Де живе мистецтво?

Арт-двигун руху революційних подій

Мистецтво у ХХІ столітті стало іншим, вибралося за межі майстерень, галерей, музеїв, почало приносити не лише гроші, а й ідеї у маси та виконує функції засобів комунікації з навколишнім світом. Одним із таких напрямів, який з’явився внаслідок трансформації суті та ролі мистецтва, є стріт-арт.

На тлі багатьох революційних подій, що активно почалися з 2010 року в арабських країнах та отримали назву «арабська весна», стріт-арт став потужним двигуном руху революційних подій. Про це йдеться, зокрема, у документальному фільмі «Мистецька війна» німецького режисера Марко Вілмса, який упродовж року показують у різних містах при підтримці Docudays UA.

Єгипетські графіті-художники та малярі змушують стіни у Каїрі «говорити». Дні боротьби оживають на будинках у закривавлених портретах, часи анархії — у карколомних колажах, спроби звільнення від придушеної сексуальності — у непристойних картинках. Стіни перетворюються на хроніку подій; електронна поп-музика й хіп-хоп слугують напруженим саундтреком. Снайпери продовжують цілитися в очі протестувальникам. У революції романтики не більше, ніж у цьому андеґраундному мистецтві, традиційна мета якого — провокувати й ризикувати.

Єгиптянин Карім Салех, який був активним учасником революційних подій у Каїрі, звідки він родом, уже рік живе у Києві та викладає історію та ісламську культуру в Арабській іракській школі Києва, поділився з «УМ»: «Стріт-арт був злочином за часів Мубарака (четвертий президент Єгипту з 1981 року, 11 лютого 2011 року подав у відставку внаслідок революційних подій у Єгипті). Бажання свободи та правди спонукало до розвитку стріт-арту в Каїрі. Він став засобом комунікації з народом». Та додав, що мистецтво зберігає найкраще пам’ять народу про всі події.

«Синьо-жовта епідемія». Невже цим і обмежимося?

Думки про надзвичайну силу мистецтва в Єгипті змушують проводити паралелі з сучасним українським стріт-артом. На сьогодні вулиці українських міст, вокзальні площі, мости поки мають лише два кольори — синій та жовтий, інколи чорний та червоний, а малюнки зазвичай зображають реалістичний сюжет, який нічим не відрізняється від стилю та техніки багаторічної давності.

Замість сучасних скульптур, композицій, які мають глибокий підтекст, майдани українських міст заполонили пластикові квіти, вінки, свічки та хрести, як символи пам’яті про Небесну сотню. Та чи відображає дійсність така символіка? Що вона розповість людині, не причетній до Революції гідності? Чи є настільки сакральною, що не дає трансформувати її та інтерпретувати світові інакше? Дехто з вуличних художників, наприклад Максим Кіт, не вважає за потрібне вигадувати «велосипед». Найкращим символом пам’яті він вважає прострелені щит і каску.

Чомусь українські стріт-арт художники не набираються сміливості вийти з підпілля. Пояснюють це тим, що на великі та грандіозні проекти потрібні гроші та купа дозволів. Але коли їх отримують, то малюють Шевченка у смушевій шапці (Харків) чи дівчинку у віночку (Андріївський узвіз у Києві). Мало, але все ж є проблиски того нового, за що стояли, вільного погляду крізь призму мистецтва.

Революційні часи у Києві мають, певно, лише один геніальний стріт-арт-зразок — трилогія «Ікони революції» (півтораметрові малюнки Тараса Шевченка, Лесі України та Івана Франка в стріт-арт-інтерпретації на вулиці Грушевського). Мілітаризовані малюнки теж почали з’являтися. На вулиці Великій Житомирській поруч зі Львівською площею у столиці замість комерційного стріт-арту (реклами пива) з’явився новий малюнок — алегоричний образ воїна-сокола, який бореться зі змієм. Митці — відомий арт-дует Interesni Kazki. Художники запевнили, що проект виконали повністю за свій рахунок.

Ще однією відповіддю на «синьо-жовту епідемію» став такий собі перформанс київського художника та фотографа Олександра Курмаза. На бульварі Тараса Шевченка у Києві він замалював частину огорожі у первісний вигляд — із синьо-жовтого у чорний — на знак протесту проти фарбування усього, та ще й неакуратно. Митець прокоментував це так: «Я не проти національної символіки і фарбування огорож у синьо-жовтий, коли це зроблено із розумом і без фанатизму. Моя робота — це приклад того, що інколи природний колір — це не так уже й погано. Якщо патріот хоче справді зробити місто і країну кращою, але не знає як, то краще просто перестати гадити під себе. Скільки ще триватиме масове й інколи бездумне фарбування, я не знаю, час покаже».

Час i хід подій показує, що Україна стоїть на роздоріжжі культурного простору. Яким шляхом поведуть нас мистецтво і митці — поки невідомо. Маємо надію, що енергія та запал постмайданівської ґенерації вийдуть з андеґраунду й комунікуватимуть із народом новою мовою, а підтекст кожної роботи буде здатен змінити світогляд «споживача мистецтва» й дасть можливість глибше зрозуміти трагічне сьогодення України.