Недикі танці

«Ще азартно танцюю «Старого гуцула»

У чималій залі для репетицій та коридорах обласної філармонії сюди-туди сновигають зграйки вродливих та струнких танцюристок і танцюристів. «У нас насправді дуже багато молоді, тому майбутнє ансамблю видається цілком оптимістичним, — пояснює Іван Андрійович. — Самі бачите, енергія в них б’є ключем, ніби й утоми не відчувають, хоча це заняття потребує значних зусиль. Не за красиві ж очі в кодексі законів про працю передбачено, що через двадцять років роботи професійний танцюрист іде на пенсію. Та й то не всі витримують цей, здавалося б, короткий термін».

— А ви, з усього видно, не скаржитеся на втому, хоча вже переступили 65-річний рубіж.

— Ще азартно танцюю вісім хвилин на сцені «Старого гуцула». Це такий жартівливий танок у моїй постановці, коли дідусь залицяється до двох молодих горянок. Вони, аби позбиткуватися над підтоптаним кавалером, невпинно нарощують темп танцю, проте старий тримається гідно, аж поки в нього не підкошуються ноги. Але підводиться — і хоч би що.

— Якому періоду життя Олекси Довбуша присвячена міфо-опера і коли покажете її глядачам?

— Там чимало епізодів, зокрема сцени гуцульського весілля, залицяння Олекси до Дзвінки, його смерті від кулі Штефана Дзвінчука та похоронної процесії побратимів, котрі несуть тіло Довбуша на Чорногору. Прем’єрний показ хотілося б здійснити в Києві до кінця року — дав би Господь, аби в державі запанував мир і спокій.

— Виснажливі, як сьогодні, репетиції — це виняток чи норма?

— Зазвичай, розучуючи танець, в такому ритмі працюємо близько місяця, коли ж беремося ставити вокально-хореографічну композицію, то витрачаємо значно більше часу. Зате є і плюси: в наших артистів не виникає жодних проблем із зайвою вагою. Приміром, особисто я, відколи прийшов в ансамбль у 1971-му і дотепер, тобто за понад сорок років, як бачите, жирком не обріс.

«Мамині гени змалку дали про себе знати»

Народився він другого повоєнного року і танцювати почав, відколи себе пам’ятає. З класу четвертого розпочалися серйозніші заняття танцями у шкільному гуртку. «Мабуть, мамині гени змалку дали про себе знати, — посміхається співрозмовник. — Як вона вправно танцювала і співала коломийки — не надивишся, було, і не наслухаєшся. Без неї в рідному покутському селі Чернелиця не обходилося жодне весілля».

У часи його дитинства весільний обряд, за традицією, тривав три дні, починаючи з п’ятниці, коли дівчата плели вінки. Потім — вінчання і веселі забави. Це вже за так званого розвинутого соціалізму весілля перетворилося на черевоугодництво, а тоді ще шанували давні обряди, в яких були закладені певні застороги й обереги для молодої сім’ї. На цих традиціях виховувався і зростав, за його твердженням, Іван Курилюк, тому весільна, різдвяна чи великодня програми Гуцульського ансамблю для нього — не лише віртуозно поставлені танці й досконало виконані пісні, а глибоко осмислене та відроджене на сцені народне дійство.

Гнучкого (результат інтенсивних занять гімнастикою та акробатикою) і винятково працездатного хлопця з Чернелиці балетмейстер-постановник Гуцульського ансамблю, народний артист України Володимир Петрик запримітив ще на студентській лаві Снятинського культпросвітучилища й запросив на постійну роботу до свого колективу. Та замість легкого взуття танцюриста Іванові довелося приміряти важкі кирзові чоботи. Тоді ніхто й гадки не мав, із посмішкою каже він, шукати якісь можливості ухилитися від армійського призову. До того ж пощастило з місцем служби: його частина дислокувалася неподалік Москви, і талановитий галичанин став постійним учасником та незмінним лауреатом армійських оглядів художньої самодіяльності, що проводилися в радянській столиці. Повернувшись на Прикарпаття, Іван Курилюк від артиста масовок невдовзі дотанцювався до соліста ансамблю, виконуючи головні хореографічні трюки. В середині вісімдесятих став його головним балетмейстером.

Уже на цій поважній посаді поновив і докорінно вдосконалив вокально-хореографічні композиції: «Ой піду я межи гори, там де жиють бойки», «Проводи на полонину», танець «Тропачок». Здійснив постановку вокально-хореографічних композицій «Гуцульський розмай», «Вже встають козаки», «Гуцульська вітальна», «Зорепад», хоровод «Вербиченька» та багато інших вишуканих зразків танцювального мистецтва, котрі підкорили серця численних глядачів Європи, Азії та Північної Америки.

«Феєричне, скажу вам, видовище!»

На Гуцульщині, як вочевидь більше ніде в Україні, дотепер у побуті зберігаються народні танцювальні традиції, неоціненні для сучасних балетмейстерів. «Це для нас — як лакмусовий папірець досконалості, — підтверджує маестро. — У селі Мишин, що на Коломийщині, у віддалених населених пунктах Верховинського району на весіллях, як у давнину, танцюють «Гуцулку» цілих півгодини, а то й більше. Феєричне, скажу вам, видовище! Запальний «Аркан» — колись культовий танець карпатських горян, тепер зберігається переважно завдяки мистецьким колективам, зокрема нашій постановці «Опришки», де за допомогою рухів передаються ритуали зарахування новачків до товариства, клятви на вірність тощо. Отже, записані на відео наші постановки поповнюють скарбницю вічних цінностей народного мистецтва».

Розповідаючи про особливості танців українських горян, головний балетмейстер зауважив, що історико-етнографічний регіон Гуцульщина сам по собі має чимало відмінностей, і в цьому розмаїтті — його унікальність. Приміром, на Верховинщині народні танці просто вибухають експресією, а на сусідній Косівщині вони вже значно спокійніші. В Надвірнянському районі реально відчувається взаємовплив гуцульської та бойківської культур.

На моє запитання, чи не консультувалася з ним як досконалим знавцем гуцульської хореографії Руслана Лижичко, готуючи свої «Дикі танці» до Євробачення-2004, Іван Андрійович заперечливо похитав головою. Та раптом підхоплюється з крісла і зі словами «Та-тата-тата-та» дає такого лиха закаблукам, що я аж занімів від здивування. Знову сідаючи, він пояснив: «Така ритміка неодноразово зустрічається в наших постановках. Руслана взяла за основу цей темперамент гуцульського танцю, модернізувала його і підкорила Європу. Молодець, що тут казати. Та не тільки гуцульські, а й бойківські, покутські, опільські танці, які, за визнанням простих глядачів і мистецтвознавців, стали окрасою нашого репертуару, — це особливий пласт народної культури, високо поцінований у світі. Не дарма ж на майстер-класи до Івано-Франківська спеціально приїжджають митці зі США, Канади та країн Західної Європи. А завдяки зарубіжним гастролям нашого ансамблю багато хто у світі й відкрив для себе Україну».