Юлія Скрипка: Живопис — справжній наркотик, легалізований небом

Вона наносить крейдяний ґрунт, розмішаний на тваринному клеї з додаванням лляної олії, на спеціально підготовлену дошку... Під рухом її пензля сміливе бачення сьогодення вітається з технікою левкасу, до якої свого часу вдавалися Андрій Рубльов і Феофан Грек. Сюжети її картин снують сни, пахощі, кумедні й сумні історії, старі світлини, вініли, чавунні праски, випатрані годинники. «Обличчя» цих левкасів тужливі й одухотворені. Ліричні й сильні духом. Власне, так само, як і їхня авторка — молода українська художниця Юлія Скрипка. Мисткиня добре знає, як це — нарозхрист вийти назустріч новому, присвятити себе мрії, покликанню. Їй вистачило снаги «розвалити медичну родинну династію», піти на «ризиковану конкуренцію» з близькою людиною — вітчимом-митцем. Сьогодні Юлія творить, бере участь у колективних виставках і влаштовує персональні. Цього літа її левкаси прикрашали стіни Національного музею Тараса Шевченка. А в записнику найближчих планів: закінчення серії міських вулиць, створення автопортретів із «невеличкою «расчленёнкой» і комбінованих левкасів із вітражними віконцями, куди ще й світлодіоди можна підвести. Однак про це поговоримо колись згодом. А зараз — мистецтво, що дарує віру в завтрашній день... Кращий день.

«Щоб стати арт-залежним, все ж таки потрібна певна підготовка»

— Кажуть, левкас — техніка «магічна»? Юліє, особисто ви відчуваєте його чари?

— Левкас — бездонна криниця натхнення та різноманітніших технічних можливостей. Чого варта лише можливість легко, за допомогою електричного лобзика, позбутися у своїй роботі прямого кута, в якому ми взагалі увесь час перебуваємо, якщо замислитися. Паволока, що клеїться на дошку, може теж впливати на фактуру й зображення. І якщо пливти за течією процесу, виходять справді цікаві речі, наче й не з-під твоїх рук.

— Багатошаровість слоїв левкасу символізує рівні, які проходить свідомість людини під час руйнації старих принципів і при формуванні нових. На яких нових принципах має формуватися сучасне суспільство?

— Мені іноді здається, що проблема полягає не у створенні нових принципів, а у відродженні старих. До того ж у створенні умов, за яких вони існували би не номінально, а виконувалися на всіх рівнях і в усіх сферах. Сучасні тенденції в суспільстві здебільшого обмежуються прагненням до матеріального успіху та побутового комфорту, тобто пресловутого золотого теляти. А заміна живого спілкування пласким монітором мене взагалі лякає. По суті, від тварин нас відрізняє лише здатність упиратися тваринним інстинктам заради таких безглуздих явищ, як кохання, патріотизм, співчування, гідність... А прагнення до насолоди й позбавлення труднощів наближає нас до тварин, незважаючи на колосальні технічні відмінності у засобах досягнення результату.

— Юліє, вірите в «терапевтичну» дію мистецтва, про яку останнім часом усе частіше говорять?

— Вірю в ефективність багатьох концепцій, головне, щоб до таких тонких і тендітних зон, як свідомість, душа людини, торкалися справжні професіонали, та й узагалі гуманні люди. Особисто я рятуюся музикою Бреговича та фільмами з П’єром Рішаром. Просто живопис — це справжній наркотик, але легалізований небом. У наш «смарт»-час візуальний канал засмічується усіляким непотребом. А для того, щоб стати арт-залежним, усе ж таки потрібна певна підготовка, або хоча б готовність зупинитися на одну мить і наважитися споглядати. Музиці, в даному випадку, пощастило більше, і, незважаючи на весь бруд ефіру, людське вухо менш перевантажене та здатне ще налаштовуватися на класику, джаз та альтернативу.

Живописці й «голі королі» в мистецтві

— Свого часу ви брали участь у виставці «Жіночий живопис». Цікаво, чи вбачаєте різницю між «жіночим» і «чоловічим» мистецтвом?

— Безперечно, вбачаю. Сама повністю віддаю перевагу «чоловічому», хоча деяким чоловікам воно не притаманне. Заразом усвідомлюю майже недосяжну мету наблизитися до того абсолютно іншого світосприйняття. В чоловіка сито, крізь яке він усе пропускає, зовсім щільне. Зайві прикраси, епітети, фактури він нещадно викине. Заради цілого. А жінка буде оплакувати кожний шматочок, і половину все ж таки залишить.

— Існує думка, що живописці — боягузи. Мовляв, пишуть пейзажі, абстракцію, яка нічого не змінює у суспільстві. Однак мистецтво може змінювати людей, впливати на суспільні події...

— Звісно, справжнє мистецтво здатне впливати. Але цей вплив можливий за умови досяжності саме цього справжнього мистецтва. Нині ми спостерігаємо трансляцію в ефір прораховано вигідної продукції. Тож хто на кого впливає — залишається питанням відкритим. Та й суспільство в кризові часи не вирізняється достатньою культурною підготовкою, що, у свою чергу, народжує розмаїття «голих королів» на всі смаки. А з виникненням авангардного, абстрактного мистецтва майже ліквідувався не головний, але важливий критерій — школа, що дуже спростило «коронацію». Тож сумнозвiсне соцзамовлення, може, й не має тоталітарно-політичного характеру, але й не вирізняється високими ідеалами та прискіпливістю.

— Буремні події нинішньої України провокують багатьох митців на нові творіння з соціальними підтекстами. Як щодо вас?

— Можливо, і я певним чином рухаюся в цьому напрямі. Та й підтексти, мабуть, можна буде читати справа наліво й по діагоналі. Життя та істина завжди значно складніші й більші за будь-яку «маркiровку». Зберегти справжню людську сутність важливіше понад усе.

— У цей складний час, усіяний прикрими новинами, злобою, важливо творити добро — хай хоч і маленьке. А що ви хотіли би зробити доброго для України?

— Зберегти і передати далі крізь покоління її таємничий магічний код. Щоб ритми цієї землі, цих неповторних ландшафтів пульсували й надалі. Навчити людей їх чути, а головне — прислухатися до них. Я щаслива, що певним чином мені це вдається. Як-ось минулого року три дівчинки, в яких викладала живопис, виграли конкурс «Україна очима дітей», а одна з них поїхала до «Артеку».

— Ви брали участь у виставках «Мальовнича Україна». Які українські місцини надихають як творця?

— Їх дуже багато. Львів, Київ, Одеса, Чернігів... Та й неважливе географічне розташування й назви маленьких шматочків цієї землі. Скільки їх, маленьких подвір’їв, крихіток-вулиць із калюжами, білизною, що сохне на мотузках, тараньками на вікнах — і все це твоє.

— Яким ви написали б портрет України майбутнього?

— Дуже цікаве і складне запитання. Я не можу одразу передбачити повністю зображення. Однак передусім я використала би іконографічний образ Pelagonitissa — взиграніє немовляти. Й раніше до нього зверталася. Думаю, він доволі точно віддзеркалив би ту беззахисність, чуттєвість і заразом привітність, яка споконвіку існує на цій землі. Проникливе поєднання роздумів про трагічну долю з малесенькою п’яточкою немовляти, що випросталася з тканини і призупинила чудову мить.

ДОСЬЄ «УМ»

Юлія Скрипка

Народилася 1982 року

Освіта — Київський інститут декоративно-прикладного мистецтва та дизайну імені М. Бойчука.

З 2012 року — член молодіжної організації Національної спілки художників України. Також створює ляльки, оригінальну біжутерію.