблено для них? Станом на 2003 рік в Україні було зареєстровано 16176 друкованих ЗМІ, з них українською мовою — 3345 видань, що складає 20,7 відсотка від загальної кількості. Також, як інформує Державний комітет статистики України, щоденний разовий тираж російськомовних газет минулого року становив 32,1 мільйона примірників, тоді як україномовних — 18,2 мільйона. Таким чином, на сто українців припадало 46 примірників друкованих ЗМІ рідною мовою, а на сто росіян, які проживають в Україні, — 386 примірників, що у 8,4 раза більше. Водночас Міністерством фінансів видатки на підтримку преси профінансовані лише на 49 (у 2001 році) і 30,2 (у 2002-му) відсотка від затверджених бюджетних призначень. Якщо подібні цифрові викладки втомлюють, достатньо викликати у пам'яті та в уяві візуальний образ будь-якої газетно-журнальної розкладки та пригадати, яку частину від усього асортименту становитимуть на ній україномовні видання. Навряд чи найближчим часом ця «картинка» зміниться на краще, адже із наведених вище даних вимальовується очевидна тенденція: фінансування україномовних ЗМІ зменшується, як шагренева шкіра.
При виконанні програми з розвитку української мови чи не найвідповідальніша місія припала на долю Міністерства освіти і науки. Перед останнім, зокрема, стояло завдання «привести мережу загальноосвітніх закладів у відповідність з вимогами законодавства України про мови». Зайве розшифровувати, що розуміють під цим носії канцелярського мовлення. Йдеться про тисячі шкіл, які слід забезпечити викладанням дисциплін українською мовою, а значить — високофаховими педагогічними кадрами, україномовними підручниками, словниками, посібниками тощо. Але хіба справа обмежується лише середньоосвітніми навчальними закладами? Перед вищою школою стоять аналогічні цілі. Проте у плані фінансування подібних програм ми, як і завжди, «маємо те, що маємо». Аби не перевантажувати читача цифрами, зацитуємо висновок Рахункової палати: «Внаслідок [...] недостатнього фінансування та зменшення відповідних видатків не були розроблені Державні стандарти освіти, державний комплект підручників і навчальних посібників, заклади освіти не забезпечені навчальними програмами, мережа загальноосвітніх та професійно-технічних закладів з українською мовою навчання не відповідає етнічному складу населення, ряд заходів узагалі не виконувався. Тобто реалізація Державної програми розвитку української мови [...] здійснюється Міністерством освіти і науки України незадовільно».
Як уже зазначалось, одним з виконавців заходів з розвитку української мови також є Національна академія наук. Кесарю — кесареве, а Академії наук у реалізації мовної політики була відведена своя ділянка роботи. Приміром, «перевидання словників української мови різних типів, насамперед академічних». Проте за рахунок коштів державного бюджету Академія наук спромоглася перевидати всього лише чотири словники, тоді як іще один — «Орфографічний словник української мови» — вийшов за кошти Громадського фонду Святого Андрія Первозванного, а у «Словник синонімів» власні кошти вклало видавництво «Наукова думка». Що ж до випущеного НАН України електронного продукту «Словники України — інтегрована лексикографічна система» (який є першою спробою накопичити українську лексикографію на магнітних носіях), то до його якості у Рахункової палати є серйозні претензії. Передусім, «система виконана на низькому рівні і не відповідає сучасним вимогам до програмних продуктів такого класу», а крім цього, система «не пристосована для ведення великооб'ємних баз даних», до того ж «інтерфейс користувача не виконує основних функцій, які притаманні всім інформаційно-пошуковим системам». Дійсно, визнає Рахункова палата, Академія наук, попри все, провела «значну роботу», але «внаслідок відсутності контролю уряду за виконанням Комплексних заходів і відсутності належного фінансування» НАН України нараховує чимало лакун у своїй діяльності: наприклад, не видано «Український правопис», а також ряд словників та енциклопедій. «Не створено сучасну наукову базу вивчення української мови», — підсумовують у звіті.
Багато разів перелицьована, багато разів передана з рук у руки ідея відродження української мови так і не стала поштовхом для дійсного її повернення з майже небуття, в якому українська мова застрягла ще за радянських часів. Який фактор призначити на роль головної причини такого стану речей? Брак зайвої копійчини у державному бюджеті? Маразм неповороткої чиновницької системи? Або і те, і друге? Наразі немає підстав для привнесення у даний матеріал бодай якоїсь оптимістичної ноти. Українська мова як поставлене на почесне місце, шановане і взяте під пильну охорону надбання, на жаль, так і не відбулася.
за сприяння Департаменту контролю видатків на соціальну сферу та науку Рахункової палати України.
Унаслідок дії двох чинників — недостатнього фінансування та відсутності урядового контролю — ми недораховуємось багатьох продуктів інтелектуальної царини. Розвиток українського кінематографа перебуває у застиглому стані, не підтримуються україномовні ЗМІ, дедалі зменшується потік нових надходжень у бібліотечні фонди, запровадження української мови викладання у школах зазнає значних труднощів тощо. Фактично на всіх фронтах українська мова програє битви за власне виживання.
Нещодавно член парламентського Бюджетного комітету, депутат «Нашої України» Євген Жовтяк звернув увагу на стилістику Постанови Кабміну України «Про затвердження Порядку спрямування надходжень від приватизації державного майна...». Як зазначив Жовтяк, «після ознайомлення з документом складається враження, що в Кабміні не лишилося знавців української мови ані здатних переглянути декларацію свого шефа перед її подачею до ЦВК, ані спроможних перечитати урядові документи». При цьому він процитував низку положень постанови: «Мінфін (...) готує пропозиції щодо спрямування коштів, визначає обсяги коштів, які можуть бути спрямовані у поточному місяці за напрямами спрямування», або «Державне казначейство здійснює перерахування коштів від надходжень за наявності механізмів перерахування». «Канцеляризм у виконанні українських чиновників мало коли був привабливим, однак за часів Януковича він, здається, сягнув апогею», — сказав він. Ось вони, плоди мовної політики...
Прийнятий у 1989 році Закон «Про мови в Українській РСР» поклав початок спробам можновладців зосередитись на конкретних заходах із розвитку української мови. Так, у 1990 році було прийнято довгострокову, розраховану на десятиліття, програму з розвитку державної мови. А у 1997-му опертям цієї програми покликані були стати ще й Комплексні заходи щодо всебічного розвитку мови. Починаючи з того часу, у сфері мовної політики створювались і ліквідовувались різноманітні структури, жодна з яких не відзвітувала про результати своєї діяльності, а відтак поставила під великий сумнів цю діяльність як таку. Поряд із цим відродження української мови мало базуватися на роботі чотирьох «китів» — Міністерства освіти і науки, Міністерства культури, Академії наук та Державного комітету телебачення і радіомовлення. Проте останні були позбавлені достатнього фінансування і покинуті державою напризволяще.
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
