Георгій Манчуленко: Незрозуміло, якими інтересами керується наша влада, направляючи українських миротворців до Іраку та Ліберії й ігноруючи Придністров'я

      Напередодні президентських виборів дедалі більше кандидатів згадують про українських миротворців, яких доля, служба і бажання скористатися чи не єдиною нагодою заробити більш-менш пристойні гроші для сім'ї закинула до «гарячих точок» на політичній карті світу. Прагнучи заробити дивіденди у вигляді симпатій жінок, які переймаються долею наших хлопців, що гинуть у далекому Іраку (на війні чужих дітей не буває, і при звістці про такі трагедії здригається серце кожної української матері), дехто з лівих претендентів на президентську посаду ладен пообіцяти, що Україна взагалі ніколи «не працюватиме на Захід, який робить із наших солдатиків гарматне м'ясо». Тобто нікуди, крім хіба що до братньої Росії, якщо попросять, такий Президент українських миротворців не посилатиме, а звідти, де вони вже є, виведе. Однак, роблячи такі популістські заяви, їхні автори не згадують про те, що в цьому питанні, як, зрештою, і в усіх інших, треба керуватися насамперед інтересами держави. Адже в той час, як місії в одних регіонах планети завдають Україні шкоди у вигляді сумнозвісного «вантажу-200» і не мають жодного позитивного боку, участь наших миротворців у складі інших контингентів приносить користь і державі, і їм самим як професійним військовим. Про те, чим відрізняється, скажімо, миротворча місія України в Іраку від служби наших хлопців у Косовi або Лівані, «УМ» розповів народний депутат, член групи УНП фракції «Наша Україна» Георгій Манчуленко, який недавно побував у гостях в українських миротворців і в спекотній Африці, й у близькій Сербії та Чорногорії, а незабаром збирається відвідати Ірак.

«В Іраку наші миротворці працюють на імідж кучмівської влади. В Косові та Лівані — покращують імідж України»

      — Пане Георгію, нещодавно Віктор Ющенко заявив, що, ставши Президентом, виведе українських миротворців з Іраку. Але ж іще не так давно «Наша Україна» голосувала за їхню туди відправку, про що «ющенківцям» не стомлюються нагадувати провладні ЗМІ. Це що, зміна позиції чи просто передвиборче бажання вгодити настроям виборців?

      — Річ у тім, що, відправляючи наш миротворчий контингент до Іраку, влада переслідувала тільки одну мету: покращити свій украй зіпсований імідж у євроатлантичній спільноті й таким чином здобути певні дивіденди як для нині діючого президента, так і, очевидно, для провладного кандидата на президентську посаду, себто Віктора Януковича. Хоча були й благі наміри — Україна стала учасником широкої антитерористичної коаліції, а боротьба з тероризмом і справді є дуже серйозною проблемою. Недарма до неї вже долучаються не лише структури, які зобов'язані боротися з тероризмом, а й збройні сили. Тому, звісно, участь у такій справі мала додати позитивного іміджу Україні як державі. Власне, саме на це ми й сподівалися, коли голосували у Верховній Раді за направлення українських вояків до Іраку (хоча, варто зауважити, «Наша Україна» все одно віддала за це рішення менше половини голосів). Але тепер абсолютно очевидно, що це до певної міри була просто ширма, адже всі запевнення Леоніда Кучми про євроатлантичну інтеграцію, а в майбутньому і вступ до Європейського Союзу, розбилися об правки до зовсім недавно затвердженої Воєнної доктрини України. Щоправда, окрім вилучених пунктів про вступ до НАТО і ЄС, залишилася ще непримітна норма про євроатлантичну інтеграцію. Але ж кожна дія повинна мати якусь кінцеву мету, отже, ця євроатлантична інтеграція врешті-решт має до чогось привести. А кінцеву мету  вилучено. Чи ми так будемо інтегруватися століттями й тисячоліттями? Безглуздя якесь. Виходить і нашим, і вашим: з одного боку, нібито ми в Європу інтегруємося, з іншого — ставати повноправним членом її структур не збираємося. І водночас іде втягування України в Єдиний економічний простір, де вона матиме 10 відсотків голосів для ухвалення рішень, а Росія — 80 відсотків.

      Тож, на мою думку, в цій ситуації Віктор Андрійович цілком правильно порушив питання про виведення нашого контингенту з Іраку. Для того, щоб і надалі українські хлопці не виконували в цій гарячій точці роль ширми для діючої влади, це просто необхідно.

      — Але ж ідеться про те, що миротворчий контингент України виведе з Іраку ПРЕЗИДЕНТ Ющенко. А отже, про ширму для діючої влади говорити вже не буде сенсу — влада ж-бо буде іншою...

      — Так, справді, але справа в тому, що Ющенко як кандидат у президенти повинен оприлюднити свою позицію, аби виборці знали, чого від нього чекати на президентській посаді. Окрім того, не забувайте, що в Іраку ситуація також міняється. Влада буде переходити до обраних народом на демократичних виборах представників, і саме їй належатиме опікуватися питаннями безпеки. Тоді, природно, й наші миротворці там уже не повинні перебувати, а співпраця з цією близькосхідною державою перейде в економічну площину. Тому, повторюся, у нинішній ситуації заява людини, яка претендує на найвищу державну посаду, про її дії щодо такого болючого в суспільстві питання в разі обрання Президентом — потрібна й доречна.

      — Але Україна має миротворчі контингенти не лише на Близькому Сході, а й в інших регіонах. Чому про їхню долю немає ніяких заяв?

      — А тому що в інших «гарячих точках», за невеликими винятками, наші миротворці справді працюють на імідж держави. Можу сказати з особистих вражень: українські контингенти всюди мають дуже високу оцінку. Скажімо, в Лівані я нещодавно зустрічався з командувачем тимчасових сил ООН у цій країні, який дуже високо оцінив фахові характеристики наших військових — і тих підрозділів, які займаються розмінуванням, і тих, що виконують певні інженерні роботи. До того ж українці надають медичну та іншу допомогу місцевому населенню, і це має дуже добрий розголос і в самому Лівані, і в країнах, чиї контингенти беруть участь у місії.

      Така ж ситуація склалася і в Косові (Сербія і Чорногорія). Це район бойових дій, тому перебування там українських миротворців — дуже почесна й відповідальна місія. Наразі, якщо говорити дипломатичною мовою, ситуація в Сербії та Чорногорії відносно стабільна, хоча в ніч із 5 на 6 червня в районі, де дислокується спільний польсько-український батальйон, відбулася досить інтенсивна перестрілка. А в березні — як подумати, то зовсім нещодавно — в Косові було дуже серйозне загострення ситуації, загинуло багато людей. Небезпечно буде також десь у другій половині вересня — на думку аналітиків, напруження зросте через те, що у жовтні там відбудуться вибори. І те, що в таких складних умовах до миротворчих сил входить і український контингент, дуже високо цінується у світі. Крім того,  миротворчу місію в Косові здійснює НАТО, а отже, наші військові там щодня діють за стандартами Північноатлантичного Альянсу. Де ще можна здобути такий вишкіл? Хотілося б зауважити, що наш контингент утримується за рахунок коштів США (орієнтовно 6 мільйонів гривень на рік). Для української влади це мізерна цифра, бо за один день у нас розкрадається значно більше. Тому у випадку припинення фінансування з боку США владі треба подбати про самостійне фінансування нашого контингенту, якщо вона не на словах, а на ділі прагне євроатлантичної інтеграції. До речі, в Косові у складі місії ООН уже діють і наші поліцейські, зокрема кінологічний підрозділ із 15 собаками, який відіграє надзвичайно важливу роль...

«Наших собак усе Косово знає!»

      — А можна наївне запитання: собаки наші, чи, може, їх «на місці» видають?

      — Що ви, такого собаку треба фахово готувати роками! Кожен пес застрахований — якщо, не дай Боже, загине, ООН виплачує 27 тисяч доларів.

      — Нічого собі. А людина, цікаво, скільки «коштує»?

      — Ну, людина, звісно, значно дорожче. Але ж ви самі розумієте, що ці собаки дуже цінні. А український кінологічний підрозділ — єдиний такий на все Косово. Хлопці зі своїми чотириногими напарниками працюють усюди: перевіряють вантажі в аеропортах, при потребі допомагають обшукувати будинки, автотранспорт тощо, виявляють наркотики, вибухівку, зброю. Їх усі там знають і поважають.

      — Цікаво, а як минають звичайні робочі будні наших миротворців? Зрозуміло, наприклад, чим займаються поліцейські та кінологи, або військові у часи загострень, коли ведуться бойові дії. А в чому полягає звичайна щоденна служба?

      — Повсякденна служба майже така сама, як і в Україні. Але, звісно, має певну специфіку. Постійно здійснюється патрулювання в зоні відповідальності українського контингенту: так званий мобільний патруль об'їжджає територію на «Хаммері» (усього їх у нашого контингенту є десять — відповідно переобладнані, броньовані). Звісно, це не легка прогулянка, бо можна чекати всього. Окрім того, є стаціонарні пости. Наприклад, у населеному пункті Сушиця, розташованому на висоті 1600 м над рівнем моря, де вояки чергують по тижню. Я там був, і, щиро кажучи, просто не уявляю, як вони туди зимою добираються! До села веде настільки кручений гірський серпантин, що й улітку дуже складно проїхати. Взимку ж — точно неможливо (принаймні таке в мене склалося враження), хіба що на віслюках.

      А взагалі — всюди складно. Все-таки це війна, і навіть коли активні бойові дії не ведуться, ризик отримати кулю завжди є... На мій погляд, ротація контингенту раз на рік — це надто рідко. І якщо не можна проводити її частіше, то варто було б принаймні надавати нашим військовим якусь відпустку. Звісно, це значною мірою пов'язано з браком коштів, але для хлопців так було б набагато краще. Передусім для їхнього морального самопочуття. От, скажімо, поляки через півроку служби в миротворчому контингенті мають можливість з'їздити додому. А до офіцерів навіть приїздять родичі та близькі — звісно, тоді, коли ситуація в регіоні відносно стабільна. Наші про це можуть тільки мріяти, зокрема, знову ж таки, через значні фінансові затрати...

«Які інтереси може мати Україна на західному узбережжі Африки?!»

      — Пане Георгію, оскільки ви нещодавно побували і в Лівані, і в Косові, то можете порівняти ці дві місії. Де, на ваш погляд, нашим солдатам служити складніше?

      — Річ у тім, що Ліван — це не район бойових дій, і цим дуже багато сказано.

      — Але ж там на кожному кроці міни!

      — Так, саперні роботи — це теж дуже ризиковано. Тим паче в таких умовах, адже в Лівані зараз страшна спека, і працювати надзвичайно важко. Солдати змінюються буквально через півгодини — більше працювати неможливо, бо піт просто заливає очі. Але поза межами мінного поля вони принаймні не очікують, що будь-якої миті може налетіти озброєний загін і відкрити вогонь. До речі, наші миротворці в Лівані ходять на завдання без зброї, маючи лише необхідне для розміновування обладнання.

      — А в чому полягає така кардинальна відмінність між місіями в Іраку й тому самому «бойовому» Косові, що ви наполягаєте на виведенні українського контингенту з близькосхідної країни й водночас наголошуєте, що із Сербії та Чорногорії не треба виводити наших миротворців у жодному разі.

      — Різниця між цими місіями дуже велика. Різняться і завдання, й умови перебування. Скажімо, КFOR у Косові — це операція НАТО, на проведення якої отримано мандат Ради Безпеки ООН, що засвідчено відповідною резолюцією № 1244. З Іраком усе інакше. І якщо, коли ми направляли до Кувейту батальйон РХБ-захисту, це ще відповідало певним домовленостям, то коли наша держава вже стала учасником антитерористичної коаліції, ситуація для України дуже змінилася. ООН на формування такої коаліції згоди не давала — була тільки резолюція, яка закликала Саддама Хусейна піти назустріч поставленим йому світом вимогам і попереджала, що відмова може мати для його режиму дуже серйозні наслідки. Це, звісно, передбачало якісь силові дії, але прямо про них не йшлося. Хоча особисто я переконаний, що якщо на суверенній території порушуються права людини, діють диктаторські режими — вони не можуть залишатися безкарними. Адже права людини — це екстериторіальна категорія, і міжнародне співтовариство має в такому разі втручатися, аби поставити на місце ту владу, яка порушує права власного народу.

      Однак, так чи інакше, антитерористична коаліція сформована без мандата ООН, і участь у ній наших військових — це зовсім не те, що місія в тому ж Лівані або, скажімо, у Сьєрра-Леоне (яка вже, до речі, завершується) чи Ліберії, куди контингент фактично недавно введений.

      — Щодо відправки українців до Ліберії також було чимало суперечок...

      — Тому що контингент ввели, а достатнього обгрунтування такого кроку й досі ніхто не почув. І не дивно, адже які інтереси може мати Україна на західному узбережжі Африки?! Що ми отримаємо за те, що там служить наш вертолітний загін чисельністю майже три сотні осіб? Якщо вже зовсім не можна було не відгукнутися на прохання Генерального секретаря ООН, то чому б не відправити до Ліберії чоловік 30—40, як це зробили багато інших країн? Натомість наражаємо на небезпеку наших людей. У Сьєрра-Леоне, наприклад, 70 відсотків українських миротворців перехворіли на малярію. А хвороба ця, по сутi,  невиліковна, і майже всі кошти, зароблені хлопцями за службу, їм доведеться витратити на лікування. У Ліберії ситуація в плані інфекційної небезпеки ще гірша, бо там трохи жорсткіші кліматичні умови, і лютують ще й жовта лихоманка, гепатит найважчої форми та черевний тиф.

«Зарплату українських миротворців з військовими інших країн навіть порівнювати соромно»

      — Але ж усе одно багато хто мріє потрапити до миротворчого контингенту, адже це чи не єдина можливість заробити непогані гроші... До речі, скільки отримують наші миротворці? І чи відрізняється платня в різних точках, залежно від їхньої «гарячості» й складності служби?

      — Так, попри всі труднощі, наші вояки сподіваються хоч таким чином покращити фінансове становище своїх родин, і дуже прикро, що в Україні у них такої можливості немає. Щодо оплати, то вона фактично однакова в усіх місіях. Хіба що, скажімо, в Косові як у районі бойових дій є додаткові виплати й пільги.

      — А хто встановлює розмір платні?

      — Система така: Україна витрачає певні кошти на підготовку та доставку військових до місця служби, а потім ООН компенсує ці витрати. Тобто розмір оплати за контрактом залежить від суми компенсації ООН, і, щиро кажучи, Україна повинна б у цій ситуації поводитися інакше. Бо зарплати наших миротворців із платнею інших контингентів навіть порівнювати соромно. Виконуючи однакове завдання, в однакових умовах, вояки інших країн отримують у кілька разів більше за рахунок доплати від своїх урядів. І з огляду на це  я тим більше не бачу сенсу в присутності нашого контингенту в складних умовах Ліберії, місія в якій абсолютно нічого позитивного для іміджу України не означає, тоді як під боком, у точках, де безпосередньо задіяні інтереси нашої держави, українських миротворців немає. Скажімо, те ж Придністров'я: і поряд, і в очах міжнародної спільноти введення туди миротворчого контингенту України виглядало б дуже позитивно, а ми там маємо всього лише місію спостереження. Це там, де майже півмільйона українців проживає!

      Або Грузія нас запрошує — у них проблема з Абхазією. Усім відомо, які в України добрі стосунки з Грузією, це наш серйозний партнер на Кавказі. Знову ж таки, ми обмежилися місією спостереження. Я не розумію, якими інтересами керується українська влада? Тут ми дійсно можемо впливати на ситуацію, а натомість 300 осіб їде в Ліберію...

«Про політику офіцери не говорять — навіщо їм зайві проблеми?»

      —Георгію Манолiйовичу, я вже переконалася, що вам недолуга політика нинішньої влади щодо миротворчих місій України дуже болить. Але де гарантії, що коли Президентом України стане Віктор Ющенко, до команди якого ви належите, щось у цій площині зміниться на краще?

      — Я абсолютно переконаний, що зміниться. Ющенко своїми діями вже довів, і не раз, що він — послідовний політик, який може й хоче відстоювати українські національні інтереси, зберігаючи добрі стосунки як із сусідами, так і з країнами більш далекого зарубіжжя. От побачите, при Президенті Ющенку позитивні зміни будуть і в цій сфері.

      — До речі, а наші миротворці голосувати будуть?

      — Звичайно. У місці розташування контингенту будуть організовані виборчі дільниці...

      — Але ж там нічого не варто сфальсифікувати результати або, скажімо, підмінити бюлетені, бо навряд чи хтось зі спостерігачів ризикне їхати в «гарячу точку» заради того, щоб прослідкувати використання кількох сотень бюлетенів.

      — Так чи інакше, за законом кожен кандидат у президенти може направити туди, як і на інші дільниці, своїх спостерігачів. А якщо говорити про Косово, то там наразі взагалі ще не відомо, голосуватимуть миротворці окремо, на «спеціальній» дільниці, чи поїдуть до посольства. Щиро кажучи, я з розмов із хлопцями зрозумів, що другий варіант їм більше до вподоби, адже тоді вже точно ніхто не перевірить, як саме вони голосували.