«Коли закінчиться війна, ти прийдеш до мене в гості?»

Усміхнена білява дівчинка в рожевій курточці, рожевій шапочці і з рожевими сердечками на джинсах вибігає мені назустріч. За нею виходить вродлива мамуся з трьома пакетами в руках. Її наздоганяє одна з волонтерок: «Це у вас п’ятирічна дівчинка? Ось ми для вашого котика знайшли теплі комбінезон, колготочки, рукавички, шапочку з шаликом. Заходіть до нас наступного тижня. Ще щось гарненьке підшукаємо». Очі молодої жінки враз наповнюються теплом. Вона робить поклон на знак подяки і покидає склад гуманітарної допомоги для вимушених переселенців, який «Волонтерська сотня» організувала на вулиці Фролівська, 9/11, неподалік від Андріївського узвозу.

Соня відразу потягнулася до рожевих рукавичок, її улюбленого кольору. «Точно такі самі в мене вдома залишилися», — радіє дитя. Два місяці тому вона з мамою і татом приїхала з маленькою валізою в Київ із Донецька. Думали, на тиждень-два. Їхній будинок розташований неподалік від аеропорту, з якого майже нічого від постійних обстрілів не залишилося. Батьки намагалися всілякими способами відволікти малу від небезпеки. Для себе мала знайшла вихід із ситуації — бігала по кімнатах і кричала, щоб танки і літаки забиралися геть, а то вона їх палкою всіх поб’є. Така реакція дитини дала зрозуміти батькам, що краще тимчасово пожити десь інде.

На початку літа сім’я поїхала на море в Крим. Коли повернулися додому, їхні сусіди вже обживали підвал. У Соні підвалу немає, де можна було б заховатися. Її друг, на кілька місяців молодший за Соню, як тільки чув небезпечні звуки, відразу лягав на підлогу і закривав долонями вуха. Соня за нього хвилюється. Малий iз мамою третій день не виходить на зв’язок. Невідомо, чи безперервно сидять у підвалі, чи, не дай Боже, трапилося щось невиправне. Сонина мама розповідає, що війна дуже сильно вплинула саме на дітей. У їхньому районі малеча зі страху заїкається або взагалі німіє. «Навіть підлітки не в силі себе контролювати. Почали впісюватися. Одна 15-річна дівчина настільки перелякалася обстрілу, що вибігла в самих трусиках на вулицю. Їй і на думку не спало, що це негарно, — розповідає жінка. — Діти ні в чому не винні, а потерпають найдужче. Часто їхні батьки не мають грошей, щоб переїхати в інше місто. Багато знайомих повернулися назад у Донецьк, де нема ні світла, ні води. На нових місцях не знайшли роботи, притулку. Кажуть, що в рідній хаті спробують і під кулями якось викрутитися».

На щастя, сьогодні у Соні все добре. Вона живе разом із батьками у київських друзів. Відвідує дитячий садочок, де найбільше їй подобаються ліжечка. Таких красивих у Донецьку не було. А ще на вихідні великою компанією ходять на Дніпро, проводять час у мотузковому парку «Лазалка-Гідропарк». Батьки намагаються не піддаватися стресовій ситуації. І навіть коли з Донецька повідомили, що в їхньому будинку обстріляли всі вікна, мама відреагувала спокійно. Тільки щоб Соня не відчула ніякої тривоги і не кричала уві сні.

Соні пояснили, чому в Донецьку війна. Дівчинка каже, що це як у дитсадку — коли через іграшку діти сперечаються, а часом доходить i до бійки. Тільки в дорослих усе серйозніше. Тому коли вона розмовляє по телефону зі своїми подругами з Донецька, щоразу не забуває сказати: «Коли закінчиться війна, ти прийдеш до мене в гості?» А віднедавна Соня почала придумувати ігри, наче є дві подруги. Одній розбомбили будинок. Інша запрошує бідолаху пожити у своїй маленькій квартирі. А ще в Соні є кілька м’яких іграшок. Вона не хоче за них сваритися. Тому перед сном у садочку і вдома кожному дає по іграшці, щоб ніхто не воював, спалося мирно і не треба було лягати на підлогу, коли над будинком пролітають гвинтокрили.