Тим, що вмерли, але не зрадили

      ...Могилам слід віддавати шану, але не треба робити з них дороговказів. Ця вже крилата фраза мала б давно стати ключовою в українсько-польських стосунках, а саме у ставленні до мертвих, останки яких знайшли вічний спочинок по обидва береги Бугу не на своїй, а на чужій землі. Проте й досі вони залишаються заручниками у протистоянні політиків. Зерно ненависті, посіяне на національні грунти передбачливими кремлівськими політиками сталінсько-беріївського режиму, дало рясні сходи: і у Польщі, і в Радянській Україні плюндрувалося й нищилося, відповідно, все українське і все польське. Як наслідок — поруйновані українські церкви та цвинтарі у Польщі, занедбані римо-католицькі кладовища разом з костелами в Україні...

      І тільки тепер політики схаменулися: мертві ні в чому не винні. Їм треба віддати шану по-християнськи. І знайшлися люди і в Польщі, і в Україні, які роблять це не за гроші, не за дивіденди, а за покликом серця й совісті. Хоча у Польщі цими питаннями опікується ще й державне міністерство і фінансується ця справа з державного бюджету. Облаштуванням українських поховань за кордоном в Україні опікуються лишень ентузіасти — у держави руки до цього поки що не доходять, не кажучи вже про відповідне фінансування.

      Два таких ентузіасти зустрілися на Волині: керівник міського об'єднання ЗХП (об'єднання харцерів Польщі) польського міста Згєж Ярослав Гурецький та комендант історико-краєзнавчого табору «Прощаниця-2003», заступник голови Волинської обласної організації УНП Сергій Годлевський. Ярослав Гурецький давно цікавиться історією і займається пошуками та відновленням польських військових поховань. До речі, один-єдиний у Польщі, який робить це з власної ініціативи. На Волинь він приїхав у пошуках військового кладовища легіонерів армії Пілсудського часів Першої світової війни у селах Костюхнівка та Вовчиськ Маневицького району. Саме там, у Костюхнівці, він і познайомився із Сергієм Годлевським — регіональним науковим консультантом державної міжвідомчої комісії у справах увіковічнення пам'яті жертв воєн та політичних репресій, який приїхав розвідати, що ж тут поляки задумали зробити. Поспілкувалися, обмінялися думками й прийшли до висновку, що й українським краєзнавцям за Бугом теж непочатий край роботи. У місті Каліш, воєводство Лодзь, був розташований у 20-х роках минулого століття табір інтернованих вояків УНР, де перебувало до 30 тисяч представників українського війська. І їх могили розкидані по трьох кладовищах — у селищі Щепьорне й у двох сучасних мікрорайонах Каліша — «На рогатці» та Майково. Зрозуміло, поховання понищені часом, але найбільші руйнування зробив не час, а «СМЕРШ» та НКВД, які після визволення Червоною армією Польщі від німецьких окупантів знищували все, що ідентифікувалося з національно-визвольним рухом. Пройшовши Західну Україну, вони реагували на тризуб, як бик на червоне полотнище. Отож надгробки, хрести із зображенням тризуба знищували нещадно.

      Побачити все це треба було на власні очі. І вже у жовтні минулого року перша експедиція молодих волинян поїхала у Каліш. Те, що вони побачили на цвинтарях, вразило до глибини душі: на багатьох могилах хрести були поруйновані, територія кладовища не облаштована, а на вцілілих хрестах прізвищ уже не видно. Тут віяло запустінням і смутком. Смутком, що найкращі сини України, які мріяли здобути незалежність своїй державі, знайшли вічний спочинок у чужій стороні, а їхні нащадки, які вже живуть у незалежній Україні, ще й досі не віддали їм належну шану...

      Позначивши поруйновані безіменні могили синьо-жовтими хустинами та стрічками, трохи прибравши могилки, молоді краєзнавці поїхали в Україну, щоб знову сюди повернутися для належного облаштування військового цвинтаря у Щепьорному. У липні цього року у Польщу вирушило 33 представники не лише Волині, а й членів «Молодої просвіти», «Молодіжного націоналістичного конгресу» та «Пласту» з Києва, Вінниці, Полтави, Тернополя, Чернігова. Історія заснування цього військового цвинтаря у Щепьорному бере свій початок із 1923 року.

      Інтерновані вояки армії Української Народної Республіки мешкали в таборі у бараках і приречені були на напівголодне існування. Та найбільше гнітили невизначеність і туга за Батьківщиною. Ситуація, в яку потрапили ці люди, була трагічною. Повернутися додому вони не могли, бо там — більшовики, смерть і Сибір, це у ліпшому випадку. Існувати тут теж була несила, бо в Україні залишилися сім'ї. Коли читаєш в архівах анкети інтернованих, розумієш увесь трагізм становища цих людей. Були серед них молоді, неодружені, які могли одружитися тут, у Польщі, якось прилаштуватися. А люди середнього віку, офіцерський склад страждали найбільше. В анкетах вони писали: «Був одружений. Мав двох дітей. Доля сім'ї невідома». І багато з них просто зламалися. Вже пізніше, у 30-х, почалася хвиля еміграції, і багато хто виїхав до Канади, США. Це був український цвіт, який в'янув на чужині і гинув.

      І про цей цвіт ми так мало знаємо. Уявіть собі цю людську масу в бараках, в антисанітарних умовах. Зрозуміло, що лютував тут тиф. Померлих почали ховати на діючому православному кладовищі, а потім почали ховати на вільній земельній ділянці неподалік табору. Ховали їх як солдат за військовими канонами — надгробні хрести однакового розміру і форми. Потім виявилося, що ця ділянка має власника. Назрівав скандал, і довелося звернутися до Пілсудського, який вже був маршалом Польщі. Кажуть, Пілсудський сам приїхав у табір. До його візиту вояки української армії одягнули свої потерті військові мундири, щоб зустріти почесного гостя як належить військовим. І Пілсудський звернувся до них із такими словами: «Панове! Я вибачаюсь. Я вибачаюсь. Я дуже вибачаюсь перед вами, що постала Польща і не постала Україна». Коли він говорив ці слова, у нього від хвилювання застряг клубок у горлі. Як солдат він розумів цих людей і співчував. Після того цвинтар отримав статус військового і на нього більше ніхто не зазіхав. І до війни його добре доглядали.

      У 1997 році за сприяння об'єднання українців у Польщі та міської управи Каліша на військовому цвинтарі було встановлено пам'ятник. На ньому такі слова: «Тим, що вмерли, але не зрадили України. Українська армія. 1923 рік». Українська молодь зробила на цвинтарі алейки, покосила траву, пофарбувала огорожу, встановили також кілька хрестів. На хрестах пов'язали синьо-жовті стрічки, а там, де хрести не збереглися, просто встромляли в землю жовто-блакитні прапорці.

      — На вшанування українських героїв приїхав віце-президент Каліша із букетом жовто-блакитних квітів. Наші пластуни і польські харцери стояли у почесній варті, віддаючи честь героям. Був надзвичайно зворушливий момент, коли бандурист заспівав козацьку думу. Бачив, як у польського гостя сльози виступили на очах, — згадує Сергій Годлевський. — До речі, вулицю, що веде до цього військового цвинтаря, вже перейменовано на Українську. Ми відчували велику гордість від того, що ми українці: коли співаєш на чужині Державний гімн, коли його слова «Ще не вмерли України ні слава, ні воля» вириваються з грудей і летять у високість неба, коли поляки, почувши наш спів, зупиняються і в шанобі слухають — то щось незабутнє.

      У Каліші є ще два кладовища, де покояться вояки армії УНР: це мікрорайон Майково, де поховані по секторах воїни різних армій. Тільки тут, на цвинтарі, може бути такий інтернаціонал. Тут примирилися колишні вороги, тут «жовнєж» армії більшовицької лежить неподалік петлюрівця, німець поруч із поляком і т. д. Тут живим треба вчитися у мертвих милосердя і гуманності. Друге кладовище — «На рогатці». Це древнє православне кладовище, засноване македонцями ще у ХVІІ столітті. Поховання тут у поганому стані, табличок із прізвищами немає. На останньому поховані вищі офіцерські чини УНР.

      А ще Сергій Годлевський об'їздив майже всю Холмщину в пошуках українських цивільних кладовищ. Ситуація з такими похованнями ще складніша: їх знищували безжально і час, і люди.

      — Їдеш дорогою, і як тільки в полі ростуть кущі — знай, що православне кладовище. Не знаю, чому, але заплетені вони здебільшого диким хмелем так, що пролізти в ті хащі неможливо, хіба що по-напівпластунськи. Дивишся на зруйновані хрести — і можна повнiстю відтворити, як їх нищили. Надгробки лежать повалені всі в один бік, наче після буревію, як дерева на лісоповалі. Просто йшли і монотонно збивали хрести і пам'ятники. Біля деяких кладовищ влаштували сміттєзвалища, як у селі Стрільці. Неприємне видовище, — згадує Сергій. — Особливо занедбані православні кладовища у гмінних містечках. Скажімо, у Грубешові, Красноставі, Томашові кладовища повністю зруйновані, деінде тільки знайдеш поодинокі написи. Занедбаний цвинтар і в самому Холмі, де похована українська еліта. Я був у 72 населених пунктах, і тільки в 6 православні кладовища впорядковані.

      Що ще впадає в око, коли їдеш Холмщиною, так це маленькі польські села на місці колишніх великих українських сіл. Поляки, напевне, боялися поселятися тут, бо не мали надії, що це надовго. Це ж саме бачив і на Мазурах, у районах під німецьким кордоном, куди заселяли українців на предковічні землі прусів. Там довго стояли порожні німецькі будиночки. І років з двадцять, як почалося заселення цих земель остаточно, — розповідає Сергій Годлевський. — Розповідали, що Червона армія з прусами чинила дуже жорстоко, як і з мазурами, які були хоч і польською етнічною групою, але всотали багато чого німецького. З ними було дозволено робити все: вбивати, гвалтувати, грабувати. Хто вцілів у цій вакханалії, змушений був утікати в Німеччину. Але в очищені в такий спосіб прикордонні райони вже соціалістичної Польщі люди боялися оселятися, бо, знову ж таки, не вірили, що це надовго, що сюди знову не повернеться Німеччина.

      До речі, діти українців, яких не депортували в Україну, які залишились в Польщі й асимілювалися, називають нині себе не українцями, а... православними. Такою, напевне, була ціна в обмін на право зберегти свою віру. Я зустрічався, наприклад, з українським священиком, він знає мову, а його син розмовляє тільки польською. А ось лемки вважають себе українцями, навіть сіллю українства. Такий собі регіональний націоналізм, що ми найкращі, найукраїнськіші. І немає в тому нічого поганого, це добре. Вони не ганять інших, але не втрачають національного начала. Багато ще чого цікавого вдалося побачити й почути під час своїх подорожей Польщею. Мені цікаво це і як історику, і як українцю.

      Якщо бути об'єктивним, то стан польських поховань на Волині теж не набагато кращий. У Колках, наприклад, людям дали ділянки під забудову на місці колишнього польського цвинтаря і у багатьох колківчан на городах покояться чиїсь останки. Невже була така гостра необхідність поселяти людей на людських кістках? Ще складніша ситуація у Ковелі — там величезне поховання легіонерів армії Пілсудського (до 400 вояків) і солдат австроугорської армії (до 1280) руйнується через те, що біля підніжжя гори, де є захоронення, зробили... піщаний кар'єр. Грунт цвинтарний просідає, сповзає, у піску люди знаходять людські черепи та кістки. Нещодавно на Волинь приїздив представник посольства Австрії в Україні, який цікавився ситуацією з ковельським військовим цвинтарем. Якщо мертві сраму не імуть, то живим мало б бути соромно...

      З 15 серпня польські харцери розбили свій табір у селі Костюхнівка, де впорядковуватимуть військовий цвинтар вояків армії Пілсудського. Їм допомагатимуть у цьому українці.