Змішались в купу миші й люди...

      «А про що вистава?» — це питання після перегляду якоїсь прем'єри доводиться чути чи не найчастіше. Режисерські знахідки, жанр, гра акторів і сценічна перспектива проекту відходять на другий план, який, зізнаймося, часто цікавить винятково фахівців. Однозначно визначити, про що ж вистава «Про мишей і людей», прем'єра якої відбулася минулого тижня, напевно, неможливо. Вона — про наше життя. Про мрії, які не збуваються, про знедолених, що як не стараються, а все не можуть виборсатися зі злиднів. Про те, що гроші не гарантують душевного спокою. Про кохання, яке продовжує свою непримиренну суперечку з логікою та раціональністю світу. Про дружбу. Велику. Таку, коли заради друга піднімаєш руку на цього ж друга. Про рідну землю, любов до якої людина, навіть не усвідомлюючи цього, плекає на генному рівні. А також про те, що чужого горя не буває, адже всі ми мешкаємо на одній планеті, і, як казали класики марксизму-ленінізму, жити в суспільстві й бути вільним від суспільства — це нонсенс.

      Головні герої вистави «Про мишей i людей» — Ленні (Анатолій Хостікоєв) і Джордж (Богдан Бенюк), заробітчани-мрійники. Вони мандрують світом, шукають заробітку, змінюють хазяїв і не зраджують своїй великій мрії про власне ранчо. Невеличке, з садком та господарством, обов'язково — з кроликами, і щоб вершки з молока, яке давали власні корови, можна було різати ножем. Коли б приїздив цирк чи артисти, мріяли друзі, вони б ходили дивитися на ці вистави. «Тільки кроликів годуватиму я», — ледь не благав здоровань Ленні. Природа не наділила його великим розумом, радше — навпаки: такими персонажами зазвичай цікавляться фахівці психіатричних клінік. Він любить гладити шовк, мишей та цуценят, бо все це — таке м'якеньке, приємне на дотик. Ленні не може розрахувати свою силу, й Джордж ледь не щодня сварить його за те, що той знову придушив мишу і вона знову смердить у його кишені... Але хто ж наважиться звинувачувати бідаку Ленні в цьому? До того ж поруч — вірний друг Джордж, який і допоможе, і розрадить, і підстрахує, і, сам на дві голови нижчий, завжди намагатиметься загородити собою світ від незграбного у своїй любові до всього м'якенького й теплого Ленні.

      Режисер Віталій Малахов неодноразово наголошував, що давно придивлявся до цього роману Джона Стейнбека (1902—1968), знайшов його навіть раніше, ніж почав працювати над «Отелло». І його можна зрозуміти: «Про мишей i людей » є справді благодатним матеріалом, перспективним і багатообіцяючим у плані характерів героїв, несподіваних сюжетних поворотів, він буквально «валить з ніг» силою своєї енергетики і прихильників розважального театру, і шанувальників театру філософського, мудрого, психологічного.

      У чоловічій компанії акторів (Володимир Нечипоренко, Володимир Горобей, Євген Паперний, Тарас Постніков, Володимир Абазопуло) Наталя Сумська у ролі дружини сина господаря була таким собі сонячним промінчиком, хоча її героїню, веселу авантюристку, яка мріяла про сцену, а замість цього опинилася на забутому Богом ранчо, жінкою порядною у звичному розумінні цього визначення назвати складно. Її нудьги, туги й вимушеної хтивості, як неважко було здогадатися, не зміг осягнути своїм недалеким, враженим розумом бідака Ленні, для якого ця жінка була об'єктом його своєрідних симпатій: м'якеньке волосся, гладкий шовк сукні... Для нього вона влаштувала невеличку імпрезу: така собі Мерилін Монро, тільки брюнетка, легка, граціозна, артистична, розкута, мрійлива...Він просто пестив її, пестив... Спершу їй навіть подобалося, потім вона почала пручатися, кричати... Ленні не відпустив. А потім поклав жінку зі зламаною шиєю на ліжко й побіг геть. Хвороба, яка давно вже має своє визначення та свою історію, спрацювала на трагічний фінал цієї драми. Причому трагічний у квадраті — рятуючи свого Ленні від розлюченого чоловіка покійної, Джордж, утішаючи друга, пускає йому кулю у потилицю.

      Описувати те, як грали Богдан Бенюк та Анатолій Хостікоєв, — справа невдячна, й на об'єктивний результат можна не розраховувати апріорі. Це справді треба бачити. Бачити наївного й довірливого Ленні, бачити сльози Богдана Михайловича, коли той учергове розповідає про омріяне ранчо. Його обличчя у той момент, коли до фатального пострілу залишається одна мить, і його обличчя за мить після того, як він натиснув на спусковий гачок і сам ніби увібрав у себе незграбність і недалекість свого друга. Вони були дуже довго разом. І, напевне, разом і залишилися, тільки вже в одній тілесній оболонці.

      Перед прем'єрою  «Про мишей і людей» звучали розчарування з приводу того, що вистава, швидше за все, туру тими країнами, де працюють наші заробітчани, не матиме. Мовляв, це було б дуже корисно, але фінансово підняти цю ідею майже нереально. Але зараз уже зрозуміло, що і від обіцяних Мирославом Гринишиним гастролей Україною, у які збирається театральна компанія «Бенюк та Хостікоєв» уже у вересні, можна очікувати реального ефекту. Як художнього, так і соціального. Життя не залишає ніяких сумнівів з приводу того, що здійснювати свої мрії і дивитися гарні вистави треба таки на Батьківщині.