Чому біженці відмовляються повертатися?

То був як ніколи гамірний та приємний день. У дім освіти та культури «Майстер Клас», що на вулиці Лаврська, 16А, приїхали кремезні поляки у шкіряних безрукавках. Чоловіки з байкерського клубу «No.16» iз польського міста Лович привезли дітям-біженцям цілий мікроавтобус подарунків — взуття до кольору і вибору, флісові кофти, всілякі шкільні канцтовари. Діти зі сходу хором російською та українською дякували за обнови і ставали в чергу, щоб сфотографуватися з колоритними благодійниками. Тільки один маленький хлопчик, який, здається, і на секунду боявся залишитися без обіймів татуся, голосно вигукував: «Дзєнькую бардзо!».

Байкери відразу помітили малого, який радів новим черевичкам, наче зірку з неба дістав. Я за ним спостерігала довгий час і помітила, що хлопчик нарешті відчув себе у безпеці. Він уже мав вибір — тримати міцно тата за руку чи нові черевики щосили пригортати до серця. Дитя, яке тільки-тільки навчилося говорити, повторювало за батьком на польський манер — «файні хлопаки».

Ірина Попова з ініціативної волонтерської групи «Київ—Схід—Діти» мало не розплакалася від щастя: «Мирослав сьогодні перший день почав усміхатися. Який чудовий і дзвінкий у нього сміх!». Жінка як рідна матуся викохувала малого iз суму і сліз багато днів і тижнів. Хлопчик ніби й поводився природно — грався, бігав, знайомився з такими ж милими шибениками зі сходу, як він, але впродовж цілого літа з його обличчя не сходила тривога. Так, наче він на власні очі бачив щось страшне. Батько трирічного Мирослава Вадим запевняє, що синочка вберіг від жахіття війни, але дитину не обдуриш. Миросик, так називає своє золотце чоловік, на підсвідомому рівні відчуває, що щось не так. Вимушене переселення закарбувалося в душі малого. І лише теплі слова вихователів у дитячому садочку в «Майстер Класі» і гості з Польщі повернули радість Миросику.

Цікавлюся, звідки Вадим так добре володіє польською та українською. «Вибачте, це наші сусіди. Як можна не знати польську? Я й турецьку трішки знаю, а ще угорські матюки. Українська ж моя рідна. Ми вдома тільки українською спілкуємося. Миросик «русскій мат» і без мене на вулиці вивчить. Я його змалечку привчаю до різних мов. Спілкуюся з ним англійською, польською. Мова дає можливості. Він може бінарний закон Ньютона не знати, але кілька мов — це обов’язково в наш час», — розповідає Вадим.

Ще 26 листопада чоловік поїхав із рідного Краснолуччя на Майдан. Наприкінці січня його покликали на роботу. Вадим — моряк. Сім місяців був у рейсі. Нещодавно повернувся, але додому, в центр «ЛНР», не відважився заїхати.

«Навіть коли на сході буде мир, ми не повернемося у Красний Луч. Там не те середовище, де можна виховувати дитину. В ідеалі ми б хотіли мешкати на Західній Україні. Зараз є можливість пожити в Києві», — пояснює Вадим. І додає, що там дуже мало людей, з якими він підтримує стосунки.

«Я там народився, закінчив школу, потім навчався в Новочеркаську, пожив у Литві. Якби я сформувався як особистість у рідному середовищі, тоді б зараз говорив: «Слава «ДНР»! Слава «ЛНР!». Моїй мамі 71 рік. Понад 40 років вона живе у Красному Лучі в будинку, де всього п’ять сімей україномовні. Решта — проросійські або ні риба, ні м’ясо. Півжиття вони жили в злагоді, зустрічали разом Новий рік, ділили хліб, воду, сіль. А тепер iз нею ніхто не розмовляє. Бо бандерівка. Мама боїться, щоб її не здали. Але і тікати з власної квартири не хоче. Каже, що принципово залишиться там і дочекається, поки в Красний Луч прийде українська армія. Сьогодні ж під її вікнами їздять танки з чеченцями, ця мерзота ходить по вулицях. Я мало з ким спілкуюся звідти. Це люмпенізована маса. Вони не знають, чого хочуть. Всі їм винні. Багато людей поїхало в Росію. А тепер повернулися, бо їх там ніхто не чекав. Тепер тільки тим і займаються, що всіх ненавидять. В них і «Путін сволоч», і «Порошенко сволоч». Морально дуже важко», — ділиться пережитим Вадим.

Каже, що Миросик у три роки ще не розуміє, що взагалі відбувається в Україні. Але прийде час і все зрозуміє. Він у Вадима росте патріотом. Взимку був на Революції Гідності, пив чай «Принцеса Майдану», їв канапки з салом. Нещодавно з батьком побували в зоні окупації. Вадим після семимісячного плавання хотів показатися матері, засвідчити, що живий-здоровий. Зустрілися у Дебальцево, за кілька днів до входу наших військових. Провели разом чотири години. Потім мама поїхала в Красний Луч чекати на українську армію, а Вадим із Миросиком — у Київ, добиватися від влади статусу біженців. «Бо ніякі ми не переселенці. Ми не з доброї волі покинули рідні домівки», — наголошує Вадим.

Чоловік підкреслює, що всі розумні батьки вивезли з Донбасу дітей. Це добре. І добре те, що на нових місцях до них ставляться по-людськи, вдягають, дають освіту, годують. От тільки сумно, що Вадим не відчуває потреби захистити рідне місто, врешті оборонити Батьківщину від загарбників. Може, Миросик, сформувавшись у Києві або десь на Західній Україні, колись (не дай Боже, щоб історія повторилася) не чекатиме, що інші чоловіки звільнять його місто від ворогів, а він тим часом перечекає у спокійному середовищі, без люмпенізованої маси.