Внуки рідко бачили дідуся. Але Гартмут завжди залюбки проводив із ними час. (з архiву Любомири Кепплер.)
Трагічного квітневого ранку 1986-го йому не треба було довго слухати офіційні повідомлення, аби зрозуміти, що ж насправді сталося в Чорнобилі. Гартмут Кепплер, доктор наук, автор сотень наукових праць, фахівець із фізики і математики, який багато років читав студентам лекції з сопромату, одразу виїхав до України і вивіз у безпечну Європу малюків свого колеги з Київського інженерно-будівельного інституту. Потім він організував і очолив у Веймарі об’єднання для допомоги дітям, постраждалим унаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС. І завдяки піклуванню Гартмута вже тисячі хворих українських дітей отримали кваліфіковану медичну допомогу в німецьких клініках. А ще десятки тисяч матимуть змогу лікуватися на Батьківщині, користуючись сучасним медичним обладнанням, яким він допоміг оснастити спеціалізовані медичні установи України.
У 90-х із власної ініціативи Гартмут Кепплер почав опікуватися ще й колишніми дітьми-в’язнями нацистських концтаборів.
«Коли я навчався в будівельному технікумі, ми встановлювали меморіал у Бухенвальді, — згадував він. — Потім щороку в день звільнення на цьому місці стали збиратися колишні в’язні. Я приходив туди, знайомився з людьми, почав організовувати поїздки для них на день пам’яті. Зустрічав приїжджих у Берліні, годував і довозив до колишнього табору, а потім проводжав додому. Серед моїх знайомих в’язнів виявилися й українці. Коли дізнався про долю спаленого фашистами під Києвом села Перемога, взяв під свою опіку його мешканців, місцеву школу... Коли в Німеччині звертався до знайомих з проханням допомогти колишнім в’язням концтаборів, які живуть в Україні, багато хто дивувався: навіщо, адже вони вже отримали свої компенсації?.. Я розумію, що не можу вирішити проблеми всіх цих людей, але раз на рік, напередодні Різдва, привожу колишнім в’язням у подарунок свічки, кекси, сир, чай, печиво і кожному по 150 гривень. За роки благодійної діяльності я зрозумів, що у війні немає ні переможців, ні переможених, — є тільки постраждалі...»
«Люди недосконалі. Але треба їх любити такими, як вони є», — говорив Гартмут дружині Любомирі, коли та обурювалася відвертою корисливістю деяких функціонерів, якi часто зверталися до нього по допомогу. Він завжди чудово розрізняв тих, хто користувався службовим становищем і доброю волею зарубіжних благодійників, і тих, хто щиро піклувався про малюків, скалічених шлейфом Чорнобиля.
Любомира Хоптій, корінна тернополянка, допомагала розвантажувати фури з німецькою гуманітаркою як волонтер. Вона — професійний лікар-психотерапевт. Ще за Радянського Союзу за розподілом працювала фтизіатром у північних регіонах СРСР, потім тривалий час — у Москві. Через її кабінет у створеному після Норд-Оста центрі медицини катастроф свого часу пройшло чимало дорослих і дітей, вибитих із життя жорсткими обставинами. Повернулася до України одразу після виходу на пенсію, коли в Києві згуртувався перший, «помаранчевий», майдан. Одразу знайшла собі підопічних в «Українському спеціалізованому диспансері радіаційного захисту населення» в Пущі-Водиці: почала відвідувати хворих малюків, відірваних від рідної домівки і близьких, аби підбадьорити і вселити віру в одужання. Гартмут одного разу запросив жваву волонтерку на концерт до столичної філармонії. Любомира погодилася скласти йому компанію. Запрошення до Німеччини, яке отримала згодом, розцінювала як чемність. Але потрібно було відкривати візу. «Ви уважно прочитали мій рік народження в паспорті? Я що, схожа на наречену?» — розсміялася, коли співробітниця німецького посольства суворо допитувалася, чи не для заміжжя вона, бува, зібралася до Німеччини. Проте саме пропозицію руки і серця почула Любомира від Гартмута у Веймарі...
Ми познайомилися, коли Хартмут з дружиною приїхали до Києва, щоб узяти участь у науковому диспуті щодо будівництва чергового проекту «Укриття». Власне, їхала зустрічати з поїзда Любомиру з чоловіком, про якого знала єдине: він — iз Німеччини. Шоста вечора. Сунутися iз залізничного вокзалу на лівобережну околицю Києва, де Любомира мала квартиру, бачилося нераціональним. Вирішили перечекати годину пік за чаєм у нашій господі неподалік. За столом, крім нас iз німецьким гостем, вмостилася купа моєї балакучої дітвори, усі щось між собою весело з’ясовували, пропонували бутерброди й солодощі й навіть спробували щось озвучити німецькою. Гартмут задумливо спостерігав за їхньою метушнею, мовчки пив чай і, здавалося, трохи сумував. Заговорив він тільки тоді, коли ми розвантажили з машини валізи на околиці Харківського масиву. Попросив Любомиру перекладати з німецької, бо, видно, дуже хвилювався.
«Я вам дуже вдячний за сьогоднішній вечір, він нагадав моє щасливе дитинство, — на очах у стриманого і врівноваженого професора заблищали сльози. — У нашій сім’ї також було троє дітей, — я і два брати... І ви дуже схожа на мою маму... Вона до війни так само збирала за столом усю родину. Це були найкращі хвилини мого життя... Дякую».
Любомира була схвильована не менше Гартмута. Потім, коли ми згадували цей день, вона розповіла дуже особисту історію, якою Гартмут Кепплер, самовідданий альтруїст і невтомний благодійник, певно, ні з ким більше не ділився».
Гартмуту не було ще й чотирьох років, коли батька забрали на війну. Там він і загинув. У 1945-му Берлін, де жила сім’я Кепплерів, захопили радянські війська. Маму зґвалтували на очах у дітей. Вона після цього не вижила. Старшого і молодшого братів забрали родичі. А маленький Гартмут довгі місяці переховувався в підвалах зруйнованих будинків разом з іншими безпритульними. Його лише через кілька років розшукала бабуся з невеличкого містечка у Східній Німеччині...
За словами Любомири, взірцем для Гартмута завжди був Йоганн Даніель Фальк. Це відомий німецький громадський діяч і письменник, якого надзвичайно поважають у Веймарі, де він став справжнім батьком для безпритульних дітей під час наполеонівської експансії в Європу. Гартмут став таким батьком для сотень вихованців українських інтернатів і хворих діток, яких наздогнало прокляття Чорнобиля і яким він допоміг врятувати життя. Гартмута, якого ці діти називали Святим Миколаєм iз Німеччини, не стало 16 січня. В день, коли чинні на той час депутати українського парламенту прийняли антилюдські закони.
«Ось вони, справжні українці! — сказав Гартмут Кепплер, потрапивши на майдан у дні Революції гідності. — Я дуже хочу, щоб ось таких їх побачили в Німеччині!»
Про три персні
Настільними книгами Гартмута Кепплера були праці відомого німецького мислителя, літературного критика, поета, драматурга і громадського діяча XVIII століття Готхольда Лессінга. Людина чудового розуму та широкої, різнобічної ерудиції, твердого характеру, він створив національний театр, поставивши його на реалістичні основи. Лессінг був секретарем Вольтера, коли той жив у Берліні, і зберіг спогади, невтішні для філософа. Молодого німецького правдошукача здивувало лукавство і користолюбство знаменитої людини. Епіграми Лессінга були злі й уїдливі: «Король запитав мудреця, як називається найпоганіша тварина. Мудрець відповів: «З диких — тиран, з приручених — підлесник»; «Які ознаки дворянства?» — «Марнувати, займати і платити ударами»... У трагедії «Емілія Галотті», що стала, певно, найвідомішою театральною роботою Лессінга, чуємо класичне: «Спокуса — ось справжнє насильство...» А своїм улюбленим твором Гартмут Кепплер, за спогадами дружини Любомири, називав драму «Натан мудрий». У ній Лессінг використав стародавню німецьку притчу про перстень істинного правителя, заповіданого батьком своїм трьом синам. Батька безмежно поважали піддані, якими він довгі роки управляв мудро і справедливо. Стати успішним правителем йому нібито допомагав чарівний перстень. Синам же він лишив три однаковісінькі персні, попередивши, що справжній вибере істинний правитель країни. Брати довго сперечалися, кому ж із них дістався оригінал. Аж доки не зустріли мудреця, який порадив: а нехай кожен із вас у своєму житті поводиться так, наче він і є найсправедливіший і наймудріший правитель у світі. Не вступаючи у суперечки з братами... Правда, як ніколи актуально для нашої країни?..
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
