«З рідним краєм якась нитка тебе зв’язує навік...»

Земні справи «небесної канцелярії»

Дорога до Грабовського справді хороша. «Дякуємо Павлу Качуру. Коли став головою обладміністрації й уперше приїхав до району, відразу запитав, де тут Грабовський народився, — розповідає Юрій Яремчук. — Після того як з’їздили, він доклав зусиль, щоб дорогу поремонтували. Вже давно не працює, а тут його згадують...»

Грабовським село стало порівняно недавно: 1964 року, на сторіччя поета, перейменували з Пушкарного. «І як, люди не заперечували щодо перейменування?» — запитую сільського голову Володимира Стадниченка. «Та що ви? Пушкарне було — просто старе прикордонне село, яких чимало. А тут із нічого стало все — Грабовське. Одне таке. Та й, — посміхається, — тоді ж проблем із БТІ та з паспортами не було, перейменовувати було нескладно».

Утім село славне не лише одним своїм уродженцем. Земля тут «талановита», особлива, — пояснюють мені. За п’ять кілометрів від Грабовського — найвища точка області. «Наш батюшка каже, що тут у нас — небесна канцелярія», — хваляться місцеві. Через таку підвищеність вода в селі дуже чиста. А ще, навіть коли скрізь неврожай, яблука тут родять.

На яких же стовпах тримається сьогодні село? Володимир Стадниченко над відповіддю не замислюється. Тримається Грабовське його людьми, передусім — хорошими господарями. Є п’ять господарчих структур — «слава Богу, не розвалили», три фермерські господарства, підприємці. Лише з оренди водних об’єктів — тільки тих, що більші, тут шість — сільський бюджет отримує непоганий прибуток. А головне — землі, здані в оренду з аукціону. «Хай ми здали під три відсотки, але маємо їх постійно; це краще, ніж більше, та рідше», — вважає сільський голова. У підсумку Грабовське нині дотацій не отримує. Таких сіл у районі лише три.

На 630 мешканців тут — шість торгових точок. Що то значить — підприємництво! «Ще десять років тому був один сільповський магазин, — продовжує розповідь голова. — І стояла черга за хлібом. Зараз у нас хліб — найдешевший у районі. Із сусіднього, більшого, села сюди у магазини їдуть. Он російське сільце через ставок, там старі люди переважно залишилися, магазину немає, то у нас хліб купують».

Безробітних у Грабовському — троє-п’ятеро, та й ті взимку кочегарами працюють. Чоловік двадцять сільчан їздять на заробіток у Росію — на м’ясокомбінати, цукрозаводи. Платять там добре, хоча й робота, звісно, важка. «То, може, — запитую думки Стадниченка, — дехто правду каже: вся та ситуація, що зараз на сході країни, спричинена суто економічними нашими проблемами?» — «Крім політики там — нічого», — категорично відтинає рукою голова.

Коли село тобі рідне...

Звісно, Грабовське мало й має свої проблеми. От зараз у селі 140 осіб, яким більше сімдесяти років, — проблема! Проте останнім часом диспропорція народжуваності-смертності вже почала вирівнюватися. Кілька молодих людей, вивчившись, повернулися працювати додому. «Це добре, бо це наші діти, у яких теж почали народжуватися діти». І вже стоїть черга на дитсадок. Отож у школі, яку свого часу перетворили на навчально-виховний комплекс, працюють, аби відкрити ще одну дошкільну групу.

Директор Наталія Кривошей не втримується, щоб не провести нам екскурсію своїм закладом. І є сенс: школа, якій цього року сповниться сто літ, отримує сучасне дихання. «Вікна всі поміняли. Ось у нас клас християнської етики, тут і музичні заняття проходять. Тут комп’ютерний клас, — зазираємо ми до ще однієї кімнати, вибачаючись перед школярами. — Ось, бачте, мультимедійну дошку подарували, ще не встигли розпакувати...» І — чи не найбільша втіха, така приземлена, але така справді важлива — внутрішні сучасні туалети. Повірте на слово: такі не в кожній міській школі побачиш. І це — не лише здоров’я учнів, а й звикання до елементарної культури.

Чи планують тут подовжувати канікули, аби не замерзнути взимку? Сенсу немає, — переконують мене: у закладі обладнані й газовий, і твердопаливний комплекси; дрова заготовлені. Так що діти вчитимуться в теплі.

Отже, проблеми є, але їх можна вирішувати. Головною бідою, що заважала Грабовському, як і багатьом іншим українським селам, було передусім те, що певний час керували тут не корінні мешканці. «Як воно тобі чуже, то не думаєш, що тут зробити, а дивишся, як останнє забрати», — пояснюють мені.

Прикладом зворотного є, скажімо, досвід приватного підприємця Олексія Школи. Багато зробив для впорядкування села. І навіть шмат власної землі, що приватизував практично у центрі, віддав під футбольне поле. Грабівчанин!

Не почули ми нарікань на нинішнього сільського голову. Тутешній він. І хоча служив за кордоном — міг би й далі служити; одружився з харків’янкою — міг у місті залишитися; а все одно приїхав сюди. «За що ж ви любите Грабовське?» — запитую Володимира Стадниченка. «Люблю, бо грабівчанин», — коротко формулює він. І в розмові про українські проблеми зводить усе до питання відповідальності: «Якщо я не буду робити те, що люди хочуть, мене тут, на цьому місці, не буде. Чому в державі не так?»

Окремо називають іще одну людину, завдяки якій село стає кращим, — священика отця Сергія (Коваленка). Мешкає він не тут, але, кажуть, коли приїздить — обійде село, де сміття помітить, де непорядок: «На нашій землі має бути чисто». Допомога школі організована його піклуванням. Паркан навколо новий, сто кущів троянд — завдяки йому... Створив притулок для бездомних котів і собак — чи ви десь чули про таке у селі?

У час нашого приїзду отця в Грабовському не було, але згадували його в розмовах не раз. З минулого, — що пройшов Афган («і зараз його товариші по службі на службу сюди приїздять»), працював педагогом. А головне — з сучасного: «Час зараз важкий, буває, руки зовсім опускаються, а поговориш із ним — усе відступає. Зцілює він».

«Церква у нас сприяє розбудові не лише духовній, — наголошує і Володимир Стадниченко. — Коли отець Сергій почав у нас працювати, ми спільну мову швидко знайшли: обоє ж свого часу вчителями фізкультури були! А потім дивлюся — такого ще не зустрічав. Завжди батюшки на церкву з людей збирають, а він — віддає...» Й коли запитую сільського голову, де він хоче сфотографуватися, Стадниченко веде до відреставрованого сільського меморіалу: «Це наш останній проект із отцем Сергієм».

Ось такі стовпи тримають село. Проте й тут, і в районі довелося почути найперше: якби не Павло Грабовський, доля села могла б скластися сумно, «може, аби не він, то й кури нас загребли б». Зі свого далекого далека поет ніби оберігає малу батьківщину своєю любов’ю. Мабуть, та нитка, що зв’язувала його з рідним краєм, не порвалася й досі.

Знайомий-незнайомий Грабовський

Сільський музей Павла Грабовського відкрили того ж 1964-го. Надія Скоропад завідує ним 28 років, і це за все її життя — єдиний запис у трудовій книжці. А до того, ще школяркою, була екскурсоводом музею — залучали до цього учнів.

Ми застаємо пані Надію з малярською щіткою — як не кажи, а на ювілей приїдуть гості, треба порядок навести. Та, окрім запаху фарби, тут інших незручностей і не помітиш. Хоча б через те, що очі забирають рушники, розвішані на вході до експозиційних кімнат. «Було, по всьому селу збирала, — розповідає Надія. — Є такі, яким і по 200 років. А ось сучасні. Це у нас три майстрині є, чиї роботи тут постійно розміщені».

Відірвавшись від справ, пані Надія розповідає про Грабовського, і виникає враження, ніби говорить вона про когось зі своєї родини — з найменшими деталями, як про близького. А я, дивлячись на звичний портрет Грабовського — з великою бородою, ловлю себе на тому ще шкільному відчутті, що він — літня людина. Справді, дати народження-смерті забувалися, а от цей поважний образ залишався. І не фіксувалося якось, що й помер Павло молодим — у 38. Двадцять із них були роками неволі, відтак тяжкої хвороби і смерті на чужині, — за Україну. «Горем і злиднями почалося моє життя, горем та злиднями й скінчиться, — писав поет. — Але не треба мені світових заман та ласощів, аби тільки дали спромогу працювати для рідного краю, присвятити йому ті слабкі сили, які ще осталися в моїм покаліченім і понівеченім тілі. Не дають і не дадуть...»

На місці, що позначає, де була хата Грабовських, стоїть пам’ятний знак. Тут, у родині пономаря місцевої церкви, він народився. Батько рано помер від сухот, залишивши дружину Ксенію Григорівну з п’ятьма дітьми. Павлуші тоді було дев’ять років. Довелося кинути школу, куди тільки почав ходити. Й хоча там «учив дякон і вчив погано», але Охтирська бурса, куди віддали сироту, виявилася ще важчою, бо ж була вона «з режимом морального і фізичного катування». Українську мову там забороняли, й це теж було насильством для Павла. Все життя він беріг у собі тепло рідного слова і навіть у далекому Тобольську, куди був засланий, записував усе, що чув там українською.

Пізніше житиме він у рідному селі ще два з половиною роки, після першого арешту у вісімнадцять, під гласним наглядом. Кажуть, мама вимолила йому «домашнє заслання».

А потім склалося все, як у його вірші: «Бачити більше тебе я не буду; Не дорікай, а прости; Та від людського неправого суду Сина свого захисти!». А неправедний суд був — і за участь у «Чорному переділі», і за спротив насильству...

«Мама ніби напророкувала його долю, — каже пані Надія, показуючи куточок, що зберігає особисті речі поета. — Ось цей рушник вона йому вишила, коли син вступив до Харківської духовної семінарії. У нас зберігається половина його, друга половина — у Тобольську, де помер Грабовський. Але подивіться — чорного у візерунку більше і лише одна пташка вишита, хоча зазвичай зображують пару птахів...»

Особисте життя його склалося справді трагічно. Зі своїм коханням він познайомився у московській Бутирці, пересильній тюрмі. 24-річна Надія Сигида, молода революціонерка, була красивою і шляхетною. З нею вони потім провели кілька місяців, крокуючи разом у кайданах етапом до Сибіру. В Іркутську шляхи розходилися: він ішов на Балаганськ, вона — на річку Кару. На прощання Надія відрізала для Павла пасмо волосся, подарувала блокнот і хусточку. Лише пізніше дізнається він про страшний кінець, що чекав кохану. Вона не підкорилася залицянням офіцера, дала йому ляпаса, що жандарм аж заюшився, і отримала покарання. Став ним «зелений коридор», через який жертва мала пройти, поки кати з обох боків строю сікли її різками. Жінка впала, не дійшовши кінця, і до ранку померла.

Де ділися блокнот і хусточка, подаровані Надією, невідомо. А от пасмо волосся дружина Павла, недовчена фельдшерка, революціонерка Анастасія Лук’янова, з якою він побрався у Тобольську, поклала в домовину чоловіка. І ще залишилися вірші: «Такої певної, святої, Такої рідної, як ти, Такої щирої, простої, Вже більше, мабуть, не знайти...»

Останні роки в Тобольську він жив думками про Україну. «Ніколи ще я не вмирав за Україною так, як зараз», — написав у одному з листів. Поет помер 1902 року. Виконавши його бажання, товариші поховали Грабовського поруч із могилами декабристів Муравйова, Вольфа і Башмакова.

Червоне — то любов

Що Грабовське — село талановите, свідчать інші експонати музею. Стенд, присвячений нащадкам поета, передусім синові Борису, видатному винахіднику, за яким зафіксовано й винахід телебачення. Бо всупереч твердженням, що виникло воно 1935 року, є свідчення, що Борис Грабовський іще 1928-го продемонстрував рухоме зображення на відстані.

Уродженець села Тимофій Богатир тридцять років, із 1938-го до 1973-го, керував Гідрометеослужбою всього Радянського Союзу...

Дивовижно талановиті майстрині Грабовського. 84-річна Катерина Костянтинівна Склярова виходить до нас на лавочку біля воріт. Пропрацювала 30 років у колгоспі, «тружениця з пуп’янка», — каже про неї онука, вже знайома нам завідувачка музею Надія Скоропад. Виростила чотирьох дітей, онуків вісьмох має, дев’ятьох правнуків і одного праправнука! «А й зараз вишиваю — он скатертина онучці в Ромни». Діти хто де. Один — у Росії. Чи не сваритеся, запитуємо, бо скільки родин із двох боків кордону не знаходять сьогодні порозуміння. Ні, каже бабуся, політика — політикою, а родина — родиною. «Як війни мені не хочеться... Ту війну я бачила. Наш двір був на Росії, — розповідає Олександра Василівна, — а через три хати — Україна. Мені тринадцять було. Я, замість ховатися, все вибігала дивитися, а мати нерідна була, то й не спиняла. Вранці я солдатиків напувала, йшли всі здорові вулицею, а назад верталися — поранені».

«Війна відбиває охоту до вишивки, — каже Олександра Василівна Стадниченко. — Як зрозуміти, що Росія — не наша? Я дивлюся зі свого городу, он Росія через яр. Ми тут усі півруські-півукраїнські...»

Вишивати пані Олександра почала ще в школі. Любові до цієї справи не перебили ні важка праця в колгоспі, ні роки роботи в торгівлі, коли «навіть узимку, крім лампочки, нічого включати не дозволяли, так і працювали в холоді». Нитка й голка — це здоров’я, — переконана вона. Вишивки свої любить дарувати. Он герб України й у сільраді є, і в райадміністрації, і в музеї. У школу портрет Грабовського вишила...

Хай вишивається і сьогодні. Бо вишивка — наш захисний код, оберіг. І хай побільше — червоним, і пташки хай — парами. Щоб діти у Грабовському зростали щасливими. І щоб любили Україну, як їхній земляк, поет, перекладач, поборник свободи свого народу Павло Грабовський.