Січовики ХХ століття

«У другій половині вісімдесятих КДБ ми вже не надто й боялися»

— Пане Дмитре, — звертаюся до автора, — книгу ви спеціально готували до ювілею?

— Матеріали про січових стрільців я почав осмислено збирати ще півстоліття тому, навчаючись журналістиці у Львівському університеті. Звісно, робив це з надзвичайною обережністю, бо добре знав, що один необачний крок може все перекреслити. Хоча спецслужби невпинно пильнували наш факультет, між студентами ходила література, якої не було на полицях університетської бібліотеки. Тоді мені до рук потрапив збірник «Українські січові стрільці», виданий в Галичині в 1932-му чи 1933-му. Те, що там вдалося прочитати, глибоко запало в мою молоду душу. Про події тих часів також пощастило почути з вуст тоді ще живих моїх односельців, котрі після повернення з фронтів Першої світової (дехто зі зброєю) воювали за власну державу в лавах Української галицької армії. Коли зі здобуттям незалежності України відкрилися архіви, я вже чимало знав про січове стрілецтво і пошуки мої були більш цілеспрямовані.

— Невже КДБ так і не зацікавився вашими «крамольними» історичними інтересами?

— Бог милував. Хоча у другій половині 80-х ми вже не надто його й боялися. Пригадую, як із прикарпатським письменником Миколою Яновським надумали тоді піднятися на гору Маківку у Високих Бескидах, поблизу Славська, де з 29 квітня по 2 травня 1915-го відбулося справжнє бойове хрещення українських легіонерів, проти яких царські генерали кинули артилерію та кілька полків піхоти. Показати дорогу на верх гори зголосився місцевий лісник, але за однієї умови: «Я вас проведу, та вважайте, аби ніхто про це не довідався, бо мене виженуть із роботи».

На вершині Маківки за радянської влади, звісно, ніщо не нагадувало про подвиг українських січовиків — усе довкола заполонили чагарники. Це вже за незалежної України там упорядкували місцевість і встановили меморіал.

«Січовики зігнали москалів із гори аж у долину річки Головчанки»

— Які нові рядки в історію січових стрільців вдалося вписати особисто вам?

— Уже на початку 90-х років я опублікував у республіканській пресі матеріал «Іван Франко і січове стрілецтво». До його написання спонукав і той факт, що Франкові сини Петро й Тарас перебували в стрілецькому легіоні, а їхній батько останні місяці життя провів у притулку для ветеранів УСС у Львові. На схилі літ він, як відомо, хворів ревматоїдним артритом. Восени 1915-го недуга різко загострилася, і за наполяганням лікарів, позаяк сини були на фронті, донька — в Києві, а дружина — в лічниці для душевнохворих, він перебрався до «Приюту для хворих і виздоровців УСС». Лікував поета Броніслав Овчарський, а доглядала за ним безпосередньо медсестра Софія Монжаєвська. Прожив там Іван Франко близько півроку і відійшов у вічність 28 травня.

Із глибоким сумом сприйняло січове стрілецтво смерть улюбленого поета, слово якого було гостріше за зброю. «На бойовому шляху України упав перший жовнір першого ряду першої чети Каменярської сотні», — писав стрілецький журнал «Шляхи». На його похорон просто з фронту прибула велика делегація легіонерів на чолі з сотником Григорієм Коссаком. Українським воякам доручили винести домовину з хати і супроводжувати її на Личаківське кладовище. Сотник Зенон Носковський ніс срібний вінок із написом «І.Франку від Січового Війська».

— Історія Легіону УСС широкому загалу українців не надто відома й нині. Коли наприкінці дев’яностих я теж збирав матеріали про бої на Маківці, то про них тоді знали навіть не всі мешканці розташованого по-сусідству з горою села Пшонець.

— До приходу в Західну Україну радянської влади про битву на Маківці галичанам було відомо від старого до малого. «Перемога січового стрілецтва на Маківці, — зазначав член Бойової управи УСС Михайло Галущинський, — була початком дороги до визволення нації в час Світової війни. На Маківці січове стрілецтво показало лицарський героїзм, який йому приніс любов і шану народу». Радянська пропаганда докладала чимало зусиль, аби заплямувати цю героїчну сторінку і стерти її з історичної пам’яті українців. Потроху відновлюємо.

— Завдяки чому січовики прославилися на Маківці?

— Наприкінці 1914-го Карпати стали театром жорстоких боїв між військами Австро-Угорщини та царської Росії, котра тоді захопила Галичину. Навесні наступного року на південно-західний фронт, що тут пролягав, прибув російський самодержець Микола ІІ. Командуючий фронтом генерал-ад’ютант Микола Іванов хотів відзначити приїзд царя ефектною перемогою. Отже, в ніч з 28 на 29 квітня з артпідготовки розпочався штурм Маківки (висота 958 метрів), після чого в атаку кинулися піхотні підрозділи 2-ї російської армії. Від стрімкого наступу москалів, котрі захопили вершину Маківки та частину хребта, на лівому фланзі оборони австрійських військ утворилася загрозлива «пробоїна». У полон потрапило кілька сотень вояків цісаря. У цей критичний момент австрійське командування кинуло в бій українських січових стрільців під проводом Григорія Коссака та Степана Шухевича. «Перша ворожа лінія розлетілася від стрілецького удару в пух і прах, — писав згодом учасник тих боїв Василь Дзіковський. — Москалі сипали страшним вогнем, але витримати нашого наступу не змогли, й за хвилю січовики зігнали їх з гори аж у долину до річки Головчанки».

Легіон УСС згодом героїчно воював під Болеховом, Галичем, Завадовим та в інших місцевостях, а невдовзі став основою Української галицької армії, котра виборювала незалежність України після розпаду Австро-Угорської імперії. Про це розповідаю в інших розділах книги.

«Чи жертва крови принесе користь Україні»

— Які тогочасні події чи особистості вразили вас найбільше?

— Героїзм молодих українок — Олени Степанів-Дашкевич, Софії Галечко, Ольги Басараб, Гандзі Дмитерко, Костянтини Малицької, авторки знаменитої пісні «Чом, чом, земле моя». Це були талановиті, життєрадісні, ерудовані, в розквіті літ жінки, котрі воювали і бідували на фронті на рівні з чоловіками. Їх ніхто туди не мобілізував, не припрошував — добровільно взяли до рук зброю заради майбутньої самостійної соборної України. Долі багатьох із них, на жаль, склалися трагічно. Справді дуже дорого платив наш народ за право бути вільним.

— У радянській, а почасти й у пострадянській історіографії поширеною була теза про те, що формування Легіону Українських січових стрільців — це проект галицьких колаборантів. Вони, мовляв, воювали на стороні австрійської армії проти єдинокровних братів-росіян, відстоюючи чужоземні інтереси.

— Розуміння того, хто такі брати-росіяни, котрі приходять на нашу землю зі зброєю, цьогоріч із новою силою проявилося на Донбасі. Їхня ординська ментальність за час, що минув від початку Першої світової війни, мало чим відрізняється від сьогоденної.

Щодо створення боєздатних частин УСС, то їх народження мало величезне значення для відновлення військових традицій українства, додавало наснаги і віри в свої сили. Легіон, звісно, сформувався не на порожньому місці. Військово-патріотичним вихованням перед тим майже впродовж двох десятиліть активно займалися національні пожежно-фізкультурні товариства «Сокіл» та «Січ». Перед Першою світовою війною вони сукупно нараховували лише в Галичині майже дві тисячі осередків. Зі створенням Легіону УСС, узгодженого з австрійським командуванням, мешканці Західної України пов’язували надії на формування власних збройних сил, без яких здобуття державної самостійності було немислимим. На заклик вступати в ряди Легіону відгукнулося близько 28 тисяч юнаків і дівчат, передусім студентів гімназій та університетів. Наляканий таким ентузіазмом галицької молоді цісарський уряд дозволив обмундирувати та озброїти лише 2,5 тисячі добровольців, готових умерти за Україну.

Важко утриматися від аналогії із сьогоденням. У зверненні до Головної Української Ради січові стрільці століття тому писали: «Коли що тривожить нас, то лише ся думка, чи жертва крови принесе користь Україні, чи ті могили наших товаришів, найкращих синів України, які виростають слідом за ними від далекого Закарпаття аж до поліських степів, — спричиняться до поправи незавидної долі нашого народу, приспішать зірвання ганебних кайданів неволі».