Кобза у вогні

Життя врятував квартирант із Луганська

Біда підкралася зненацька — ледь стрілка годинника проминула позначку 5 годин ранку. Валерій iз дружиною у своїй хаті, як завжди, міцно спали. А от квартирант, біженець iз Луганська Юрій Середа, якому вони люб’язно надали дах над головою в окремо розташованій літній кухні, так само звично, рано-вранці, зібрався на роботу, яку йому у Дніпропетровську поталанило знайти. Ледь прокинувшись, чоловік відразу відчув неладне — по двору бігали переполохані кури, яких господарі на ніч завжди зачиняли. А потім і взагалі якийсь тріскіт почув. Як потім з’ясувалося, це лопався шифер на даху. Коли ж Юрій вибіг на подвір’я — вжахнувся: хату, у якій спали Валерій та Вікторія, охопило полум’я, яке уже з усіх щілин виривалося догори.

Стрімголов кинувшись до палаючої будівлі, Юрій щосили став гупати у зачинені двері. На щастя, господарi спали у ближчій до виходу кімнаті, і тому, прокинувшись, встигли вибігти на подвір’я. Щоправда — у спідній білизні, не встигнувши із собою прихопити хоча б щось із верхнього одягу, не кажучи вже про інше.

Пожежники примчали хвилин за двадцять. Однак авто у них виявилося навдивовижу маленьким. А пожежні рукави і взагалі були... порвані. Подається через них вода, але потрапляє не на полум’я, а виливається через дірки на землю. Валерій спробував допомогти пожежникам — став тримати палицею двері з тим, щоб вони могли спрямувати струмінь води безпосередньо всередину оселі, де палахкотіло вогнище. Але палиця виявилася закороткою, і Валерій дістав серйозні опіки правої руки та ноги, які досі не загоїлися.

Офіційна версія пожежі — коротке замикання в електропроводці. Це може бути й правдою, адже для даху з тирси, який був у будинку Валерія, досить і однієї іскри, щоб спалахнути. Тепер будівля загальною площею з 80 квадратних метрів потребує повної відбудови. Згоріла частина й сусідського будинку, розташованого впритул. Проте Валерій не відкидає й можливості підпалу, бо буквально через три дні стали цікавитися, чи не хочуть вони з дружиною продати земельну ділянку. Остання версія теж має право на життя, оскільки оселя кобзаря розташована у районі доволі фешенебельному — її буквально підпирають будівлі помпезні, на тлі яких згоріла хата здається таким собі непорозумінням.

Уціліла кобза — добрий знак

Зараз Валерій разом із дружиною та Юрієм перебиваються у тісній літній кухні, де навіть одному може здатися тіснувато... Одягом і речами на перших порах поділилися сусіди. «Зараз шукаю десь овечі кептарики, які роблять майстрині в Карпатах. Бо в літній кухні холодно, а у двір до вітру в пальто не вийдеш», — каже Валерій. Хоча погорільцям потрібно ще багато чого: за все своє життя кобзар Харченко багато їздив, багато виступав, даруючи українську пісню, а от собі статків не зібрав. Тож зараз доводиться розраховувати лише на добрих людей. А з усіх стабільних доходів у них на двох із дружиною хіба тільки пенсія останньої (знущальні 999 гривень за інвалідністю, адже Вікторія пережила вже три інсульти і нині частково паралізована).

Після пожежі вдалося врятувати документи — вони лишилися у дальній від виходу кімнаті, яка не згоріла, однак була дуже залита водою, бо пожежники боролися зі стихією понад дві години. Там же «вижила» й кобза, з якою Валерій не розлучається протягом десятиліть. У цьому кобзар бачить добрий знак. От тільки її добряче присипало глиною, доведеться добряче попотіти, аби відчистити. Вціліли й книги з фольклору, народознавства, етнографії, які Валерій зберігає в розташованому окремо від хати флігелі.

А от дорогоцінна для кобзаря бронзова статуетка — найвища відзнака фестивалю авторської пісні і співаної поезії «Оберіг», не вціліла — десь загубилася земна куля, яку скульптурна жінка тримала в руках. Знищив вогонь і старовинну сорочку, подаровану Валерію на Тернопільщині ще в 1990 році. Саме в цій сорочці та червоних українських шароварах він зображений на багатьох фото.

Ця втрата для кобзаря чи не найболючіша — сорочка завжди була його своєрідним оберегом. Саме в ній він свого часу обходив-об’їздив і свій козацький край, і всю Україну, співаючи старовинних козацьких пісень і вишукуючи нових. «Я ж у душі фольклорист. Я народився у селі Гданцівка на Криворіжжі. А виховувала мене бабуся, яка була ключницею у пана, а сама знала стільки пісень, стільки традицій, що її можна назвати берегинею народної мудрості. А село у нас як співало! Я з 5-6 років пам’ятаю, як ходили по селу наречені з дружками і піснею запрошували на весілля. Я потім цими піснями гуртував навколо себе земляків в армії, вчив їх говорити українською», — згадує Валерій.

«Його девіз — творити добро»

Його і справді можна назвати подвижником. «Його девіз — творити добро. Коли він виходить на сцену зі своєю кобзою і починає співати «Ой повій, буйнесенький вітре!» або якусь іншу пісню, то буквально заворожує людей», — так написала про Харченка у статті «Доля криворізьких кобзарів», вміщеній у часописі «Народна творчість та етнологія», Валентина Петренко.

І це — правда. Захопившись кобзою у середині 80-х, Валерій Харченко усього себе присвятив народній пісні. У 1990 році під час святкування 500-річчя Запорізького козацтва в Капулівці він пройшов зі своєю кобзою по всьому берегу Олексіївської затоки, по тих місцях, де колись стояла Січ. Він першим почав відроджувати в Кривому Розі козацьку Інгульську паланку. Місцевий журналіст Володимир Стецюк згадує, як Валерій Харченко у той час підсів до вогнища біля криворізького намету й сказав: «Хлопці, ми ж на споконвічних козацьких землях живемо, сидимо на святих кістках козацьких, то невже ми ось тут козацьку Січ не відродимо?».

Пізніше він зі своїми концертами об’їздив усю Україну, побував за кордоном. Свого часу Харченко більше місяця прожив у Києві, намагаючись через політиків проштовхнути своє дітище — культурний проект «Україна — Схід і Захід разом», який передбачав серію концертів, взаємний обмін делегаціями дитячих, юнацьких та інших організованих груп як сходу так і заходу України. «Учасники оплачують лише проїзд, проживання та харчування безкоштовне, за домовленістю з приймаючою стороною. Заходи висвітлюються у місцевій пресі за допомогою прес-конференцій, де матимуть можливість виступити ті депутати, що підтримують ці заходи, та представники громадських організацій, що беруть участь у втіленні програми. Налагодження зв’язків між школами та іншими освітянськими закладами, а також між дитячими та юнацькими організаціями, що беруть участь у цих заходах, усіх областей України. Чим більше буде охоплено громадян, тим більшого розголосу набуде це дійство», — писав він у своїй розробці. Ще в червні цей проект він подав на розгляд «губернатору» Дніпропетровщини Ігорю Коломойському.

Хоч як це дико звучить, але саме ця біда, яка сталася з Валерієм, привернула увагу до кобзаря. «Мене нещодавно підтримали козаки з «Бойового гопака» Володимира Пілата, друзі дзвонять з усієї України. Вірю, що з їхньою допомогою ми і хату відбудуємо, і культурні проекти реалізуємо, і Україну відвоюємо. Бо хіба ми не козаки?» — каже він.

Допомогти Валерію Харченку можна, перерахувавши гроші на картку Приватбанку 5168 7420 6801 5068. Харченко Валерій Володимирович.

Адреса Валерія Харченка для поштових повідомлень: вул. Заміська, 39\1, м. Дніпропетровськ 49069 («Нова пошта» — 20).