Деконструкція брехні

Про перший том історії зародження та занепаду комунізму в Україні (Станіслав Кульчицький. Червоний виклик. — К.: Темпора) наша газета вже писала в номері від 14 серпня ц.р. Тоді ми окреслили цілком нову в історіографії концепцію автора, а головне — аналізували винайдений Леніним (і реставрований Кульчицьким) механізм найефективнішої диктатури ХХ століття, котра жива й понині у формі режиму Путіна. Та головний зміст цієї книжки — детальна хронологія російської таємної спецоперації з поглинання України в 1917—1921 роках. Розв’язавши 2014-го вже третю в новітній історії російсько-українську війну, Кремль, вважай, нічого нового не вигадав.

У сучасних шкільних підручниках РФ найуспішнішим керівником в історії СРСР вважають Сталіна. Статистика його правління не обчислюється тут мільйонами жертв, а «найгірше, що можна сказати про Сталіна, — те, що він «суперечливий», — оглядає ці навчальні тексти британський аналітик Едвард Лукас (Нова холодна війна. Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу. — К.: Темпора, 2009). І резюмує загальну підручникову тональність, котру мають засвоїти російські діти: «Сталін помилявся — ну то й що? Дуже багато людей помиляються». А далі учням втовкмачують, що славним продовжувачем діла «великого керманича» є Путін. Відтак, робить висновок Е. Лукас, «сили мороку в Росії» так само сильні, як і вісімдесят років тому.

Але ж Сталін був лише юзером, користувачем Ленінової оперативної системи (Гітлер же — взагалі не кращим їхнім учнем, нетерплячим та прямолінійним). Чому ж Путін не прирівнюється до справжнього чорного генія російської політики? Думається, нинішній кремлівський упир дистанціюється від Леніна через суто кон’юнктурні причини: Росія — ментальний інкубатор «комунізму» й очолити рух за рівність у вбогості людина з мільярдними статками навряд чи спромоглася б (як пише той же Е.Лукас, «західні служби розвідки стверджують, що його особисте багатство становить 11 млрд. дол.; одне добре поінформоване шведське джерело називає цифру, більшу в кілька разів»).

А тепер подивимося, як запам’ятався Ленін сучасникам — і з жахом відчуємо разючу схожість з його теперішнім кремлівським послідовником. Станіслав Кульчицький у «Червоному виклику» наводить оцінку лідера есерів В. Чернова: «Совість Леніна полягала в тому, що він ставив себе поза рамками людської совісті щодо своїх ворогів, а ворогами були всі, хто не йшов за Леніним і більшовиками». Тут таки ж цитата з письменника О. Купріна: «Этот человек — такой простой, вежливый и здоровый — гораздо страшнее Нерона, Тиберия, Иоанна Грозного. Те, при всем своем душевном уродстве, были все-таки люди, доступные капризам дня и колебаниям характера. Этот же — нечто вроде камня, вроде утеса, который оторвался от горного кряжа и стремительно катится вниз, уничтожая все на своем пути. И притом — подумайте! — камень, в силу какого-то волшебства, — мыслящий!».

Як доводить С. Кульчицький, більшовики «вкрали» російську демократичну революцію березня 1917-го саме в есерів. «Велика Жовтнева» — це був не штурм Зимового палацу, а повзуче (проте стрімке) захоплення влади у радах солдатських та робітничих депутатів. Ці ради «винайшли» саме есери — як дорадчі соціально-експертні, сказати б, органи. Шляхом виборчих маніпуляцій більшовики витіснили з рад есерів та меншовиків, проголосили ради державними установами, і вже від їхнього імені здійснили переворот («Караул втомився!»). Ради таки були демократичними утвореннями, але Ленін використовував їх як чужі-пришельці людську оболонку: «Він дозволяв жити й діяти лише тим радам, спілкам, комітетам або організаціям під іншими назвами, які перебували під впливом і контролем його партії».

Політичне мистецтво Леніна — це мистецтво маніпуляцій. Тобто віртуозне перекручення, що чорне є білим і навпаки. Плюс, звичайно, відверте шулерство, котре за першої потреби переходить у розбій. На теоретичному рівні вождь і не приховував цього: «Головні методи утвердження диктатури — терор і пропаганда» (або як писала харківська газета «Комуніст» у 1919-му: «Не менш переможна, ніж Червона Армія, комуністична пропаганда»). Але практичні дії доводилося камуфлювати.

Комуністична ідея була для українців далекою і несприйнятною. Під кінець 1917-го «на території України було 4 364 більшовики, з них 130 українців, а решта — росіяни або євреї». Як із таким електоратом будувати радянську країну? «Будували» точнісінько так, як оце Путін у Криму та в Донбасі. Спочатку зворохобили Харків, увели туди збройний контингент рятівників місцевого пролетаріату, провели «І Всеукраїнський з’їзд рад». «За день до початку роботи гарнізон Центральної Ради у Харкові був роззброєний місцевими червоногвардійцями і військами В. Антонова-Овсієнка, якому Раднарком доручив зайняти Україну силою зброї... В Україні утворився радянський центр». Сформований більшовиками уряд «радянської» України також вельми нагадує нинішні донбасівські «уряди»: тоді із 40 членів центрального виконавчого комітету лише 13 були українці.

Подібно чинили й потім, під час другого вторгнення в Україну: у листопаді 1918-го в Курську, у штабному вагоні, створили Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, очолити котрий Ленін відрядив із Москви Раковського. А в березні 1919-го ІІІ з’їзд «української» компартії обрав ЦК з 15 осіб, серед котрих було тільки 3 українці, а до політбюро їх узагалі не допустили. І щоразу у закритих російських партійно-урядових постановах наголошувалося: «Збереження в таємниці того факту, що тимчасовий уряд є органом ЦК РКП». Гадаю, й нині існують секретні директиви, де «ЛНР» та «ДНР» фігурують як спеціальні кремлівські структури.

Після книжки С.Кульчицького сьогоднішні телевізійні новини набувають дивовижної стереоскопії. Ось повідомляють про вивезення «повстанцями» вугілля до Ростовської області, а вже ж читав про те, «як тільки війська Раднаркому заволодівали якою-небудь українською територією, його голова вимагав від підлеглих не втрачати жодного дня для вивозу наявних ресурсів і передусім — хліба». Аж ось і пряма цитата з Леніна щодо «братської допомоги»: «Негайна евакуація хліба і металів на схід, організація підривних груп... перелицьовування наших, що на Україні, частин на український лад... Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком, — він повинен називатися просто Овсієнком». Ну, й інші тодішні/сьогоднішні картинки, наприклад з Умані: «Почалися огульні грабежі масового характеру з тортурами і побиттям громадян. Багато публічних зґвалтувань жінок і дівчат. Цілими днями блукає по місту п’яний натовп червоноармійців, стріляють без всякої причини, б’ють перехожих».

Ще гірше було на селі. «З підрозділів, не пов’язаних з місцевим населенням, Х. Раковський сформував Внутрішній фронт на чолі з К. Ворошиловим... Якби стався бунт і село не підкорилося вимогам видати його організаторів та зброю, заложники підлягали розстрілу». Авжеж, Ленін чесно попереджав: «ЧК здійснюють безпосередню диктатуру пролетаріату». На допомогу чекістам формували парамілітарні частини особливого призначення — ЧОН — із членів комітетів незаможників (вважай, те саме, що й нинішні «тітушки»). Самі ж комнезами були виплодом партдирективи (від 1919 р.) про «усиленную работу по расслоению деревни». Вони підпорядковувалися НКВД й фінансувалися Наркомпродом («незаможному селянству віддавали 10% заготовленого хліба з тим, щоб стимулювати його допомогу у здійсненні розверстки»). Про ефективність комнезамів та здійснюваної ними продрозверстки знаходимо у звіті харківського губкому КП(б)У від 1920 р.: «Якщо у минулому році голод в українських промислових центрах виявився тільки на 4—5 місяці з моменту приходу радянської влади, то тепер це виявляється на другому місяці». Планував і здійснював усе це голова Укррадтрударму Й. Сталін.

А в той саме час, як російські війська окуповували Україну і Захід мляво дорікав Кремлеві, «Чичерін відповідав, що російських військ в Україні нема, а воєнні дії ведуться між військами Директорії і радянського уряду України, який цілком незалежний» (Чичерін — тодішній нарком закордонних справ, такий собі нинішній Лавров/Чуркін). Найгірше, що під вплив російської пропаганди потрапили й керівники Центральної Ради. Ідучи на поступки латентним окупантам у 1918-му «Винниченко пообіцяв легалізувати політичну діяльність більшовиків в Україні» (цього не відбулося лише тому, що росіяни надто поспішали й не потребували Винниченкового «дозволу» — вони просто зруйнували українську державність). Дискутувалася у Центральній Раді й можливість запровадження в Україні системи рад — але з тої ж причини не завершилася нічим: більшовики нав’язали нам ради силою. Але якби — гіпотетично — «радянську» владу ми б улаштували собі самі, Україна, пише С. Кульчицький, «рано чи пізно мала перетворитися на частину Росії, бо йшла її слідами».

Докладно розібрано в «Червоному виклику» ще одну кремлівську брехню, що її активно використовують донині: про так званий федералізм. Пряма мова російських документів 1917–1920 років: «Для федеративного об’єднання держав, організованих за радянським принципом... необхідне існування єдиної централізованої Комуністичної партії з єдиним ЦК, який керує всією роботою... Республіканські комітети користуються правами обласних комітетів... Наркоми України — обласні уповноважені». Тоді, майже сто років тому, хіба один М. Грушевський побачив маніпуляційну суть федералізації по-російському: «Дуже трудно буде комусь, принаймні якийсь час, називати себе федералістом, коли федералістами Ленін і Троцький вважають себе, а під сим «федералізмом» лежить в дійсності самий поганий і терористичний централізм». У цьому висвітленні дуже добре видно, що й нинішня офіційна назва Росії — Російська Федерація — суцільна фікція. Це, до речі, ще один справді ефективний (хоч і зі знаком мінус) винахід Леніна: «Внутрішня структура радянської влади дозволяла надавати національним регіонам будь-який політичний статус аж до цілковитої незалежності».

Нацистському міністру пропаганди Ґеббельсу, талановитому учневі Леніна, приписують вислів: найкращу брехню готують з напівправди. Дослідження Станіслава Кульчицького «Червоний виклик» — це реверсний процес розкладання брехні на інгредієнти напівправд — аж до реконструкції історичної правди, як такої.