Боєць п'яти «фронтів»

Спочатку була скрипка!

      Теза, ніби вимощена добрими намірами дорога може привести до пекла, почала було справджуватися у житті Олександри. У першокласниці ноу проблем із навчанням у Бердянській СШ № 1? Ну-мо, донько, «паралельним курсом», до музичної! Подружжя Горбунових міркувало логічно: є талант у старшої, Ольги (Сашина сестра після музичної школи продовжила навчання у Харківському універі культури) — опанує гру на скрипці й молодша. Упродовж трьох років дитина тішила батьків, виводячи смичком сумні мелодії. Її покірності й терпіння вистачило, аби заграти і на піаніно, самотужки вивчити англійську.

      Грала ж Олександра інколи зі сльозами на очах. Першими їх помітив батько.

      — Я маю звичку переглядати спортивні телепрограми, — каже Михайло Горбунов (у минулому — капітан баскетбольної команди Запорізького педінституту, нині — ЗДУ). — Саша часто примощувалася поруч. Спершу щось просто уточнювала. А невдовзі почала навіть коментувати епізоди матчів. І я зрозумів, що не нотна грамота їй потрібна!

      Восени 1997-го 11-річна школярка вперше доторкнулася до подарованого їй баскетбольного м'яча (її зріст уже тоді перевищив 170 см). Днів через десять після того довелося купувати нову не тільки кулю, а й купу посуду: розпочаті на подвір'ї ігри з батьком вщухали тільки на кухні чи в помешканні, де стояв сервант. В очах дівчини було стільки азарту, що пан Михайло заквапився з нею до ДЮСШ. Позаяк дівочих груп на той час не було, вблагав Віктора Найдьонова взяти її до хлопчачої. І вже за кілька тижнів Саша «втирала носа» хлопчакам, котрі мали по року-півтора тренувань (техніку подвійного кроку, приміром, вона опанувала не за кілька місяців, як це буває зазвичай у початківців, а за три дні!).

      1 лютого 1998 року в Бердянську почав функціонувати дитячий баскетбольний клуб «Чайка-АЗМОЛ», і Михайло Горбунов привів туди доньку. Тренер Віталій Тютюшов не вірив, що Саша взяла до рук помаранчеву кулю лише півроку тому. А вже за два місяці, у квітні, до 12-річної баскетболістки прийшло перше визнання: її визнали кращим гравцем Всеукраїнських дитячих ігор. З Миколаєва повернулася з претензією: де я маю тренуватися? «У клубі», — нагадав спантеличений батько. Однак трьох тренувань щотижня Саші було недостатньо, і Михайло Горбунов встановив на подвір'ї баскетбольний щит. Ох і буркотіли ж сусіди: гупання — до пізньої ночі (особливо по тому, як на вимогу Саші батько провів до щита й освітлення). «Пенсіонер Микола Шестаков зазнав навіть матеріальних збитків, — сміється пан Михайло. — Від Сашиних маневрів сусідська слива лишилася без великих родючих гілок. Щороку купуємо «потерпілому» два відра слив. Інколи нагадую, що завдяки і терпінню сусідів з нашого двору вийшла класна баскетболістка».

У «вишку» — на крилах «Чайки»

      Саші поталанило не тільки на батьків-інтелігентів, котрі з повагою ставилися до уподобань своїх дітей (педагоги!); вона народилася в місті, яке в 90-х роках стало базовим для команди вищої ліги. Саме головний тренер «Чайки» Геннадій Шилкін у травні 1999 року запросив Горбунову-школярку до клубу. У Федерації баскетболу України кілька разiв уточнювали: ви що — заявляєте 13-річну?..

      Саша додавала майстерності, приглядаючись до гри колег по «Чайці» — Ірини Мащенко, Людмили Романюти, Оксани Ставицької, Вікторії Бабаян (батьки Горбунової знімали на відеокамеру також ігри за участі Марини Ткаченко і Вікторії Буренок, котрі є кумирами Олександри, яка саме тому грала в «Чайці» також під дев'ятим номером). Команда прогресувала (бронзові, срібні медалі чемпіонату України), доки класним гравцям не остогидло грати на голому ентузіазмі (від команди відвернулися міська влада, спонсори — морпорт, «АЗМОЛ»). Гравці подалися у клуби Польщі, Ізраїлю; дехто опинився у столичних «Динамо» чи «ТІМ-СКУФІ». У 2001-му Олександру «витягнула» з периферії запорізька «Козачка-ЗАлК», діючий чемпіон України.

      15-річна баскетболістка одержала простору кімнату на вулиці Сталеварів, два останні шкільнi роки проводила у СШ № 50. З часом відвідувала уроки у статусі дворазової чемпіонки України. Вважала за честь грати в одній команді з Буренок. Інший кумир Олександри, Марина Ткаченко, до речі, також пропонувала їй кар'єру у своєму клубі, помітивши перспективну бердянську школярку ще під час проведення турнірів дитячих команд. Проте запоріжани унеможливили «відплив таланту» з регіону.

      На кожному тренуванні, у календарних матчах «Козачки» (Саша зазвичай виходила на заміну) дівчина прагнула довести, що вона хоче і може грати! Завжди викладалася на всі сто. 25 жовтня 2002 року це і призвело до трагедії. У стартовому поєдинку чергового чемпіонату України «Козачка» приймала одеську «Білу акацію». Чемпіон мав перевагу в 50 очок, і під завісу тренер несподівано для Олександри (без розминки запасної) випустив її на майданчик. Вона кинулася в бій із ризиком для здоров'я. І сталося вірогідне: розрив хрестовидної зв'язки коліна, пошкодження меніска! Молодий організм «зламався».

      Подружжя Горбунових утаємничило від мене жахливу обставину (її вдалося «розсекретити» в Запоріжжі): наставники «Козачки» не доставили тоді дівчину до шпиталю негайно, а повезли її на матч у рамках Кубка Ронкетті у Польщу! На той час прізвище Горбунової вже значилося в заявці, і клубу загрожували санкції за прибуття у неповному складі. Відтак операцію було відтерміновано на тиждень! Тренери «Козачки» не могли не розуміти екстремальність ситуації: після аналогічних травм лише два-три відсотки навіть іменитих спортсменів продовжують кар'єру; легендарний запорізький стрибун у висоту Володимир Ященко, приміром, не зміг і так рано пішов із життя...

Фанатці травма «по барабану»

      Операція у запорізькій клініці пройшла успішно. Однак професор Чемерис попереджав: принаймні два місяці — ні кроку без костурів; відновлення тренувальних пробіжок — десь за півроку. Якщо не буде ускладнень. Із цим вердиктом змирилися всі — тільки не Саша! Її поведінка стала викликом лікарським установкам і порадам. «Два дні Саша відходила від наркозу, — згадує Лариса Горбунова (мама баскетболістки і ночувала в клініці). — Коли зрозуміла, що з нею трапилося, кричала: «Не хочу жити!». Та за день-другий узяла себе в руки і почала «свій» курс реабілітації.

      В обласній клініці пригадують той день. Професор із колегами і практикантами здійснював звичний обхід палат. У Сашиній від побаченого лікарям ледь не відняло мову: поклавши ноги на ліжко, прооперована п'ять днів тому дівчина віджималася від підлоги! На протестний крик медиків зреагувала спокійно: «Зачекайте». І продовжила рахувати: «Двадцять вісім... Двадцять дев'ять... Тридцять... Усе». Свій ризик пояснювала коротко: «За півроку в Запоріжжі — відбірковий турнір молодіжних збірних на чемпіонат Європи, і я повинна грати за Україну!». Задля цього дівчина відкинула всі методики і «знущалася над своїм тілом» — по-іншому батьки навіть сьогодні не сприймають тодішні Сашині навантаження.

      Не пройшло й місяця, а вона відкинула костурі. Розробляла коліно, працюючи ногою до болю, який могла терпіти. Інколи — закусивши губи до крові, просила Ларису Леонідівну: «Мамо, допоможи!». І силкувалася дістати п'яткою голови. Хоча розуміла, що ризик великий.

      Через місяць її виписали на амбулаторний режим. У лютому Саша відновила заняття у СШ № 50. Остерігалася одного — ожеледиці: повтор травми — стовідсотковий хрест на спортивній кар'єрі. Бог милував. І наприкінці квітня 2003 року вона навіть зіграла в заключному матчі «Козачки» (знову стала чемпіоном України). А влітку — омріяна участь у відбіркових іграх «молодіжок». У Запоріжжі обіграли всі команди, і лише розслабившись (путівка на Євро-2004 до Франції вже була завойована), поступилися росіянкам. Сашу визнали кращим гравцем турніру 20-річних у Запоріжжі. Кращою невдовзі стала вона і в Друскінінкаї, де за дві путівки на Євро-2004 у Словаччину вели суперечку юніорські збірні.

      Після операції встигла вона зіграти і на універсіаді в Югославії. Там наші студентки здобули «срібло». Саша Горбунова була максимально корисною українській збірній, набрала найбільше очок. І не робить трагедії із того, що приз кращого гравця дістався доньці тренерів команди. Головне — вона грала. Та ще й як!

«Я їхала на Євро не по призи!»

      Вдалими виступами на низці турнірів Олександра «реанімувала» увагу до себе. Її сайти в інтернеті — суто діловий і (для друзів) «ЛЄКСА» не встигали ковтати кореспонденцію. У вересні 2003-го коло її інтересів збагатив вступ до Запорізького держуніверситету. Її вистачало на все — характер! Подружжя Горбунових згадує, що навіть короткі періоди перебування у рідному Бердянську, на березі моря, вона не марнувала. «Прокинемося вранці, а Саші вже немає, — згадує пан Михайло. — Наберу по «мобільнику», а вона кепкує: спите, мовляв? А я вже п'ятнадцяте коло на стадіоні «Торпедо» роблю». Ніби й не було важкої операції.

      У розмові зі мною Саша кілька разів запевняла: «Повірте, я їхала на Євро грати, а не по призи! У Братиславі ми здатні були обіграти всіх. У чвертьфіналі іспанок не пройшли, бо судді завадили. Ірина Нагорна, наш тренер, потім підтвердила, що ми пробивали тільки 13 штрафів, а іспанки — тридцять із гаком! А що вони творили на майданчику!». У матчі за п'яте місце, впевнена Саша, українки могли «дотиснути» француженок, однак за десять фінішних хвилин розтринькали 13-очкову перевагу. Затим легко обіграли болгарок і стали сьомими на турнірі U-18. А Саша в Братиславі здобула титул MVP. Прилетіла до Києва вранці, а вже наступного дня у складі молодіжної збірної під орудою Марини Ткаченко відправилася до Франції. У містечку Ман Горбунова грала ще натхненніше: 26,3 очка за гру (в Братиславі вона набирала в середньому по 21,4 очка). Обіграли навіть росіянок, котрі затим виграли Євробаскет U-20. «Спіткнулися» українки також у чвертьфіналі: «Ми й досі не збагнули, у чому поступалися угоркам? Від шоку отямилися швидко... Розтрощили хорваток, переграли збірну Польщі й стали п'ятою командою серед «молодіжок» Європи».

      Після гри з польками, в якій Саша набрала 41 очко, Горбунову попередили: залишся, приз одержуватимеш. На ще один вона не розраховувала — є ж, мовляв, інші класні гравці, передусім — у складі команд-призерів. Фахівці ж титулували 18-річну «козачку», і вона повезла додому другий найсолідніший індивідуальний трофей Євро.

      Про визнання вона ніби й забула. Охочіше міркує щодо уроків Євро. Певна, що має додати у швидкості, ефективніше долучатися до захисту команди. Побільше б ігрової практики! За цим, схоже, у новому сезоні не стане: виконавчий директор «Козачки» Григорій Вуль каже, що команда розраховує на Олександру Горбунову з огляду на кілька обставин. Незмінний капітан Вікторія Буренок переходить на тренерську роботу; «Козачку» очікує низка матчів у Євролізі; велику групу гравців задіяно в головній жіночій збірній України...

      Принагідно: її наставник Євген Борзилов має намір запросити до національної збірної і Олександру. Цими днями вона пакувала валізи, аби відправитися в її складі на турнір до Литви.

Без фінансів не до романсів

      Розмови з подружжям Горбунових і Олександрою не дали відповіді на одвічне запитання: наскільки поменшало «голого ентузіазму» після переходу перспективного форварда з периферійної «Чайки» до «Козачки»-чемпіона? Тільки з обласних джерел вдалося дізнатися, що не тільки в бердянській команді довелося обходитися зубожілим «пайком». Навіть після операції Саша збирала гроші на захисний наколінник, без якого на майданчик не вийдеш. Подиву Марини Ткаченко не було меж: «Як це — збирала 100 доларів, а клуб?». Не могла й здогадуватися пані Марина, що діти-початківці в її «ТІМ-СКУФІ» одержували ті ж 700 гривень, що й гравець, нехай і не «основи», але ж команди-чемпіона! Невдовзі, щоправда, Горбуновій клуб дещо «підкинув», але і після цього її місячна платня складала близько 200 доларів! І це на тлі тривалого полювання упродовж кількох років за Олександрою Горбуновою менеджерів багатьох клубів Старого і Нового Світу! Запрошували і до московського «Динамо» — після того, як у білокам'яній її було визнано кращим гравцем Міжнародних юнацьких ігор країн Балтії, СНД і регіонів Росії. Було це в червні 2002 року.

      Нині — вересень 2004-го. Родина Горбунових розуміє: попереду — кілька років навчання в Запорізькому універі, необхідна ще й «обкатка» у внутрішній першості (так вважає Марина Ткаченко, чию думку шанує Олександра). Водночас хто заперечуватиме, що навіть потенційний професіоналізм перспективного гравця і в Україні час шанувати і заохочувати не лише морально? У цьому сенсі у Саші поменшало проблем: після товариського матчу «Козачки» з «Дніпром» я мав розмову з Горбуновими. І почув, шо керівництво БК підготувало «пристойний» для Олександри контракт. Нарешті?

* * *

Олександра Горбунова. Форвард запорізької «Козачки-ЗАлК».

      Народилася 4 квітня 1986 року в Бердянську.

      Зріст — 185 см.

      Перший тренер — Віталій Тютющов (дитячий баскетклуб «Чайка-АЗМОЛ»). Виступала за бердянську «Чайку» (2000-2001 рр.), з 2001 року — у «Козачці». Срібний і бронзовий призер чемпіонату України серед команд вищої ліги (у складі «Чайки»), чемпіон України 2002, 2003 і 2004 років; переможець і призер низки міжнародних турнірів.

      Здобула титул MUP на юніорському (Братислава) і молодіжному (Ман, Франція) чемпіонатах Європи 2004 року. На двох Євробаскетах у середньому за гру набирала по 23,8 очка, здійснювала 9,1 підбора м'ячів.

      Спортивні кумири — киянка Марина Ткаченко і запоріжанка Вікторія Буренок, відтак мріяла грати під «найпрестижнішим» дев'ятим номером.

      Студентка другого курсу Запорізького держуніверситету.

      Любить своїх рідних (найдужче — восьмимісячного племінника Богданчика), польові квіти (передовсім — ромашки) і гранатовий сік.

ЦИТАТА

      Марина Ткаченко, наставник «ТІМ-СКУФа» і жіночої збірної України: «На майданчиках Європи Горбунова показала такий рівень майстерності, що їй давно пора більше довіряти в поєдинках національного чемпіонату. Я навіть цікавилася якось у Юрія Велігури, чому Саша так мало грає за «Козачку».

      Ірина Нагорна, наставник збірної України (U-18): «Без Олександри Горбунової нам нічого було б робити на Євро-2004 у Словаччині...»

      Віталій Тютюшов, перший тренер Горбунової: «Вже у дитячому клубі Саша демонструвала такі елементи майстерності й прийоми, які важко вдаються навіть маститим майстрам баскетболу. У неї невичерпний потенціал і велике майбутнє».