Як самурай на Фудзіямі,

      У дитинстві ми з сестрою мали цікаву гру. Набісившись на вулиці, сідали за читання «Дива» Павла Загребельного. Товстелезний роман читали вголос. Регламент — по 15 сторінок кожна, і не дай Боже кому-небудь перебрати норму. Наслідки — неймовірний вереск у хаті. Але ближче до вересня протягом літніх канікул «Диво» було дочитане, а відповідно, й предмет суперечок відпав. Минулої п'ятниці класик української літератури після відзначення 80-річного ювілею зустрічався з журналістами. Не піти на творчий вечір із дитячим ідеалом було б рівноцінно зраді. Тим більше що Павло Архипович і нині залишається найбільшим інтелектуалом і найпліднішим українським письменником. А на його книжках виросло вже кілька поколінь.

      Дотепний і традиційно саркастичний класик на очі «акул пера» з'явився разом зі своїми друзями: поетом Іваном Драчем, письменником Андрієм Курковим і директором харківського видавництва «Фоліо» Олександром Красовицьким. Патріарх прийшов у світлій сорочці у тон із модними штанями із накладними кишенями. Питання журналістів про вік і все з ним пов'язане завбачливо випередив, щоб не було зайвих балачок. «Я почуваюся так, як самурай на вершині священної гори Фудзіяма. Звісно, я ніколи не був на Фудзіямі і не маю уявлення, що почуває самурай, але я можу здогадуватися, тому що здогад — це основа літератури», — пожартував він. І додав, що нинішній його вік має безліч переваг. «Найбільша з них та, що я в свої вісімдесят уже не є таким дураком, як був у шістнадцять». І у кого після цього повернеться язик назвати письменника не самокритичним? Усі ж закиди погратися на темі його численних радянських відзнак та нагород ювіляр швидко знешкодив: «Я завжди казав, що ці нагороди не для мене — вони для Спілки письменників».

      За півстолітню літературну діяльність хрестоматійний класик видав три десятки романів. Його книги перекладено понад 23 мовами світу й надруковано загальним накладом більше двадцяти мільйонів примірників. Видавець, котрий відродив славу письменника і взявся перевидавати його старі книжки, директор харківського видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький розповідає, що після знайомства з класиком у Києві по дорозі до Харкова перечитав «Юлію» і одразу вирішив видати її. «З того часу я кожен місяць намагаюся заглянути до нього в гості», — каже пан Олександр.

      Така дружба видавця і письменника видалася доволі плідною. Книжки Павла Архиповича отримали друге життя. «Фоліо» перевидає і видає нові твори класика. Наступною в цій серії має стати книга «Для прийдешнього», яка видавалася в радянські часи. «Її справжня назва — «Зло», проте тоді видати книгу під такою назвою було нереально. Тепер ми це зробимо», — обіцяє Олександр Красовицький.

      Нині рекордсмен мешкає у приватному будиночку елітного району Конча-Озерна і вперто відмовляється називати себе киянином. «Я селянин, і ця кров у мені досі є, мені крові не переливали, — каже він і додає: — Я взагалі вважаю, що все людство — це селяни. А те, що перебігло в міста, — це перебіжчики». Рідне село Загребельного — Солошине, що в Кобеляцькому районі на Полтавщині, було затоплене, проте навіть зараз, через кілька десятків років потому, Павло Архипович зізнається, що йому часто сняться рідна хата, стежки і левади. Він не приховує, що в деяких питаннях абсолютно консервативний. Так, пише свої романи не за комп'ютером, а традиційно — від руки. «Моя дружина завжди оберігала мене і не дозволяла багато працювати, тому я примудрився писати дуже дрібним почерком на одному папірці, а от у мого друга, теж письменника, дружина навпаки примушувала багато писати, і він писав такими літерами, що на одній сторінці вміщалося два речення. Як бачите, я ще живий, а мого друга вже давно нема», — резюмує Павло Архипович. Утім у ледачості звинуватити його важко. Вже цього року встигла вийти його нова книга «Стовпотворіння», яка змусила почервоніти багатьох українських політиків (принаймні тих, хто її прочитав. — Авт.). Та й сам Загребельний зізнається, що зараз готує два нових романи про Київську Русь ХІ та ХІІ століть.