Сергій Кузнецов зі своїми металевими інопланетянами. (автора.)
Сергій Кузнецов належить до тих, кого називають самородками і самоучками. Малюванням захоплювався з дитинства і хист до цього мав. Напевне, передалися гени батька-художника. Біля нього і вчився. Потім і в художню школу ходив, де чомусь не подобалося. «Там навчили мене хіба як олівець тримати», — розповідає сьогодні. Наприкінці 80-х закінчив профтехучилище, але за спеціальністю токар-револьверник пропрацював лише кілька тижнів, відтак хлопця забрали в армію. А коли повернувся — якраз розвалився Радянський Союз разом зі звичним устроєм життя і почалися буремні 90-ті. Як усі тоді, крутився і виживав як міг уже по-новому. Ким тільки не працював, але надовго затримався в ювелірній майстерні, де оволодів фахом виготовлення прикрас, — там і навчився поєднувати в речах фантазію з практичністю. Заробляв певний час на хліб і як художник, але багато намальованих картин просто роздаровував. А от власне художню освіту так і не здобув — бачив, що такі знання не цінуються, то й бажання не виникало.
«Аж зараз, — каже, — у мене з’явилися можливості для розвитку такої творчості, якою я завжди хотів займатися. І аж зараз відчуваю, що вона починає цінуватися. Хоча водночас у нашому суспільстві продовжується ще й час непотрібних речей, коли люди здебільшого купують, ведучись лише на надумані бренди».
— Вас називають митцем, який робить шедеври з непотребу, — ви згодні з таким визначенням?
— Нехай люди оцінюють, як хочуть. Я ж нарешті просто перестав боятися якихось обмежень і почав займатися справді вільною творчістю, отримуючи від цього велику насолоду.
Своїм нинішнім творчим ремеслом Кузнецов почав усерйоз займатися років шість тому, хоч ішов до цього поступово. Якось знайомий віддав йому старі системні блоки. З них і народилися спочатку симпатичний робот Стьопа, а пізніше і його дружина Зоя та синок Лобзик. Першим же «публічним» витвором, який побачили тисячі людей, був металевий динозавр. Фото цього створіння Сергіїв товариш випадково показав відомому тернопільського ресторатору-креативнику Михайлу Гросуляку. Незабаром чудернацький звір уже став прикрасою території одного з ресторанів-музеїв, а ще трохи згодом його випросили-викупили японські туристи побачивши біля ресторану. Так почалося співробітництво талановитого митця, якому потрібні були розуміння й підтримка, та не менш талановитого бізнесмена, який розуміється на творчості і креативі й уміє їх оцінити. Склався, за словами Сергія, своєрідний ідеальний тандем.
Свій дивовижний стиль Сергій Кузнецов визначає як поєднання джанк-арту і стімпанку. Знаючі люди в Тернополі стверджують, що щось подібне роблять в Україні ще тільки дві людини. Однак сам Кузнецов зізнався, що нічого про них не знає і дізнатися не спішить.
«Я просто не думаю, що ми могли б бути якось корисними один для одного стосовно досвіду, — каже він. — Бо, приміром, склеюють чи скручують металеві деталі всі приблизно однаково. А образи все одно народжуються в кожного свої, з індивідуальної уяви і внутрішнього світу кожного».
Після того як Сергієві фантастичні істоти чи якісь інші речі з’являються в його уяві, він накидає малюнок-проект, а вже потім думає, як і з якого матеріалу це виготовляти. А ще каже, що кожна робота — це як шахова гра, де вже по ходу вирішуєш, що і куди прикрутити, причепити чи як пофарбувати. А в матеріалах дефіциту він не відчуває — друзі й знайомі, знаючи про його талант і захоплення, зносять і звозять звідусіль. А тепер і Михайло Гросуляк дуже допомагає. «Якби я змушений був постійно їздити у пошуках цього всього, то це, безперечно, вимагало б купи грошей і часу, який я не зміг би приділяти творчій роботі, а так проблема вирішена», — розповідає Сергій. І чого тільки немає у його майстерні, від дрібного пластику і гори металевих детальок — до старої побутової техніки і навіть цілих мотоциклів. «Жодних ексклюзивних матеріалів я не використовую, — запевняє майстер,— усе це валяється чи стоїть навколо і сприймається більшістю як непотріб, треба тільки очі «роззути».
Нещодавно відкрилася перша виставка Сергія Кузнецова на території тернопільського ресторану-музею «Млин», і про нього дізнався не тільки весь Тернопіль. Ось уже і з кількох центральних телеканалів приїжджали. А ще коли дізнаються про унікальні вироби майстра за кордоном, де такі речі дуже цінуються! Так що велика слава Сергія Кузнецова, я впевнена, вже на порозі. Навіть після одного короткого спілкування з цим неординарним чоловіком я чомусь упевнена, що його талант ніколи не перетвориться лише на бізнес, як це трапляється сьогодні з багатьма. Відчувається, що душа Майстра живе зовсім іншим. Недарма він вважає, що ми живемо зараз у викривленій цивілізації, де в центрі уваги стоять відносини «товар-гроші», але таке було нормально для середньовіччя. Тому Сергій радіє, що у людей все-таки почали відкриватися очі на справжні цінності. І недарма з-поміж усіх жанрів він найбільше любить фантастику.
«З інопланетянами не знайомий, як може видатись комусь після огляду моїх робіт, — сміється він, — але фантастику обожнюю. Як це, може, не парадоксально звучить, але вважаю її найправдивішим літературним жанром, принаймні значно правдивішим, ніж публіцистика сучасних політиків».
— Чула, що ви плануєте відтворити у своєму незвичайному стилі навіть картини Леонардо да Вінчі!
— Ну це явне перебільшення. Але деякі речі справді хотів би відтворити — наприклад, його славнозвісні крила. Треба сказати, що, на відміну від переважної більшості митців, Сергій Кузнецов абсолютно проти «недоторканності» своїх виробів, навіть коли вони виступають у ролі виставочних експонатів. Навпаки, йому дуже подобається, коли їх торкаються і мацають, і коли діти у захватi лазять по всіх тих машинках, динозаврах, роботах. «Не біда, навіть якщо щось відламають випадково — мені неважко буде знову прикрутити, говорить він. — Зате я почувався б справді дуже щасливим, якби знав, що, повернувшись додому, хоч кілька з тих хлопчиків спробували і собі щось змайструвати, бодай скрутити шурупом дві дощечки. Сьогодні наші діти цілими днями сидять за моніторами комп’ютерів чи біля телевізорів, тож їм дуже бракує наочності, яку можна взяти до рук, помацати і спробувати щось із цього створити чи видозмінити. Та й дорослих хотілося б своїми роботами «розрухати», аби їм захотілося виготовити щось власними руками.
На прощання я запитала майстра про плани на майбутнє.
«Плани у мене, можна сказати, наполеонівські, вистачило б тільки здоров’я і часу. Але, вибачте, розповідати про них поки що не буду», — відповів він.
Джанк-арт, або стиль «джанк», походить від англійського слова junk, що має кілька значень — «відрізати шматком», «здавати в утиль», а також «брухт», «мотлох». Митці цього напряму в живописі та скульптурі традиційно використовують «безцінні» матеріали — металобрухт, старі речі, відходи виробництва. Вперше термін був застосований у США в середині минулого століття.
Стімпанк — це напрям найрізноманітнішого креативу, заснованого на ідеї, що світ застиг на технологіях другої половини ХIХ століття, а далі розвивав їх лише в розрізі різновидів і кількісно.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
