Дитинство — золота пора. Воно могло б таким бути і для 11-річного Олега з Горлівки, якби не війна. Але, незважаючи на бойові дії в рідному краї, хлопцеві пощастило. За офіційними даними, в Україні налічується понад 17 тисяч дітей-біженців зі сходу. І мало кому з них випадає можливість ходити у кіно в красивий сучасний кінотеатр, потиснути руку актору з улюбленого фільму, заспівати гімн у футболці збірної на головному стадіоні України, сфотографуватися з футболістами, поспілкуватися з відомими письменниками, музикантами, байкерами, монахами, депутатами, художниками і просто хорошими людьми.
Якби Олег вів фотощоденник упродовж останніх двох-трьох місяців, тоді б не один підліток міг би сказати: «Щоб я так жив». І в цю мить варто було б привідкрити завісу його буднів.
Олегові батьки — пересічні мешканці Донецької області. Вони не особливо переймалися ситуацією в Україні. Забере Донбас Росія — хай буде «ДНР», залишиться їхні Горлівка в Україні — і грець iз нею. Його батько Ігор — шахтар. Має п’ять гірських спеціальностей. Мати Наталя працювала на заводі «Фільтр». Олег має двох молодших сестричок. У його обов’язки входить водити їх до школи, допомагати з уроками, захищати від хуліганів на вулиці.
Сім’я Олега не жила в бідності, але й не розкошувала. Зарплати батьків вистачало якраз на їжу, необхідний одяг та житло. Але одного разу Олеговим батькам всміхнулася фортуна. Один депутат започаткував програму з оздоровлення дітей Донецької області. Він надавав путівки на відпочинок на Азовське узбережжя багатодітним сім’ям Горлівки. Тоді вперше в житті Олег побачив море, спробував на смак солону воду, покатався на гірках. Сидячи на розпеченому піску, Олег дякував долі, що живе на Донбасі, бо інакше навряд чи зміг би похизуватися, що провів літо на морі.
Але, на жаль, море у житті Олега було один-єдиний раз. Наступного літа фонд депутата вибрав для оздоровлення інших діток. А ще через літо Горлівка зазнала масового артобстрілу. Снаряди впали практично в центрі міста, загорілися житлові будинки, земля тремтіла під ногами. Вся сім’я Олега молилася, тільки щоб вижити, щоб уціліти. Збиралися нашвидкуруч, коли вулицю вже обстрілювали. В Горлівці на той час ходили чутки, що в Києві є свої, на перших порах допоможуть знайти дах над головою.
До столиці доїхали спокійно. І справді, багатодітній сім’ї добрі люди дали притулок в одній літній кухні. Перше, з чим зiткнулися дорослі, — професія шахтаря у Києві нікому не потрібна. Але батько не здавався. Знайшов сяку-таку роботу. Правда, неофіційну. По 12 годин на день його немає вдома. Але щотижня приносить 1000 гривень. Вижити можна.
Олега із сестрами Київ зустрів iще привітніше. Волонтери щотижня готують для дітей якісь сюрпризи. То привезли 100 літрів закваски з Голосіївського монастиря, то запросили на футбольний матч, коли наші грали зі Словаччиною. І не просто запросили, а запропонували вивести футболістів на поле. А недавно Олег побував у кінотеатрі на перших українських дитячих фільмах «Трубач» та «Іван Сила». Їх показували в «Кінопанорамі» на підтримку режисера Олега Сенцова. Хлопець перед показом «Трубача» взяв автографи в чарівних акторок Римми Зюбіної та Олесі Жураківської. Після перегляду «Івана Сили» з дітьми-переселенцями поспілкувалася сестра Сенцова, розповіла про брата в московському СІЗО. А режисер картини Віктор Андрієнко разом з юними акторами порадив дітлахам зі сходу тримати вище носа. Кінематографіст переконував, що всі, хто народився на українській землі, отримав особливу енергетику і рано чи пізно стане героєм-силачем.
Одинадцятирічний Олег із Горлівки погоджується, що може зробити себе сам, як Іван Сила, і досі наспівує приспів із фінальної пісні «Я сам собі сила!..». А віднедавна підліток присів на комп’ютерну гру Sparta: War of Empire, суть якої полягає в тому, що він повинен розвивати місто і намагатися здобути перемогу над усіма своїми ворогами. Олег щодня переходить на новий рівень і вірить, що прийде день і він стане в пригоді рідній Горлівці, буде її розвивати не у віртуальному світі, а в реальності. От тільки спершу треба подолати всіх ворогів.