На виставці, що урочисто відкрилася у великій залі міської ратуші Зінгена, фотомайстер виставив 62 роботи, які сягають понад метр у висоту й ширину. Кожен художник, зізнається Костянтин Бобрищев, хотів би, аби його робота була представлена якнайвиразніше. Звісно, можна подати її і в розмірі 10х10 сантиметрів, проте потрібно бути великим майстром, аби запримітити силу малого знімка. Зовсім інша річ — великий знімок. Робота більшого розміру і сприймається інакше: на ній можна роздивитися деталі, які дещо губляться на малій. До того ж тут діє, за визначенням професіоналів, закон кольорової гами — навіть якщо фотографія чорно-біла.
«Та річ навіть не в розмірах. Головне — що на знiмках наша з вами багатостраждальна Україна, — наголошує Костянтин Бобрищев. — При цьому жодних ландшафту, архітектури чи інтер’єру — тільки люди, звичайні українці. Через них відображаю всю панораму сьогодення. Відбирали роботи організатори виставки, а експертну оцінку їм дали спеціалісти Дрезденської картинної галереї».
Завдяки кому ж відбулася ця фотовиставка, про яку кожен митець може тільки мріяти? Річ у тім, що з жителями Кобеляк має давні приязні стосунки німецький громадський діяч Віллі Вайбель (до речі, він, єдиний серед іноземних громадян, був нагороджений ювілейною медаллю, приуроченою до 60-річчя визволення України від фашистських загарбників). Пан Віллі неодноразово допомагав полтавському регіону і ліками від діабету, і підтримкою колишніх остарбайтерів, і обміном культурними програмами. Костянтин Васильович спілкувався з ним за допомогою iнтернету і, зрозуміло, увесь час хвалився своїми новими фотороботами, надсилаючи їх пану Вайбелю (до речі, останнім часом кілька знімків фотохудожника з Кобеляк надрукувала навіть французька газета «Юманіте»). Віллі Вайбель якось повідомив: «Я показав ваші знімки знайомим — і ті хочуть із вами зв’язатися». Ось так приятелювання з Віллі Вайбелем породило нові знайомства в Німеччині.
«Найбільше люблю знімати душу. Як народжуються мої знімки? От іду якось селом Перегонівка і бачу картину: дибає старенька бабуся, а за нею — вірний пес. Слово за слово, розговорилися. Бабуся виявилася цікавою співрозмовницею: гостра на язик, а мова її пересипана народними прислів’ями та приказками. Враз вона звертає із сільської дороги — і я не вірю своїм очам: переді мною стоять два величезні дубові хрести на кладовищі, зруйнованому часом. Виявилося, що то поховані дідусь і бабуся моєї спiврозмовниці. «Я час від часу їх провідую», — пояснює вона і вмощується біля порослих дерном могильних горбків. У цю мить пес наблизився і уткнувся мордою бабусі в пелену. У мене рука інстинктивно потягнулася до фотокамери, з якою не розлучаюся... Для того, щоб дізнатися, чи вражає фото, виставляю його в iнтернет. Коли виставив цей знімок, посипалася злива коментарів з Америки, Німеччини, Ізраїлю — звідусіль. Віриш, усі пишуть, що знімок розчулив їх до сліз», — розповiв iсторiю однiєї з експонованих робiт Костянтин Бобрищев.
До речі, за цей знімок його автор отримав золоту медаль одного з престижних світових конкурсів ФІАП. Вручать її переможцю в Рівному в салоні художньої фотографії «Фотовернісаж на Покрову» якраз напередодні свята Покрови. А загалом, говорить Костянтин Бобрищев, три сфотографовані ним бабусі із села Перегонівка принесли йому золоті медалі фотоконкурсів, у тому числі одна з літніх жіночок — гран-прі. До речі, усі три старенькі ще й проживають на одній вулиці.