Генетична пам’ять кераміки

28.10.2014
Генетична пам’ять кераміки

Глина 88-річного Василя Омеляненка не відпускає. (Іванни СЕРДЮЧЕНКО.)

Народне мистецтво (наша генетична пам’ять) стало, на жаль, елітарним. 88-річний знаний гончар з Опішні, що на Полтавщині, заслужений майстер народної творчості України, лауреат Всеукраїнської премії імені Данила Щербаківського та Шевченківської премії Василь Омеляненко присвятив йому все життя. Дивлячись на козаків, баринь, дивних звірів, птахів, інші витвори рук Василя Омеляненка, мимоволі думаєш про необмежені можливості кераміки й силу творчості митця з народу. Василь Онуфрійович — людина щасливої творчої долі. Вироби дивотворця, що стали візиткою українського гончарного мистецтва, представлені в музеях і виставкових залах 28 країн світу. Тож як було не поспілкуватися з таким велетом гончарного мистецтва!

«Мені за кордоном побувати так і не довелося, а мої вироби були, вважай, в усіх кінцях світу»

— Мабуть, любов до глини передалася вам від діда-прадіда?

— Ні, ми з братом Петром (нині покійним) — перші в нашому роду гончарі. Якось, будучи дітьми, зайшли до сусідської хати, а там на столі стоїть, може, із сотню свистунців (згідно з народним повір’ям, вони відганяють нечисту силу). Я обімлів: як із глини може народитися отака краса? Відтоді усе й почалося: спробували із братом власноруч виготовити такі ж свистунці. Спершу глина була неслухняною, мов дитина. А перші вироби не слухалися рученят і вийшли кострубатими. Тільки з досвідом зрозуміли: щоб глина стала слухняною, потрібно її любити й довго про неї піклуватися. Якщо виріб створюєш iз душею, у підсумку з неживої глини народжується жива пташка. Причому в кожної пташки — свій характер: одна — весела, інша — сумна, до того ж кожна ще й співає по-своєму, — Василь Онуфрійович демонструє, як «співають» виготовлені ним свистунці. — Через спроби та невдачі освоювали з Петром нове ремесло, і через якийсь час наші свистунці стали дай Боже. А тоді спробували ліпити не лише пташок, півників, а й баранців, козака, бариню...

— Правда, що оті свистунці врятували вашу сім’ю під час голоду 1947 року?

— Авжеж правда. Виготовляли ми їх із Петром аж по 500 на день. Для обпалення викопали у дворі горно, викладали їх на черінь... Дров не було, то корчували в лісі пеньки. Продавали свої вироби по 10 копійок. Отак нас ті свистунці й урятували.

— Чи пам’ятаєте свою першу роботу, яка потрапила на закордонну виставку?

— Аякже. Саме працював на заводі «Художній керамік». У 56-му мій керамічний баранець помандрував спочатку на всеукраїнську виставку до Києва, а далі — на міжнародну до Брюсселя. Навіть премію тоді отримав. Згодом виставки моїх робіт побували спершу майже в усіх європейських країнах, а потім — і у Сполучених Штатах, Канаді, Японії. Мені за кордоном побувати так і не довелося, а мої вироби були, вважай, в усіх кінцях світу. Сам їздив лише на свою персональну виставку до Литви та ще до Білорусі (обидві країни на ту пору входили до складу СРСР) на симпозіум керамістів. До речі, у Білорусі настільки сподобалися мої роботи, що мене переманювали туди жити й творити. Обіцяли золоті гори. Щоправда, при цьому поставили умову: маю прийняти їхні національні традиції в гончарстві. Подумав тоді: якщо відійду від своїх традицій, то втрачу себе. І відмовився навідріз.

— Звідки черпаєте такі вишукані образи? Як вони до вас приходять?

— Ніколи не малював ескізів. Мої вироби спочатку з’являються в уяві: бачу їх так чітко, немов на фотознімку. Отож ліплю якогось диво-звіра і звіряю з отим «знімком» у голові. Якщо бачу, що виріб вийшов саме таким, яким його побачив, заспокоююся. От тоді приходить наступний образ. І так без кінця. Якби втілив у життя все, що собі уявляю, то, мабуть, у п’ять сотень літ уклався б. Шкода, що часу людині відведено так мало.

«Моя двометрова скульптура із глини — цільна, і досі ніхто з гончарів не пішов моїм шляхом»

— Маючи ваше покликання, можна взагалі не йти на пенсію.

— Незважаючи на поважний вік, досі не полишаю роботи з глиною. Вона мене не відпускає. Маю невелику домашню майстерню, де ніщо не відволікає від улюбленої справи. Живу сам, дружина померла 10 років тому. Доньки мешкають неподалік. То вони до мене навідуються, то я до них. Моє заняття мене дуже підтримує. Якби нічого не робив, то, мабуть, давно занепав би духом. А так увесь час переймаюся тим, як утілити задум у глину. Без глини не можу прожити і дня. Так її люблю, що вже наче вріс у неї. Вона додає мені сил, здоров’я. І, знаєте, мені самому не сумно. Бо насправді не сам — мене оточують мої вироби. Вони, мов живі, промовляють до мене. І я, бува, також до них озиваюся. Інші знані майстри на дрібні роботи не розмінюються. Я ж виготовляю все: починаючи від тарілок, куманців, ваз і закінчуючи великими скульптурами. Мені цікаво все спробувати. Думаю, немає в кераміці того, що не зміг би підкорити. Той-таки свистунець можу виготовити й проколоти із заплющеними очима.

— Гадаю, створити ось таке гончарне диво може тільки світла, сонячна людина.

— Думаю, будь-яка творча людина щаслива тим, що щось створює. Усі мої думки крутяться тільки навколо моїх творінь. Тож ніколи не мав темних помислів чи заздрощів, чи жадібності, нікому не бажав зла. Якщо бачу, що людина, тримаючи в руках моє дітище, радіє, мені вже й грошей не треба. І без цього на душі сонячно.

— Ваша найбільша скульптура із глини — чудернацький лев, що стоїть на території музею-заповідника українського гончарства в Опішні, сягає аж двох метрів.

— Коли мені запропонували її виготовити, одразу погодився, хоч до цього скульптур такого розміру не робив. Спершу змайстрував металевий каркас. Та як «одягнути» його в глину при тому, що метал при нагріванні розширюється, а глина — звужується? Додумався покрити каркас дерев’яними дошками. А щоб глині було за що зачепитися, ще й обмотав дошки алюмінієвим дротом. Завважте, мені ніхто цього не підказував, до всього дійшов сам. Колеги, замість підбадьорити, підливали олії у вогонь: покинь, мовляв, цю роботу, у тебе нічого не вийде. Усі від мене відійшли. Тож лишився зі своїм левом сам на сам. І таки досяг результату. Цілісіньке літо сушив виріб із глини (то обгортав целофаном, то розмотував). Наступний етап — мусив випалити скульптуру. Але як? Досі такого не було в історії гончарства, щоб готову скульптуру випалювали просто в музейному дворі. Я вирішив звести навколо свого лева величезну піч із цегли, знадвору обіклав її ще й битими черепками, які на моє прохання привезли з заводу. А тоді топив піч два дні й ніч. Спалив 4 кубічні метри дров. Потім розібрав піч по цеглині. Відтоді мій лев стоїть на території музею просто неба от уже шістнадцять років — і нівроку. Звісно, є й інші майстри, котрі виготовляють великі скульптури із глини, але вони ріжуть готовий виріб на частини, висушують їх, випалюють у горні, а тоді склеюють. Моя ж двометрова скульптура — цільна, і досі вона така єдина — ніхто з гончарів не пішов моїм шляхом. Бо ним справді не так легко йти.

— Ви завжди вибираєте важку дорогу?

— Я її не вибирав. Вона вибрала мене сама.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>