Семеро сміливих

У Бечевому, що на території Поповської сільської ради Новосанжарського району, почуваєшся, як на острові, по якому пройшовся буревій часу: то тут, то там виглядають із заростей будівлі-руїни.

«Коли мене вперше обрали сільським головою, у Бечевому було близько 30 жителів. А потім хто виїхав, хто помер... Загалом Бечеве занепало через віддаленість, — вважає поповський сільський голова Ольга Волоська. — Люди там живуть без будь-яких благ цивілізації. Якщо в Поповому підвели в будинки газ та воду, то в Бечевому і цього немає. Але, знаєте, людина до всього звикає. Мені самій у молодості хотілося багато чого. А потім родиною побудували в Поповому будинок, тут народилися сини, тож уже кращого за наше село ніби й немає. Єдине, чого зараз хочеться, — аби не стріляли. Четверо наших поповців перебувають у зоні воєнних дій на Донбасі — молимося за них, аби повернулися живими...»

«Село занепало тому, що його зробили неперспективним»

51-річний Олег Мостовий провів у Бечевому все життя. Його хата — крайня, за нею — хіба що порожня дідова. Жив разом із батьками, потім доглядав за ними, коли ті стали немічними.

«А куди я тепер подамся? Ані в Нових Санжарах, ані в Полтаві ніхто не чекає мене з розпростертими обіймами, там і для своїх роботи катма, — розмірковує чоловік. — А тут хоч земля виручає: обробляю батьківські паї та свій, а ще 5 гектарів орендую — у цілому понад 25 гектарів. Добре, що трактор свій маю: стягнулися на нього іще разом із батьками — копійку до копійки складали».

Про те, що в господарстві не вистачає жіночих рук, свідчить виноград, що вродив нівроку, та його так ніхто й не зірвав. Чому пан Олег самотній? Спершу, жартує, сам перебирав жінками, а тепер уже його ніхто не хоче. Хоч чоловік він позитивний, хазяйновитий, це всі односельці підтвердять. Вирощує на 25 гектарах соняшник, кукурудзу, сою, ячмінь, пшеницю. А крім цього, ще й пасікою займається. І в оселі у нього чистенько. Тримає кролів, курей, качок. Стережуть господарство аж четверо собак.

— Де ж тут беруться злодії, якщо всіх людей можна на пальцях перелічити? — дивуюся.

— Давайте проведемо експеримент: залишимо господарство без нагляду хоча б на день, — пропонує Олег Мостовий, — от тоді й побачите, що від нього залишиться. Залітні тягнуть усе, що погано лежить. Щоправда, до мене, слава Богу, злодії не навідувалися.

Олег Карпович та його старший брат Микола Карпович, який проживає в Лелюхівці того ж Новосанжарського району і саме навідався в гості, пригадують, що, коли вони ходили до школи, у Бечевому було 60 дворів, магазин і навіть клуб.

«А занепало село тому, що зробили його неперспективним, — висловлює свої міркування пан Олег. — Сусідні Великий Кобелячок та Попове укрупнювали, розбудовували, а на наш населений пункт махнули рукою. Результат не забарився».

Кожен тепер виживає тут, як може, надіється тільки сам на себе. Держава ж, за словами Олега Мостового, існує для того, щоб справно збирати податки. Якщо вчасно їх не заплатиш — тут тобі й пеня, і штрафи.

«Тож такі одноосібники, як я, не надто розкошують. Окрім податків, дуже ж багато всіляких витрат: на солярку, посівний матеріал. Та й хімія у таку копійку влітає, а без неї не обійдешся, бо, оскільки на селі тваринництва практично не стало, перегною вдень із вогнем не знайдеш. Усе дорожчає: і електроенергія, і газ у балонах. А продукцію твою всі хочуть купити за безцінь — збивають ціни далі нікуди. Окрім усього, літо було спекотним, багато що з рослин повигорало, тож цьогоріч, продавши урожай, ще й у збитку лишився», — поскаржився чоловік.

Сусіди Олега Мостового — 72-річний Микола Володимирович та 69-річна Галина Карпівна Кузнецови — пенсіонери. Обоє в Бечевому народилися, дружили зі школи, потім пані Галина три роки чекала судженого з армії, освоїла в училищі професію маляра-штукатура. Побравшись, жили в Полтаві, мали в центрі — на вулиці Куйбишева — квартиру. І думки не мали, що знову повернуться в село.

«Сталося так, що я приїхав доглядати за матір’ю, котра була при смерті. Влаштувався у колгоспі трактористом та й осів тут», — розповідає Микола Володимирович.

«А я тоді розрахувалася на роботі та й собі переїхала в село, — додає Галина Карпівна. — Купили корову, завели господарство. Коли чоловік працював на тракторі, голова колгоспу заходив до нас у гості та й казав: «Миколо Володимировичу, починай будуватися, а я допоможу». Микола не захотів: ми, мовляв, уже не молоді, а діти сюди, у глибинку, не приїдуть жити. Отак і живемо у повоєнній свекрушиній хаті».

І хоч обом важко пересуватися, а Микола Володимирович узагалі ходить iз допомогою двох палиць, вони тримають двох корів. Доїть їх вручну пан Микола двічі на день. Молоко здають — на щастя, автомашина, яка забирає його, під’їжджає просто під двір.

«Звісно, порівняно з містом, ми тут живемо, як дикуни», — зітхає пані Галина.

«Держава нас усіх обдурила»

— А корівок тримаєте, бо на саму пенсію важко прожити?

— Може, і прожили б, але мали б більшу скруту, — відповідає моя співрозмовниця, котра саме пече на електроплитці млинці. — А так на гроші, виручені за молоко, купуємо інші необхідні продукти, які двічі на тиждень нам виїзний магазин доставляє. Пенсія ж іде на те, щоб заплатити за жом, електроенергію, страховку на корів тощо. Звісно, держава нас усіх обдурила, бо 1 200 гривень пенсії — що це за гроші?

— Не нудьгуєте тут через обмаль спілкування?

— Так у нас із чоловіком — по телевізору, — посміхається пані Галина, — діти привезли. Старша донька заявила: якщо тут іще й без телебачення сидіти, то взагалі можна вовком завити. Новин не пропускаємо й за політикою стежимо. Ми — за радикальні зміни в країні. Найбільше любимо Ляшка, бо той виступає за простих людей. Мені здається, він щирий. І Порошенко — хороший дядько. Думаю, і як керівник він здібний. Шкода, за двох голосувати не можна.

Поряд із садибою Кузнецових живе на рік старший брат пані Галини — Іван Перепелиця. Того дня Іван Карпович разом із сином Романом, котрий приїхав із Полтави, рятували довоєнний сарай: аби стіна з саману не впала, під неї заштовхували ракушняк — за цим заняттям я їх і застала. У пана Івана схожа історія повернення на свою малу батьківщину: мати не захотіла доживати віку в полтавській квартирі на 9-му поверсі, тож йому довелося тимчасово переселитися в Бечеве. Але ж недарма кажуть, що немає нічого постійнішого за тимчасове. Доглядаючи 10 років за старенькою ненькою, Іван Карпович узяв в оренду сінокіс, завів господарство.

«А тепер я вже на пенсії, тож навіщо мені те місто? То тільки в молодості там цікаво. Тут, у селі, можна господарювати, почуватися потрібним родині, то чого тут не жити? — поміж ділом говорить іще досить жвавий пенсіонер. — Те, що газ до оселі не підведений, навіть добре. Бо він дорогий. Опалюю вугіллям, а ще Роман дров нарубав. Діти, як бачите, мені допомагають, а я — їм. Якби сюди ще й жінку, аби їсти варила, я б узагалі горя не знав. Бо на приготування їжі витрачаю забагато часу».

Дружина пана Івана не хоче переїжджати до села, бо дуже хворіє, прив’язана до лікарні. А з Бечевого до найближчого медичного закладу навіть добратися не так просто. «Швидка» ж сюди поки доїде, можна і ноги протягти.

Отож навіть корів Іван Карпович доїть сам — щоправда, придбав для цього доїльний апарат. Окрім корів, тримає кіз, курей, гусей.

— І скільки ж у вас корів? — допитуюся.

— Оце вже секрет, — Іван Карпович враз стає підозріливим. — А раптом ти все вивідаєш, а потім приїдеш уночі, аби позичити. Злодії тут вештаються: користуються тим, що глухомань. Одного дня поїхав до Полтави, а коли повернувся — понад десяток курей недорахувався.

Шукаючи оселю ще однієї жительки Бечевого — 76-річної Ніни Шевченко, я вже, було, думала, що заблукала. Аж раптом за чагарником побачила стареньку хату. А її господиня саме пасла індиків і спостерігала за тим, як онук, котрий приїхав на велосипеді з Попового, вирубував гілки з кущів, бо ті заважали орачам.

«Я сьома в селі, — повідомила Ніна Сергіївна. — І оце тобі схотілося аж сюди з Полтави забитися? Змерзла?»

У пані Ніни — невелике господарство: окрім індиків, іще трохи курей та кролів. Сарай, каже, розвалився, то тепер і їх тримати особливо ніде.

— І хата вже валиться. Онук застерігає: привалить тебе, мовляв, хата. А я кажу: коли вона падатиме, втікатиму, — сміється жінка. — Я родом із Великого Кобелячка, а сюди, в Бечеве, вийшла заміж: було мені на ту пору 21 рік. Тож живу в Бечевому вже 55 років. Чоловіка не стало 20 років тому. Відтоді навчилася жити й давати собі раду сама. Донька живе в Поповому, а син — аж у Мурманську і оце вже 11 років сюди не приїжджає. Говорить по телефону: «Не можу». Річ у тім, що тут, у Бечевому, ми поховали його дружину. Її знайшли утопленою (вона з онучкою саме в мене гостювала), і ми підозрюємо, що це справа рук одного місцевого чоловіка, ласого до чужих жінок.

— Він поніс покарання?

— Ні, бо ми не заявили до міліції. Син вирішив так: нехай його покарає Господь. Невістка була незвичайною людиною. Я їй і пам’ятник поставила. А Петро більше так і не одружився. Каже: таких, як Оля, немає… А я перенесла три операції на очах, та все одно погано бачу, — поскаржилася насамкінець Ніна Сергіївна.

Живеться в такій глушині, зізнається жінка, їй несолодко. Той-таки газ купити — проблема. Оце привезли його з Кобеляк по 180 гривень за балон, то пані Ніна одразу три балони придбала. Запаслася, бо хтозна, коли наступного разу привезуть.

«Хліб автівка привозить до тих дворів, які тримаються купи, а оскільки я живу на околиці, то застати її мені важко. Отак і сиджу без хліба, щось сама печу з борошна, — розповідає далі пані Ніна про своє життя-буття в неперспективному селі. — Рейсовий автобус за маршрутом «Полтава—Попове» раніше щодня ходив, а тепер — тільки у п’ятницю й неділю. Тож маємо тільки один день, аби, дійшовши до траси, до тієї ж лікарні вибратися. Це дуже незручно».

У 1959-му, пригадує Ніна Сергіївна, коли вона приїхала в Бечеве, тут був великий колгосп, селяни працювали і на фермах, і в полі. Було, на роботу йшли і поверталися з піснями. Жилося тоді якось радісно. І куди та радість поділася?

— А те, що землю роздали, — тільки на краще, — стверджує жінка. — Бо за свій земельний пай отримую від орендаря 7 200 гривень. А так жила б на саму мізерну пенсію — дарма, що маю 43 роки трудового стажу, із них 22 — пропрацювала в колгоспі. Політикам, які перед виборами одне й те ж обіцяють, давно не вірю. Бач, до чого країну довели: до війни…

— Не страшно вам вечорами самій у хаті? — цікавлюся.

— А я вмикаю радіо і слухаю, аж поки не засну, — відповідає пані Ніна.