Ордени старлея Коли

Його позивний — Кола. Донедавна він полюбляв цей напій. Тепер не п’є — не може. Бо в Маріуполі в блокаді, коли вже не було води, довелося не раз на колі «мівіну» запарювати...

Тихий голос. Бордовий берет. Новий камуфляж. Емблеми тербату й «Укроп» на рукавах. 41-річний киянин Едуард Матвєєв на прізвисько Кола — старший лейтенант ЗСУ, командир протитанкового взводу 12-го батальйону територіальної оборони міста Києва. На його грудях побрязкують п’ять орденів, із яких чотири — нагороди за участь в антитерористичній операції на сході України. Мало який боєць може похвалитися таким «іконостасом за АТО». Приїхавши до Києва в короткотермінову відпустку, герой зустрівся з журналістом «УМ».

«Нас тричі завалювало уламками. Якось я дві години провів під камінням...»

«Оцей орден — радянський, «Червона зірка». Я отримав його в 1991-1992 роках під час служби у Внутрішніх військах в Узбекистані, де виконував завдання по боротьбі з незаконними бандформуваннями. В боях знищив вісьмох бойовиків та сім їх транспортних засобів», — розповідає старлей Матвєєв.

«Чи проводжу паралелі між тими подіями й АТО на Донбасі? — Кола на мить замислюється. — Ні, то зовсім інша війна. Там були гроші, наркотики, боротьба за контроль над каналами наркотрафіку й більше нічого. Там воювали тільки місцеві — а на Донбасі переважно найманці з Росії».

«Власне, до випробувань в оточенні я був готовий, — розповідає старший лейтенант Матвєєв. — Адже навчався на факультеті внутрішніх військ Академії внутрішніх справ за спеціальністю «командир мотострілецького підрозділу ВВ», і наш командир готував нас до такого типу війни. Тривалий час служив у Внутрішніх військах, згодом працював юристом — це моя друга освіта, здобута в академії МВС. Загалом, вважаю себе досвідченим офіцером, передаю свій досвід добровольцям і мобілізованим, які ще не нюхали пороху, проводжу заняття для молодих бійців».

Мешканець Шевченківського району столиці Едуард Матвєєв пішов захищати Україну як доброволець ще 8 березня; був командиром зведеної роти міліції Києва й Київської області. Із березня до серпня ніс службу в районі міста Маріуполь.

Це тепер у місті на Азові — українська влада. А навесні Маріуполь був однією з «гарячих точок», де панували сепаратисти. «Ми чотири рази брали штурмом Маріупольський міський відділ міліції, але не мали змоги його утримувати й щоразу відступали до порту, де дуже добрі укріплення у складських приміщеннях. Там нас тричі завалювало уламками. Якось я дві години провів під камінням... Ми протрималися майже два місяці, перебуваючи в оточенні, часто — в тривалій блокаді. Аж до того дня, коли Маріуполь був повністю звільнений від окупантів», — розповідає старший лейтенант.

Орден «За мужність» ІІІ ступеня Матвєєв отримав за те, що в Маріуполі врятував двадцять дітей із дитячого садка. «Російські козаки влучили з вогнемета «Оса» в дитсадок, він загорівся. Ми відвели атаку, витягнули звідти дітей і поранену виховательку», — згадує офіцер.

Орден «За мужність» ІІ ступеня — Едуардова нагорода за виконання завдань з утримання маріупольського порту. Київська міліція тримала там оборону, щоб росіяни не могли використати порт для постачання своїх військ. Ішлося про доставку з Криму техніки, нещодавно «віджатої» російськими окупантами в української армії.

Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня — це вже відзнака за чотири танки російських загарбників, підбиті Колою там же, в Маріуполі.

«Великі танкові колони, переважно «64-ки», ішли через місто, починаючи з кінця травня, — згадує Матвєєв. — У нас спочатку не було протитанкового озброєння — тільки укорочені автомати Калашникова, ми ж міліція. Згодом ми отримали протитанкову зброю, РПГ, гранатомети «Муха» і ними відповідали ворогам на спроби зайняти нашу землю... Точилися дуже тяжкі бої. Ми, можна сказати, перебували у складських приміщеннях, як у фортеці. Нас постійно штурмували, але ми не здали жодної башти. Натомість захопили в російських козаків 76 протитанкових рушниць 1943 року випуску і з них перебивали траки танків, а потім — добивали ворожі бронемашини ручними протитанковими гранатометами».

«Тепер командування знає: якщо наступатимуть танки — офіцер із позивним Кола буде там», — каже Едуард. 15 серпня його мобілізували до лав Збройних сил. У 12-му тербаті, враховуючи маріупольський досвід Матвєєва, його призначили командиром окремого протитанкового взводу.

А в районі Маріуполя Кола відзначився ще в один спосіб. Орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня він отримав за те, що особисто знищив одного з сепаратистських командирів, козацького отамана з Ростовської області. «Як це було, в подробицях розповісти не можу, бо виконував завдання СБУ», — зазначає офіцер.

«Війна буде важкою й довгою»

Його бойова служба в 12-му бтро — це вже протилежний край Донбасу, Луганщина. Якщо в порту Маріуполя Кола заробив контузію, то на блокпосту біля села Весела Гора Слов’яносербського району — осколкове поранення.

«Обстріли «градами» були постійні. Коли тривав наступ на наші позиції, нас «прасували» «градами» щогодини. Під час одного з таких обстрілів я не встиг добігти до укриття, й осколок зрикошетив у праву руку», — Едуард говорить повільно, іноді робить вимушені паузи, зціплює зуби. Рука болить. «Але в лікарню на стаціонар я не лягав — лікувався амбулаторно. Приїхав додому в десятиденну відпустку — і знову до хлопців на блокпост. Інших справ зараз не уявляю. До цивільної роботи повернуся тільки після перемоги над ворогом. Поки ж що кінця ми не бачимо», — каже бойовий офіцер, який зайшов у справах до міського військкомату.

«Це дуже важка для нас війна, — визнає Матвєєв. — На мою думку, вона буде довгою. І так само, як зараз, приховуватиме для українських солдатів небезпеку щохвилини загинути під обстрілом із реактивних систем залпового вогню».

«Насправді ми боремося не з ополченням, як вони себе називають, а з російською армією, — переконаний Едуард. — І сенс цієї війни — захистити Україну, її територіальну цілісність та незалежність. Якщо ми здамо Донбас — невдовзі російські окупанти увійдуть і в Київ. Треба щосили тримати нашу землю вкупі й не давати загарбникам диктувати свої умови».

«Добре, що є волонтери. І гранатометів не бракує»

До тривалої, окопної війни Кола готовий. «Є буржуйки, є теплий одяг, взуття, шапки, рукавиці . Із цим дуже допомагають волонтери. Деякі тримають над нами постійне шефство, деякі привозять передачі несподівано, — посміхається старлей. — От у чому проблема — так це у відсутності на озброєнні підрозділу важкої техніки. Мій взвод мав би бути на БРДМі (бойова розвідувально-дозорна машина. — Авт.) із протитанковими ракетами. Але цього немає. Немає й БМП (бойова машина піхоти). Добре, що гранатометів не бракує».

А ще добре — що відбулася психологічна спайка військового колективу. «Уже неможливо на око визначити, хто доброволець, а хто мобілізований, хто служив в армії раніше, а хто ні», — констатує Матвєєв. За його словами, досвід на війні — це те, що набувається швидко. Було б бажання його здобути. «Досвід приходить із боями, і навіть небайдужий до долі України патріот-доброволець, який тільки тепер уперше взяв до рук автомат, може бути більш вправним бійцем, ніж військовослужбовець-контрактник», — вважає Кола.

Героям потрібні ордени!

Крім іншого, кавалер чотирьох орденів за АТО приїздив до Києва ще й для того, щоб клопотати про нагородження бойових побратимів. Солдати повинні відчувати, що держава їх цінує, і ордени та медалі — один із чітких виявів такої пошани. Щоб нікого не забути, Кола дістає папірець із записами: «Рядові з позивними Батя, Кот... Офіцер Турист із другої роти охорони. Ротний Дмитро Франко. Дєд — майор В’ячеслав Назаренко. Старший лейтенант Андрій Мукан, командир взводу. Вони дуже добре трималися на Вергунці, на Металісті, на Веселій Горі. Той же Демон — старший лейтенант Андрій Демура, комвзводу охорони. Командир батальйону полковник Микита, начштабу полковник Білосвіт... Я вважаю, вони заслужили високі нагороди, виконуючи бойові завдання в дуже важких умовах».

Тож Едуард Матвєєв звернуся до Президента України, аби цих чоловіків відзначили орденами й медалями.