Книга німецького письменника, що був добровольцем на фронті, має підзаголовок «Зі щоденника командира ударної групи». Вперше була опублікована 1920 року коштом автора. Упродовж кількох років стала бестселером. Форма щоденника з елементами репортажної мемуаристики зробила цю роботу чи не найправдивішим та найдокладнішим текстом про Першу світову війну. Автор без пафосу та різних прикрас говорить правду про страшні події.
Фронтовий дискурс, переданий подієвістю та враженнями, точний, проте строкатий, що репрезентує читачам багатоманітну й вражаючу воєнну мозаїку.
Еріх Марія Ремарк, твори якого стали давно популярними у всьому світі, захоплювався твором Юнґера. Проте слід визнати, що у роботах є позірні ключові концепти, у Ремарка — це дружба, а в Юнґера — самотність. Перекладач книги Юрко Прохасько поділився: «Цієї книги неможливо було оминути, адже це дуже важливий документ Першої світової війни. З неї я найглибше зрозумів, що таке війна».
«Книга Ернста Юнґера «В сталевих грозах» належить до низки творів, які розповідають про воєнні враження. Свою участь у війні автор розглядає як місію, що покладена на нього часом і обставинами», — зауважує редактор українського видання Петро Рихло.
Найкращим інструментом для написання якісного книжкового продукту є правда. Це чітко нам показує роман-дослідження Мартіна Поллака. Твір має автобіографічне підґрунтя. Сюжетна канва — життя родини автора з кінця ХІХ століття і до Другої світової війни, а ключовою є історія батька письменника Герхарда Баста, який був штурмбанфюрером СС, служив у айнзатцгрупі «H» у Словаччині, а потім керував зондеркомандою «7А» у Варшаві, був причетний до масового винищення євреїв.
Твір є зразком документальної прози, якої, на жаль, в Україні майже немає, відкриває нам темні закапелки історії Австрії 30-х років та розвінчує міф про її аншлюс до ІІІ Райху та інші події, що є ключовими у всесвітній історії ХХ століття.
Робота над книгою справді колосальна, адже автор опрацював велику масу архівних матеріалів. Почав писати роман Мартін Поллак, коли йому було уже за 60. Проте довго ще тримав рукопис, і лише після смерті мами наважився на друк. Автор пояснив: «Зачекав із друком, доки помре мама, бо ця історія належить їй. Вона дуже любила батька й не хотіла, щоб я розповідав про нього. У книжці вона стоїть у тіні. Важко було писати про тата, але я його не знав».
Збірка табірних оповідань польського письменника, який народився у Житомирі, не вкладається у рамки звичайного чтива. Це дуже сильна книга, яка своєю потужною енергією вносить корективи у розмірене життя пересічного читача. Її нарація повністю втягує читача у подієву канву твору. Дев’ять прозових текстів iз наростаючою силою жахів табірних буднів відкривають невідомі більшості закутки життя у постійному страхові перед смертю. Книгу переклав iз польської Олександр Бойченко. Він підійшов до цієї праці дуже серйозно (табірний комплекс Аушвіц-Біркенау Бойченко відвідав тричі для чіткого розуміння термінів та місць), а на одній із презентацій книги визнав, що вона чи не єдина, яка вразила його за останні 10 років.
Героєм твору є Тадек, який не є повним віддзеркаленням самого автора, а лише дуже близьким по духу. Олександр Бойченко трактує це таким чином: «Тадек — це, сказати б, літературно-математична конструкція, ходяча формула самостійного пристосування до табору, хоча водночас — і збереження максимально можливих у змальованих обставинах залишків людяності».
Тексти відкривають нам оголену правду про психологію людини за колючим дротом. Перед читачем постають картини не лише смерті у концтаборі, а й життя у ньому зі своєю складною системою інтриг, емоцій, кохання, ненависті, заздрості, за якою не всі могли жити. І тут-таки, наче два паралельні світи, — симфонічні концерти, футбольні матчі та інші розваги на тлі крематоріїв та газових камер. У післямові перекладач вдало підмітив: «Знаючи багато про різновиди концтабірної смерті, більшість із нас мало що чула про різновиди концтабірного життя». А сам Боровський в оповіданні «А у нас, в Аушвіці» написав: «Про цей табір, про цей час облуд ми будемо змушені скласти звіт для живих і стати на захист померлих (...) Бо живі завжди мають рацію перед мертвими».
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
