До глибини кишені патріота

Про своє перше бойове завдання

— У нашому прикарпатському селі Черче діяв курорт із цілющими лікувальними грязями. Влітку 1943-го сюди з фронту на відпочинок прибула велика група німецьких пілотів. Територію довкола охороняла фельджандармерія, але ніхто, як я помітив, не пильнував склад зі зброєю. Про це сказав братові Василю, котрий тоді вже перебував на нелегальному становищі. Він порадив за сприятливих обставин винести зброю, але робити це дуже обережно, бо якщо німці схоплять, то можуть знищити всю родину. Я взяв кошик, серп і почав жати траву неподалік складу. Бачу, ніхто з чужинців не звертає на мене, 14-річного хлопчака, уваги. Тоді непомітно проник усередину, взяв карабін, трохи набоїв до нього, ящик гранат і через дірку в сітчаній огорожі витягнув трофеї на сусідський город. Коли все це приховав, вирішив вдалу спробу повторити наступного дня. Однак не так сталося, як гадалося: у складі мене засік німецький вояк і, скрутивши руки, повів до командира. Не знаю, звідки в мене тоді і сили взялися. Може, злякався, що застрелять рідних. Я вирвався з його рук, перестрибнув через паркан і втік. На моє щастя, німець не мав при собі зброї.

Усе, слава Богу, обійшлося благополучно. Трофеї ми з двоюрідним братом Василем Лібером перевезли фірою в ліс. Відтоді наші підпільники доручали мені виконувати різні завдання.

Про брата-відчайдуха

— Мій рідний брат Василь відзначався винятковою сміливістю і миттєво приймав рішення. У критичні ситуації потрапляв дуже часто. Неодноразово він виривався неушкодженим з оточених криївок. Приміром, у жовтні 1948-го, коли енкаведисти натрапили на не дуже ретельно замаскований лаз до схову, обладнаного в урочищі Бражна, й наказали, аби підпільники здалися, Василь кинув з криївки нагору димову гранату і вискочив разом із побратимами. Потім, петляючи під кулями, зник за пагорбом. Поки оторопілі нападники отямилися, він випряг коня з плуга, яким черченський селянин орав ниву, і зник. Бувало, що брат перевдягався в офіцера радянської служби безпеки і разом із товаришами, одягнутими у форму червонопогонників, з’являвся перед провокаторами серед білого дня, тоді, коли вони його аж ніяк не очікували.

Загинув Василь 11 травня 1949 року в бою з переважаючими силами енкаведистів, а я протримався ще майже рік, хоча чинити спротив більшовикам щодень ставало все важче й важче.

Про арешт і заслання

— У лютому 1950 року стояла дуже сувора зима. Саме в цей час на Рогатинщину прибули нові підрозділи енкаведистів і почалися великомасштабні облави. Оточували село за селом, заходили на кожне обійстя, зривали в хатах підлогу, розкидали сіно й солому — скрізь шукали підпільників. Тоді заарештували багатьох моїх друзів.

У Великодню п’ятницю мені, як і кожному християнинові, захотілося піти до церкви. Заховав пістолет під парканом, бо у храм Божий зі зброєю йти негоже, помолився і поцілував плащаницю. Тоді раптом мене огорнув незбагненний неспокій, з’явилося відчуття невідворотної біди. І справді, тільки вийшов із храму, мене схопили енкаведисти і наділи кайдани..

Через два дні безперервних допитів і тортур у Рогатині я знав точно: або втечу, або загину. Вночі попросився до розташованої на подвір’ї вбиральні. Вивели озброєні конвоїри. Я рвонувся бігти в напрямку парку, та через кілька кроків упав, підкошений автоматною чергою. Поранена ліва нога на все життя залишилася коротшою за праву на 4,5 сантиметра. Після перебування у Станіславській тюрмі мене засудили на 25 років ув’язнення та ще 5 років позбавлення прав. Каторжанином побував на Далекому Сході, Колимі й в інших найвідлюдніших місцях Сибіру. Звільнили через 10 років, у 1960-му, але й досі не реабілітований.

Про освіченість і самопожертву родичів-ровесників

— Майже всі шестеро моїх двоюрідних братів і сестер, народжених у священницькій сім’ї отця Василя Німого, закінчили гімназії з відмінними оцінками. Богдан Німий був одним із кращих студентів Львівського університету. Його рідний брат Славко (псевдо Щорс) мав диплом випускника політехнічного інституту й очолював надрайонний провід Служби безпеки ОУН. Поранений у ноги, він застрелився з пістолета, коли 25 травня 1945 року в селі Негівці Калуського району енкаведисти оточили оселю, де він переховувався. 19-річний Роман Німий був пропагандистом ОУН і загинув за невідомих мені обставин.

Сестра Ліда (псевдо Ксеня), за свідченнями іванофранківця Романа Вінтоняка, прийняла смерть 18 січня 1947 року. Вона була секретарем-друкаркою в окружного провідника Бориса. Зрадник видав координати розташованої в Карпатах криївки-колиби, де вони зимували, і вранці їх оточив загін прикордонників. Після нерівного бою загинули надрайонний провідник Артим, його чотири охоронці та колишній старший лейтенант Радянської армії на псевдо Сірий. Ліда, аби не потрапити до рук ворога, застрелилася з пістолета «Вальтер». Їх роздягнули і повісили для остраху місцевих жителів у центрі села Жаб’є (нині — райцентр Верховина). Потім трагічно обірвалося життя сестри Зоні. Останньою, 18 листопада 1950 року, загинула Марійка, член крайового проводу ОУН, під час бою з енкаведистами неподалік села Бережниця Калуського району.

Про музей, рідніший за рідний дім

— Музей визвольних змагань Галицького краю для мене — святиня, а кожен його експонат — стрес і біль. Сюди приходжу на Різдво і Великдень, інколи навіть ночую. Створювати його почали в 1996-му з ініціативи районного Братства вояків ОУН-УПА та Товариства політв’язнів і репресованих. Освятили й урочисто відкрили в травні 2000-го. З того часу музей відвідало понад 11 тисяч екскурсантів із різних куточків України.

Членам оргкомітету вдалося відшукати й відновити імена 1650 учасників національно-визвольної боротьби з нашого району. З-поміж півтори тисячі експонатів — зразки зброї часів Другої світової війни, макети криївок, у яких переховувалися вояки УПА та підпільники. З особливим трепетом завжди підхожу до стендів, об’єднаних назвою «Жінки України у визвольних змаганнях». Надто важка місія випала на їхню долю (а це ж переважно були юні дівчата). Вони не відступали з поля бою нарівні з чоловіками, підривали себе гранатами в оточених ворогом укриттях, умирали в тюрмах і на засланні. Тільки в нашому Галицькому районі загинуло 46 молодих жінок, 250 були засуджені сталінським трибуналом до позбавлення волі — страшно подумати — від п’яти до двадцяти п’яти років. Вони не шукали ніяких особистих благ, не зазнали сімейного щастя, навпаки, прирекли себе на тяжкі випробування.

Якби моя воля, я б усіх їх, а також тих, хто допомагав продуктами харчування, зарахував до лику святих. Завдяки їм я, власне, й вижив. Чотири роки перебував у підпіллі, поза домівкою. Влітку ще можна було рятуватися плодами лісу — грибами, ягодами, дикими яблуками. А взимку? Взимку допомагали наші скромні жінки-рятівниці. У післявоєнні роки кожен кусень хліба, кожен кілограм кукурудзи чи проса був на вагу золота. Матері, тяжко зітхаючи, відривали від рота своїх дітей їжу і ділилися з нами, аби ми трималися в боротьбі з ненависним ворогом. Саме завдяки цим жінкам ОУН-УПА без державності, без підтримки іззовні впродовж десяти років протистояла найбільшій мілітарній потузі тих часів. Це той український феномен, якого дотепер не можуть збагнути військові аналітики й історики світу.

Про москалів як «дикий нарід»

— Кілька років тому я показував експонати музею делегації журналістів, котрі приїхали на Прикарпаття з Донбасу. Як з’ясувалося, були там і затяті українофоби. Один із них не витримав моїх коментарів і з викликом запитав: «І зачєм же ви убівалі братьєв-славян?». Я теж не стримав емоцій: «То були не брати, а дикий нарід, що в Західній Україні нищив нашу націю гірше за фашистів». І навів кілька красномовних аргументів. Назву лише один із них. У 1996 році ми на території району проводили розкопки останків жертв енкаведистів і в одній із могил знайшли шість замінованих скелетів людей, до того ж обмотаних колючим дротом. До них був під’єднаний шнур від металевої коробки. Коли за викликом прибули сапери, то виявили в коробці 15 кілограмів тротилу. Відомо, що така 200-грамова вибухівка руйнує під’їзд чотириквартирного будинку, а в могилі був закладений у 75 разів потужніший заряд. Неможливо уявити розміри трагедії, якби від нашої необережності спрацював механізм, адже неподалік розташовані житлові будинки. І чим можна виміряти глибину цинізму й підступності тих проклятих зайд зі Сходу? Історія людства, напевне, такого не знає. Хоча послідовники тих «братьєв-славян» і зараз на Донбасі подекуди заміновують тіла наших загиблих хлопців.

До речі, про сучасних захисників Вітчизни. Я схиляю перед ними голову. Життя, поза сумнівом, — найцінніший Божий дар, і якщо сьогоднішні молоді хлопці, як мої ровесники в сорокові-п’ятдесяті роки минулого століття, готові жертвувати ним заради України, то це для мене — найвищий вияв патріотизму. І доказ того, що Україну не можна знищити.