Місце сили родовіра

«Я не прив’язуюся до матеріального»

Дещо відкрию карти: річ у тім, що Володимир Захаренко відносить себе до родовірів (або рідновірів, як вони себе іще називають), вважає, що всі ми маємо повернутися до своїх витоків, того способу життя, який вели наші давні предки. Останні, за його словами, мали не мало не багато — по гектару землі. Нині це вирішується дуже просто: пишеш заяву — і гектар, вважай, твій.

«Якщо ти намислив зробити щось позитивне, тобі обов’язково допоможуть втілити задум у життя. Це не просто земля — а мій космічний портал, — вважає пан Володимир. — Згідно з нашими слов’янськими віруваннями, кожен має створити ось такий родовий портал, з якого піднесемося в небеса, у світ «праві» (зараз живемо у світі «яві»), а тоді знову повернемося. У мене таке відчуття, що живу не вперше. Сподіваюся, колись неодмінно згадаю свої попередні життя, хоч це не завдання номер один».

Свою територію чоловік обсадив по периметру різними деревами. Це такий собі енергетичний захист родового порталу: Володимир Захаренко впевнений, що природа жива, має власний дух. Тут він і збирається прожити не одне життя.

«Ми, слов’яни, із прадавніх часів були мислителями, духовними сутностями, — розмірковує родовірець. — І наші предки залишили нам багато всіляких аксіом, орієнтирів. От ви, скажімо, купуєте ягоди, фрукти на базарі? А потрібно виростити дерево самому. Бо воно знає, хто його посадив, поливав, а тому віддаватиме вам свої дари з любов’ю. Любов — це особлива енергія, енергія життя. Отож ми повинні харчуватися тільки тим, що самі виростили. До того ж земля, на якій усе це виросло, має стати землею вашого роду».

Пан Володимир пускає на своїй землі корені: уже посадив молодий сад — понад 70 саджанців. Запевняє: він родить так, що від плодів ламаються гілки. Яблука, сливи, абрикоси і навіть персики збирав, каже, відрами. Пригостив мене сушкою, яка смачніша за будь-які ласощі. Навіть лимони мій новий знайомий не купує на базарі чи в магазині, а вирощує сам. І родять вони, хоч його лимонне дерево й росте в горщику, також нівроку.

«Ви чули про місця сили? — запитує мій співрозмовник. — Наші давні предки якимось чином позначили їх, аби ми могли скористатися енергіями землі та космосу. Але людина теж володіє такою силою, що будь-яку територію може перетворити на місце сили і потім «заряджатися» від нього. Я це й роблю. І вже відчуваю енергетику своєї землі. Тут краще працює думка, тут можу вирішити будь-яке питання — усе вдається!»

Повітря, як відомо, повниться чутками. Так от, заочно мені представили Володимира Захаренка як відлюдника, котрий живе в селі без газу й навіть електрики, бо заперечує всі блага цивілізації. Насправді ж усе виявилося не зовсім так: просто пан Володимир узяв ділянку землі, яка була полем. Може, каже, й даремно. Бо підведення електрики до дворища (а тепер треба підвести її ще й до кожної з осель) влетіло йому в добру копійку. За ці кошти в селі можна придбати будинок з усіма зручностями. Побудуватися самому набагато важче. «Проте цікавіше», — посміхається відлюдник.

Гектар землі новоспеченого власника межує з одного боку із сосновим лісом, а з іншого — з болотом. Кращого сусідства, за словами пана Володимира, годі й придумати. Наші далекі предки, стверджує він, також жили в основному на болотах. Бо очерет, що росте на них, — найкращий будівельний матеріал, який тільки міг придумати Господь.

— І не шкода вам продавати міський будинок? — не дає мені спокою ця думка.

— А я не прив’язуюся до матеріального, — одказує пан Володимир. — Ну був у житті досвід проживання в місті, тепер буде — в селі. Мені цікаво все побудувати своїми руками. Тут була гола земля, а тепер бачите, скільки виросло будівель. Уже уявляю, якою буде ця садиба після завершення будівництва: стоять хатки під очеретяними стріхами, цвіте садок, гудуть бджоли...

Чоловік уже звів літню кухню, бесідку, кладову з майстернею, курінь, у якому викопав погріб. Будується, вважай, із підручних матеріалів: каменю, глини, у лісництві виписує некондиційне дерево, а очерету, яким покриває всі будівлі, поряд із двором — цілі плантації. Аби зробити одну стріху, потрібно викосити його на гектарі, що пан Володимир і робить. Та скосити серпом очерет — це півроботи. А яке марудне, як на мене, заняття — покрити ним будівлю. Для цього два снопики очерету перехвачуються дротом, перекручуються — таким чином утворюється так звана парка. Потім парки прошиваються швайкою. І вже на даху один шар таких парок перекривається іншим. У надійності, стверджує Володимир Захаренко, ось такий очеретяний дах може позмагатися із шиферним. Вікна, двері, а також меблі під старовину родовірець також виготовив сам. До речі, ніколи раніше не столярував. Лише в дитинстві бачив, як столярує дід. Тепер, очевидно, «вмикається» пам’ять. Або ж, каже, займався цим в одному з минулих життів. Заклав уже й фундамент із каменю останньої із задуманих будівель. Стіни збирається зводити із саману (замість соломи він міститиме подрібнений очерет). Розказує, що будинки із саману споруджували навіть пани. Глиняні стіни стоятимуть і сотню літ, переконує мене чоловік. Он у Марокко глиняні будівлі, зведені до висоти дев’ятиповерхівок, стоять із дореволюційних часів. Головне — щоб саманний дім був на фундаменті, тоді він не сирітиме й не просідатиме. Окрім усього, стріху потрібно винести набагато вперед, аби вона оберігала стіни від опадів. Удостовіритися в тому, що він на правильному шляху, пану Володимиру допомогла книга американських авторів «Дім із саману», яка відстоює екологічну архітектуру. Дармовий, за його словами, очеретяний паркан також може простояти років п’ятнадцять.

«Держава — то наше випробування»

— А де ж ви триматимете худобу? — цікавлюся.

— Чому ви вирішили, що я її триматиму? Річ у тім, що я нікого не їм. Боже збав. Років 13 зовсім не вживаю м’яса. Наші прадавні предки вважали, що Господь спить у мінералах, прокидається у тваринах, а думає в людині. Тож якщо поїдатимемо тварин, тим самим втручатимемося в промисел Божий, перериватимемо еволюційний процес, — вважає мій співрозмовник. — Уся моя живність — собаки й коти.

У хаті пан Володимир збирається зробити піч, аби було де пекти хліб. Бо магазинного він також не споживає, вважає, що дріжджі шкідливі. От і пече його сам. Більше нікому — дружини не стало чотири роки тому...

«Отут, де беру пісок на будівництво, буде басейн. А отам стоятиме журавель — ну як же без нього? — показує Володимир Захаренко. — Іще буде лазня і піраміда з очерету. Дашок над хвірткою та ворітьми також накрию очеретом — це буде і красиво, і в тему. Тим, хто плачеться, що не має житла, показую приклад, як можна побудуватися й без великих грошей. Примудряюся зводити по будівлі на рік. До того ж годую зграю котів та собак. Не потрібно прибіднятися та надіятися на державу. Держава — то наше випробування».

Свого часу пан Володимир займався бізнесом, мав власну швейну фірму. Потім почалася криза, при цьому вп’ятеро підняли орендну плату. Можна було б іще, каже, помучитися, проте він не став. Робота — від слова «раб», переконаний чоловік. А те, чим займається зараз, — то творчість. От і спрямовує всю свою енергію на цю землю, яку називає космічним або родовим порталом.

«Тут народиться хтось із мого роду, а я піду. Проте через 3—4 покоління повернуся — можливо, вже своїм праправнуком», — вірить Володимир Захаренко.

Те, що його 27-річний син Денис поки що не зовсім поділяє погляди батька, його не засмучує. Він вважає: усьому свій час. Навіть думок таких, що все відбуватиметься не за планом, у чоловіка не виникає.

Відколи повернувся до вірувань предків, визнає Володимир Захаренко, його життя змінилося. Проте ніколи, запевняє, він іще не почувався таким щасливим. Усе в його житті стало настільки зрозумілим.

«Ти розумієш усі сакральні символи, з яких складається наша мова, усвідомлюєш, наскільки мудрі ведичні закони, які пояснюють походження всього на світі, — говорить пан Володимир і додає: — Ми їх, на жаль, забули, що також є для нас випробуванням. Тож і маємо тепер згадати та повернутися до стилю життя прадавніх слов’ян. І от тоді все стає на свої місця. Для тебе втрачають будь-яку цінність гроші. Немає потреби задовольняти свої амбіції, гнатися за птахом удачі. При цьому ти знаєш, навіщо живеш. Коли вже ти в цьому потоці, він тебе просто несе. І тобі подобається борсатися в ньому. Я прислухаюся до порухів своєї душі. Отут, у селі, мені цікавий кожен день. Насолоджуюся таким способом життя. І таких людей, як я, багато. Дехто з моїх друзів також перебрався з міста в село. Бо там є простір для думки і творчості. А що в місті?»

— Ви вважаєте, що всі мають перебратися в село, взяти по гектару землі й господарювати на ній?

— Так воно й буде. Ось побачите. Цей процес уже розпочався, і його не зупинити. Я спілкуюся з багатьма однодумцями. От у селі Цвітному, що на Кіровоградщині, вони живуть цілим поселенням. Сюжет про це поселення родовірів показували навіть по телебаченню. Понад 30 сімей оселилися на покинутих подвір’ях, розширюють прибудинкові території. Їжджу до них кілька разів на рік, відводжу душу. Планую й собі перебратися до Кіндрівки, а мешкатиму поки що в літній кухні. Сподіваюся, що роботи на цьому клапті землі мені вистачить на все життя. Та я нікуди й не поспішаю...