Повоєнна проза:

Ремарка особливо представляти не треба. Надто для старших читачів, котрі пам’ятають, як соціалістичне літературознавство позиціонувало його чи не найбільшим німецьким письменником — звісно, після Ґете, Гайне і Томаса Манна. Совєтські ідеологи «любили» його за те, що викликало лють у їхніх нацистських колег, — за пацифізм. Не те щоб Кремль був прихильником антивоєнних настроїв, але Ремарків пацифізм не мав жодних політичних відтінків (він ані на кайзера Вільгельма після Першої світової, ані на Гітлера після Другої особливо не нарікав, а про сталінський фашизм, здається, зовсім не згадував).

Нинішні німці ставляться до Ремарка не так екзальтовано, як росіяни. У популярній літературній міні-енциклопедії Metzler kompakt (український переклад — Тернопіль: Богдан, 2008) його немає. У так само широковідомому довіднику Брокгауза «Німецька історія у її ключових моментах» (укр. переклад — К.: Юніверс, 2010) Е. М. Ремарка лише раз згадано в розлогому письменницькому переліку. Укладач світового письменницького канону Гаролд Блум узагалі його ігнорує (укр. переклад — К.: Факт, 2007).

Утім, комплексувати з цього приводу не варто. Ерих Марія Ремарк — хороший письменник «середньої полиці». І прихильників має, напевне, більше, ніж деякі класики з вищих сфер. Щойно видані три романи під однією палітуркою (На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші. — Х.: Клуб сімейного дозвілля) вочевидь знайдуть свого традиційного читача — 10 тисяч стартового накладу, схоже, тільки початок. Але, гадаю, знайдуть і читача нового. Не лише того, що ласий до «полунички» (Ремарк, як уже тепер нам відомо, любився з двома найвідомішими жінками нацистського періоду — Лені Ріффеншталь та Марлен Дітріх). Новий читач буде рекрутований — хоч як парадоксально — водночас із двох читацьких поколінь, бо роман «Повернення» (українською перекладений уперше, письменницею Наталкою Сняданко) торкається проблеми, злободенно-болючої для всіх. Чи готові ми зрозуміти тих, хто повертається з нинішньої російсько-української війни? «Невже ви думаєте, що кровопролиття можна стерти, наче губкою, одним туманним словом «мир»?»,— запитує Ремарк. І чи готові ті, що повернулися («життя пішло вперед і триває далі, а ми ніби вже й зайві»), адаптуватися у мирне сьогодення?

Перша світова війна стала настільки глибоким цивілізаційним шоком, що для її осмислення довго бракувало інтелектуального інструментарію — простіше кажучи, не було слів, понять та образів, здатних адекватно описати новий досвід, досвід виходу людства поза людські межі. Майже через століття ветеран іншої війни, Ремарків колега з України, записав: «Для того, що довелося пережити й відчути, дуже складно знайти слова. Навіть якщо ти письменник. А звичайна людина просто не має необхідних для цього мовних засобів... Дуже складно знайти в людській мові слова для передачі нелюдських станів» (Василь Слапчук. Книга забуття. — К.: Ярославів Вал, 2013).

Отже, тільки наприкінці 1920-х з’являються перші серйозні твори й одразу стають бестселерами — бо нічого подібного досі не було. По демобілізації Ремарк мовчав сім років, лише з пізніших його книжок ми довідаємося про причини мовчання. «Ти ніколи, ніколи не дізнаєшся від мене нічого про ці кілька останніх років. Я не хочу, щоб ти хоча б приблизно уявляла собі, як виглядала дійсність і на що вона мене перетворила», — читаємо у «Поверненні». Це говорить персонаж-оповідач, котрий у 16 років, просто з гімназії, потрапив на фронт — точно так склалося життя самого письменника. «Я вижив, безповоротно втративши все», — резюмує двійник автора.

Мовлено сильно, але винятково емоційно. Очевидно, що втратив не все, та ще й чогось набув. Схоже, цей дисбаланс між утратою дорогого й набутком відразливого і спонукає до розмислів. Наприклад, про роль довоєнних спогадів: «Можливо, вони так сильно розрослися, що заступили собою дійсність», і тепер «усе довкола — лише марево»? Пам’ять, що тероризує людину, — один із «міжрядкових», а проте потужних мотивів «Повернення»; і ця тема виникла у світовій літературі, здається, саме в Ремарка. Утім, він не доводить її до проблемної напруги — це відбудеться по наступній хвилі літпроцесу (і «персонаж» пам’ять-кат стане незмінно присутнім у світовому письменстві аж до сьогодні). За великим рахунком, Ремарк узагалі не ставить проблем — він їх лише інтуїтивно передчуває. Тому його романи схожі на символічний план усієї сучасної літератури, антивоєнної передовсім.

Перший антивоєнний роман Ремарка «На Західному фронті без змін» (1929) окреслив майбутню проблему солдата: «Ми схожі на темні купки землі у своєму окопі. Земля, шинелі, а між ними — трохи життя... Скупі проміжки часу між смертю і смертю». То була лише картина з натури, між імпресіонізмом та експресіонізмом. Аналіз буде згодом, у пізніших авторів. Як-от нині у «афганця» Василя Слапчука: «Солдат — це вигляд людини з тилу. З чорного ходу. А чорний хід відрізняється від парадного. І то дуже».

Перші начерки того «чорного ходу» миру належать Ремаркові. У другому своєму романі «Повернення» (1931) солдати йдуть додому, «а позаду них — армія мерців» (ця «ноосферна», сказати б, тема теж тільки окреслена, на повний зріст вона постане в літературі через півтора десятиліття). Та коли пригледітися до персонажів «Повернення», їх цілком можна вважати живими мерцями — як сказав про ветеранів-персонажів В.Слапчука критик Олександр Михед (ЛітАкцент, 17.01.2014). У «Книзі забуття» є разючий міні-діалог: «— На войні його вбили, — без заминки відповіла бабця. — Як убили?! Його ж тільки покалічило...». Живі мерці. Ось як виглядають ветерани Ремарка: «Довгі місяці війни притупили їхні почуття, і коли не потрібно захищатися, вони перебувають у стані майже повної байдужості». А це ветерани Слапчука: «Цілковита апатія. У поєднанні з майже неконтрольованою агресією. І втома. Неймовірна втома... Щось проникло в формулу крові у вигляді руйнівної програми».

Ремаркові герої ще не усвідомлюють у собі цього вірусу війни, відчувають лише дивний потяг повернутися назад, де ще вчора мріяли про мир. Там усе ясно. Для життя між смертю і смертю не потрібно нічого зайвого. «Ех, на фронті було значно простіше: живий — значить, усе добре... Мені вистачало, щоб не стріляти, і я вже був задоволений... Навчилися жити лише теперішнім, однією миттю... Тому мирне життя здається нам неймовірно повільним». Ветерани гуснуть у цій повільності-мареві, не здатні порозумітися ні з батьками і взагалі старшими («повага до старших випарувалася в окопах. Там усі були рівні»), ані з дружинами та однолітками, що лишалися вдома («цивільний, що ти хочеш»). Знерухомлене буття віддаляє один від одного і самих ветеранів. «Відчуженість перемагає. Усе, що пов’язувало нас, розпалося на дрібні індивідуальні інтереси» (у Слапчука: «Жити під час миру важче, ніж смерть на війні, оскільки мир переобтяжений нюансами, а війна — ніби спрощена модель буття»). Самотність ущерть заповнюють довоєнні спогади, позбавляючи відчуття реальності та провокуючи розлади свідомості: «Він не був певен, що був на війні. Так само не мав певності, що він із цієї війни вже повернувся» (В.Слапчук).

Мовчати несила, а говорити ні з ким — «про фронтові справи з цивільними, звісно, говорити не будеш». Оце й причина, чому Ремарк таки почав писати через багато років по війні, знехтувавши отим своїм «ніколи не дізнаєшся від мене нічого». Але що й кому розповідати? Головний персонаж «Повернення» закінчує перерваний Першою світовою гімназійний курс і отримує роботу вчителя у сільській школі. Діти чекають геройської оповіді, а молодий учитель-ветеран, ніби чує голос із майбутнього: «Усі історії про війну (воєнні історії) варто вважати непристойними» (В.Слапчук). Клас принишк у затяжній мовчанці, а в голові викладача вибух: «Показати вам, як зривають кільце з ручної гранати та кидають її в людину? Показати вам, як заколюють людину багнетом, вбивають прикладом або саперною лопаткою? Показати, як скеровують дуло гвинтівки на таке незбагненне чудо, як груди, які дихають, легені, які пульсують, серце, що б’ється? Розповісти, що таке правець, розкритий спинний мозок, зірваний череп? Описати вам, як виглядає розбризканий мозок, розтрощені кістки, нутрощі, які вилазять назовні? Зобразити, як стогнуть, коли куля влучає в живіт, як хриплять прострілені легені та який свист виривається з горла в поранених у голову? Крім цього я нічого не знаю! Крім цього я нічого не навчився!»

Ті, хто уникнув фронту, звинувачують нашого героя та його друзів у небажанні рахуватися зі станом справ, що «так склалися»; дорікають непоштивістю до суспільної ієрархії; вичитують за безперервне згадування воєнних жахів — «цивільні» не хочуть цього чути-знати. Ремарк на те змовчав, а вже Слапчук зойкнув: «То мені неважко було пройти через це, неважко з цим жити, а вам, йоб вашу мать, читати важко?!»

Василь Слапчук, звичайно, не екстремістський письменник. Та на його тлі Ерих Марія Ремарк виглядає чи не зразком політкоректності. Але питання «хто винен?» — нехай абстрактне й не уособлене — болить і йому. «Їм би слід тримати язик за зубами — усі вони винні», — зринає у когось із фронтовиків на адресу «цивільних». Інший замислюється про владу як інфекцію: «Одного грама її досить, щоб зробити людину черствою». Третього опосідає раптове усвідомлення: «Хто позбавлений можливості стріляти, тому не варто очікувати особливо багато».

Фронтовиків, що повернулися, боялися усі нечисті політики, а надто — прямі державні злочинці: і Гітлер, і Сталін (котрий не відзначав улюблене свято Путіна, «Дєнь побєди»). Брєжнєв теж не любив «афганців». Бо кращі з ветеранів — ті, що спромоглися на чесне осмислення воєнного досвіду, — ніколи не мовчали. Василь Слапчук написав свою «Книгу забуття», «щоб провітрити цей світ, як казарму».

Нехтування думкою ветеранів завжди оберталося бідою для всіх. Тому їхні твори — і Ремарка, і Слапчука (який у своєму романі розмірковує над кількома десятками книжок інших учасників бойових дій по всьому світі) — варто читати не лише задля пізнання як такого. Вони, попри все, — іще й «сировина» для практичних філософів, «інструкції» для реабілітаційних психологів та застереження для чинних політиків.