Шана Революції

25.11.2014

Вечір 22 листопада 2013 року, п’ятниця. Я вдягаю дуже теплий светр і куртку, взуваю гумові чоботи (бо надворі дощ, холодний і неприємний дощ кінця осені), вплітаю у косу синьо-жовту стрічку. Беру термочашку і парасольку. А ще — два плакати. Точніше, надруковані на принтері гасла типу «Україна — це Європа, а не «Таежный тупик». Чому я пам’ятаю це так добре? Бо тоді почався мій Майдан і зима, що дала мені віру в Україну та родину, в якій не «сім я», а «мільйон я».

Ми стояли у той вечір недалеко від монумента Незалежності, смішні й змерзлі, під парасольками. Одна з дівчат, яка була поруч, спитала: «Як ви думаєте, а мізинці на ногах не дуже важливі? Бо мені здається, що сьогодні я залишусь без них». У нас був чудовий настрій. Ми безтурботно сміялися з виступів політиків і кричали «Панду геть!», аж поки якийсь дідусь не зробив зауваження: «Смійтеся в іншому місці. Дайте послухати, що говорять».

А потім якась жінка дала нам великий плакат, на якому гуашшю було написано YЄС. Україна — це Європа». Ми стояли з ним, і нас усі фотографували, а на ранок ми знаходили ті світлини в iнтернеті, ділилися посиланнями з друзями і жартували, що стали обличчями цієї революції.

А потім був перший вечір мого волонтерства, коли ти зігріваєш чаєм зовсім незнайому людину, а вона дарує тобі посмішку. І пізніше — ніч, коли я вперше мала ночувати на Майдані, але плани змінились, і я, втомлена, зла на недолугу тоді ще опозицію і майже хвора, поїхала додому. А на ранок прочитала, що площу «зачистили», а людей побили. І був перший біль. А потім — гостра радість від того, що біля Михайлівського так багато людей iз прапорами, що тобі сигналять автівки з українськими стягами, що з’являються перші «українські злі» — хлопці тренуються з якимись палицями.

А потім було ще багато днів волонтерства, і знайомства з чудовими людьми, і робота, і сильна застуда від того, що ми з новою подругою легко вдягнені носили чай аж від Профспілок до ЦУМу і відпоювали ним вевешників, у яких були мокрі ноги, й очі, недобрі від підозри, що з чаєм щось не так. І несміливі розмови з ними, і вмовляння випити напій, бо він теплий і зроблений з душею. І пускали бісики оченятами, щоб прив’язати якогось наїжаченого вевешника до себе, і щоб потім, раптом що, він побачив твої очі або згадав їх, і не бив, а опустив палицю і став поруч із тобою за правду і світле майбутнє...

А потім були покришки на Грушевського. А потім — 3 дні пекла в лютому. Один із них на Майдані, два — у молитвах і спробі здати кров пораненим. А потім — надія на те, що насправді ніхто не помер, а нас дурять, щоб зробити ще злішими на владу. І прихід на площу саме на поминки за кимось із хлопців. І ридання до болю в голові і запаморочення. І ненависть до лампадок і гвоздик. І біль, багато болю, багато сліз...

І мій Майдан із місця радості та щастя перетворився на велике кладовище, де не можна не плакати. Але туди потрібно ходити, щоб згадувати тих, кого вже немає поруч, і молитися за тих, із ким ми завтра будуватимемо нову країну — ту, що ціною великих жертв перемогла у війні.

Анастасія Федченко,
журналістка, волонтер
  • «Устина могила»

    На Черкащині неподалік села Новоселиця Чигиринського району виявлено розритий скіфський курган «Устина могила». «Ми виявили це випадково, коли вибралися на тамтешню висоту, звідки як на долоні відкривається неймовірної краси місцина. >>

  • Легіон січовиків

    У найстарішому столичному кінотеатрі «Жовтень» днями презентували документально-ігровий фільм режисера Тараса Химича «Легіон. Хроніка Української галицької армії 1918-1919». Фільм створений командою львівської студії Invert pictures. >>

  • Поховали Гію

    Вчора, 22 березня, було поховано тіло відомого українського журналіста, редактора iнтернет-видання «Українська правда» Георгія Гонгадзе. Зайве нагадувати, ким був Георгій і чим стала для України його смерть, а точніше, ті обставини, котрі супроводжували його викрадення та вбивство у 2000 році. >>

  • «Афганська» родина без Олега

    «...Ми, учасники бойових дій воїни-«афганці», підемо з Майдану, якщо побачимо, що нормально запрацює уряд, економіка держави оживе, політики почнуть виконувати свої обіцянки; побачимо, що люстрація посадовців проводиться, відбувається очищення від кримінальних елементів у владі, та й просто на вулицях», — говорив у інтерв’ю Олег Міхнюк 22 лютого 2014 року, яке згодом увійшло у книгу Валентини Розуменко «Майдан... >>

  • Криваве Вогнехреще

    Два роки тому в Києві відбулися події, які увійшли в історію як «криваве Водохреще» або «Вогнехреще». Тоді на Народному вічі в центрі столиці зібралося кілька десятків тисяч мітингувальників, які висловили своє обурення ухваленими напередодні диктаторськими законами. >>