Від любові до ненависті

Днями інформаційний простір сколихнула інформація із Свердловська Луганської області. Городяни, які тривалий час не отримують ні зарплат, ні виплат на так звані «соціальні карти», облили ворота комендатури жовтою і синьою фарбою, закидали камінням вікна Будинку культури, захопленого бойовиками. У натовпі лунали вигуки «Забирайтеся з міста! Відійдіть за поребрик!». А біля виконкому написали великими літерами: «Свердловськ — це Україна!». А напередодні в Червонопартизанську розбурхані жінки побили місцевих «козачків» і пригрозили їм отруїти їжу і горілку.

Така сама ситуація складається і на Донеччині. Хтось порівнює нинішній Донецьк із спорожнілою Прип’яттю. Дехто — із донедавна вгодованим домашнім псом, який нині світить ребрами і, шукаючи хоч якусь їжу, заглядає в очі всім підряд. Ще комусь місто нагадує обдурену і зґвалтовану жінку, яка зачаїла смертельну кривду і виношує наміри про помсту... Останнє порівняння актуальне особливо в останній час, коли на територіях під контролем самопроголошеної ДНР теж почали спалахувати стихійні акції протесту, в яких активну участь беруть саме жінки.

Зрештою, подібна реакція була прогнозованою, бо за півроку так званої «донецької незалежності», люди встигли переконатися — до влади у «республіці» прийшли або зайди-громадяни Росії, які тутешній люд сприймають за бидло, або місцеві маргінали та моральні виродки, за яких вбивства, грабежі, мародерство і сваволя стали нормою життя. У своїй безпорадності і намаганні перекласти відповідальність за життєзабезпечення обдурених ними людей на Україну вони дійшли до того, що, складається враження, ще трохи й вимагатимуть від «ворожої держави» ще й коштів на свої зарплати.

«Як і більшість тутешніх пенсіонерів, я не отримую пенсію вже майже півроку, — каже «УМ» колишній шахтар — мешканець Донецька, який, за його ж словами, досі «животіє» у місті. — Досі виручали невеликі запаси грошей, а більше — город... Що буде далі, невідомо. Та не секрет, що «нову владу» тут сьогодні «не переварюють» навіть ті, хто її боготворив. Приміром, моя сусідка була з тих, хто оте «Ра-а-сі-ія!» навесні горлала не тільки на мітингах, а й навіть вдома біля телевізора. Тепер лається: «Краще б мені руки всохли, бо я голосувала ними за нашу «незалежність»! Чого мені ноги не звело, коли йшла до дільниці? Куди мої очі дивилися?..» Отож ті, хто донедавна кляли Україну, тепер збагнули — ні вигаданій «ДНР», ні тим більш Росії вони не потрібні...»

Парадокс у тому, що люди похилого віку, які навесні найбільш активно підтримували «незалежність» і ладні були цілувати озброєних проросійських «туристів», тепер опинилися у найскрутнішому становищі. «Республіка» «віддячила» їм напівголодним існуванням: найбільші надії пенсіонери покладають на певні хатні запаси, зроблені «ще в Україні» та на урожай на земельних ділянках. А ось у магазини чи на ринки, де є відповідні товари, вони тепер можуть ходити тільки на екскурсії, бо готівки обмаль або взагалі немає. Цим і пояснюються довжелезні черги та неабиякий ажіотаж біля ще працюючих відділень «Ощадбанку», де iз сподіванням отримати гроші люди займають черги ще з ночі.

Незмінним місцем зустрічі пенсіонерів також є черги за гуманітарною допомогою, приміром, від благодійного фонду Ріната Ахметова. А ось від «гуманітарки», що надходить через «ДНР», донеччанам перепадають крихти, бо підприємливі бойовики намагаються перепродати товар на базарах (це підтверджують навіть у «прокуратурі ДНР»). А віднедавна у місті жваво обговорюють інформацію про спеціальне обладнання для друкування фальшивих гривневих банкнот, буцімто завезене останнім «гуманітарним конвоєм».

Ще гіршою є ситуація в менших містах краю, де вже починають спалахувати «голодні бунти». Днями у Єнакієвому більше півсотні жінок різного віку дали волю емоціям, взявши в оточення в.о. міського голови. Вгамувати їх вдалося черговою подачкою — представники влади миттєво «знайшли» 100 гуманітарних наборів, харчі з яких розділили між присутніми, а перевагу отримали багатодітні місцеві сім’ї. А у Торезі місцеві жінки на знак протесту проти затримки виплат на дітей перекрили рух транспорту на одній iз міських вулиць. «Від любові до ненависті — один крок, — коментує настрої частини населення мешканка Єнакієвого. — Ми не те що розчарувалися у представниках «ДНР» — ми вже просто не можемо бачити їхні пики на вулицях!.. Хоча, звичайно, винні й самі, бо колись повірили, що з допомогою Росії заживемо ще краще... От і зажили: нас елементарно «кинули» всі-всі. І якщо Україна робить хоч щось, аби покращити наше становище, то «республіка» ніби навмисне хоче виморити голодом чи холодом. Схоже, чим менше нас залишиться, тим менше їм буде клопоту...».