У липні цього року в м. Січеславі (Дніпропетровську. — Ред.) пройшов захід, присвячений пам’ятній даті — Злуці військ ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки) та УНР (Української Народної Республіки), що об’єдналися 16 липня 1919 р. у боротьбі з більшовицькою навалою. Захід організувало ГО «Золота паланка». Залучати до заходу було важко — «зараз не до цього — війна». Але дозвольте зауважити, що однією з причин, чому Путін почав війну з Україною, була його впевненість у тому, що українці «зрадливі боягузи» — зразу здадуться на милість ворогу. Цьому сприяла спотворена подача української історії правлячою Компартією понад 70 років. Однією з причин поразки УНР за свою незалежність у 1918—1920 рр. (яка, до речі, як тоді, так і тепер подавалась як «громадянська війна», хоча насправді, як і сьогодні, це була війна Росії з Україною), ще однією паралеллю була допомога Антанти, яку вона обіцяла, а потім відійшла вбік, до нейтралітету. І Україна залишилась сам на сам iз диким лютим ворогом.
Отже, хроніка подій: 14—16 липня 1919 р. у місті Кам’янськ (нині Дніпродзержинськ. — Авт.) зібралося військове керівництво ЗУНР та УНР, загони Тютюнника, Зеленого, Григор’єва, представники Антанти та білого генерала Денікіна. Було складено ґрунтовний план наступу проти більшовицької навали. В об’єднаному війську налічувалося близько 100 тисяч чоловік. У січових стрільців вирував високий патріотичний дух — швидше до бою!
Одна лиш мить ворожого насилля,
За мить одну велика стане хвиля:
Упаде грім, посиплеться руїна,
А з руйновища встане Україна —
Велика, чиста, дужа і свобідна,
Високим серцем горда непобідно!
Але... Не так сталося, як гадалося. Антанта стала розмірковувати: допомогти чи ні? Денікін раптом вирішив сам іти на Москву через Орел, чим зруйнував не тільки план штабу, а й свій власний похід. Українська армія залишилася наодинці з лютим ворогом і самотужки пішла у наступ. За 20 днів вона спромоглася завдати рішучої поразки Червоній Армії на головних напрямках. Блискавичною атакою заволоділа Києвом 31 липня.
Ідуть, ідуть, ідуть стрільці,
Цвіте їм пісня на устах,
Мигоче ясна сталь в руці —
Горить у сонці шлях:
«А ми тую червону
калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей,
розвеселимо...»
І прапор з вітром зашумів —
«Вже Київ наш!» — несеться спів,
Загув Софії дзвін.
Наступ продовжився — в районі Вапнярки оточили і знищили 45-ту і 47-му червоні дивізії і відрізали їм шлях до відступу. Якби у цей час підключилася допомога — все Правобережжя було б очищене і більшовизм був би знищений вже в зародку. Але підтримки не було від кого чекати. Фронт поступово оголювався, починалася осінь, за нею зима, холод, тиф — люди гинули не стільки від куль, як від хвороби, — сотнями, тисячами...
Відступали. Відступали і гинули. Вічна слава Героям!
(У статті використано вірші січових стрільців, написані в 1918—1920 рр. і пізніше).
Л. ГРЕБЕНЮК