«Помиті» голови

У розмовах із батьками дітей-біженців я не раз чула, що з Донбасу виїхали всі нормальні — залишилися пенсіонери, які хочуть дожити віку у своїй хаті, i затяті прихильники «ДНР» та «ЛНР». Те, що дорослі, ті, які народилися у СРСР, можуть скептично ставитися до України і політики Києва, сумніву не викликало. Але як же діти, чиїми вустами говорить Бог? За літо-осінь я перезнайомилася iз сотнею дітлахів і підлітків із Донбасу. Всі як один — прекрасні маленькі люди, які стоять на стороні добра, хочуть досягти успіхів у житті, принести користь суспільству, мріють про мирне небо та українські Донецьк і Луганськ. Я до останнього тішилася такій свідомій молоді зі сходу, аж поки, собі на біду, не познайомилася з педагогом із Луганська, яка працює у дитячому центрі творчості «Перспектива». Вона мені відразу порадила «помити голову. Зсередини».

За словами Єлєни, Луганськ, підконтрольний бойовикам, живе і відновлюється, як каштани, які в листопаді розцвіли на вулицях міста. Каже, що війна — це гра політиків, а вони, мирні жителі, «ходять у театр, танцюють, співають, регочуть, збирають у лісі гриби». «Думаєте, дурні? Ні, просто живучі! — переконує мене Єлєна. — Я ні на день не виїжджала з Луганська. У тих, хто разом зі мною провів літо, — єднання, позитив, спокій, гумор, оптимізм. У тих, хто приїхав недавно, в більшості — негатив, злість, нервозність, жовч, нерозуміння того, що відбувається, песимізм. А мої знайомі, які переїхали в Київ, увесь час жаліються, що важко знайти роботу, немає де жити, грошей кардинально не вистачає, що їх там ніхто не чекає. Я з ними відразу прощаюся. Хай не ганьбляться і повертаються додому».

Єлєна щодня пересилає мені фотографії, як у Луганську все добре, які доброзичливі ополченці, і що їм, бідолахам, доводиться «на танках вести бої з німцями, які нападають». На доказ того, що на Донбасі «єднання», вона переслала мені твір учениці 11-Б класу Макіївської школи №53 у шкільній газеті «Спарта» за жовтень. Авторка тексту — безперечно, талановита, добре володіє словом, але, на жаль, з уже «помитою головою зсередини». Оксана Куликова, як і сотні дітей-біженців, яких я знаю, через 50 років розказуватиме про війну. Але її спогади кардинально відрізнятимуться від спогадів тих, хто покинув Донбас. Тому пропоную ознайомитися з її твором на тему: «Як я провела літо» і подумати, що нам усім слід сьогодні зробити, щоб хоча б 15-річні дівчатка у Донецькій області не називали українців «фашистами».

«Мені здається, що коли-небудь, років через п’ятдесят, коли у мене будуть дорослі діти і маленькі онуки, я садитиму їх на коліна і розповідатиму про війну своєї далекої молодості. Розповім їм, як ми ховалися від бомбардувань. Як сиділи у ванній, бо підвалу не було. Як тряслися вікна. Як лилися сльози. Як всі молилися. Я буду кричати про це всім-всім, усьому світу! Розповім, як я боялася. Розповім, як за літо вивчила всі сусідні міста по «бахах» ГРАДів. Як не могла спати вночі через танки, що їздили за вікном. Нехай люди почують, нехай люди зрозуміють! Розповім їм, як голова боліла добами. Як мама плакала над новинами у стрічці. Як брат збирав осколки від снарядів по кварталу. Хочу, щоб кожному фашисту стало соромно і боляче в душі! Розповім, як діти кричали і бігли в підвали. Розповім, як люди їхали. Як залишали рідних, будинки і речі. Як наше місто спорожніло. Як чоловіки, жінки і зовсім молоді хлопці йшли захищати Батьківщину. Буду вчити людей цінувати мир і життя! Розповім, як ополченців називали героями. Як бабусі під під’їздами співали гімн Росії і військові пісні. Як у відповідь на фразу: «Зірка падає, загадай бажання» кожен житель Макіївки загадував одне. Поясню кожному, що було на Донбасі влітку 2014. Розповім, як першою фразою вчительки після довгого літа було: «Оксанко, ти там жива?» І як, виявляється, добре ходити в школу. Коли-небудь, років через п’ятдесят, мої діти і онуки почують багато страшних історій про війну моєї далекої молодості. І дай Бог, щоб цей жах ніколи-ніколи не повернувся і не торкнувся наших нащадків!»