Хто платить, той і замовляє навчання?

Наприкінці літа інтернет вибухнув порцією першовересневої «смаженини». Народний депутат ВО «Свобода» Ігор Мірошниченко навідався до Кловського ліцею №77 з метою перевірити, наскільки прозоро та законно цей заклад, учнями якого є також і діти високопосадовців, навчає дівчаток і хлопчиків розумного, доброго, вічного. Звинувачення, підозри, виправдання... Останнє слово у пікантній ситуації, звісно ж, буде за правоохоронцями. Але мені б хотілося наголосити на тому, що насправді претензії, висловлені народним депутатом, у тій чи іншій мірі можна адресувати добрій половині навчальних закладів.

Усі ми розуміємо, що без батьківського спонсорства середнім навчальним закладам нині вижити нереально. Але якщо проаналізувати суми, що сплачують батьки у благодійні чи якісь інші фонди, то виникає чимало запитань «на тему»... Скажімо, щомісячний благодійний внесок у Скандинавській гімназії міста Києва становить 200 гривень.

Враховуючи, що тут навчається близько півтори тисячі учнів, можна скласти уявлення про суму щомісячних надходжень на рахунок цього навчального закладу. І прикинути, що і скільки можна підремонтувати, переобладнати, оновити... Відмовитися від членства у благодійному фонді «Сканді» майже нереально. Оскільки заяви про вступ до цього фонду, як повідомляють батьки, пишуться паралельно із заявами про зарахування у перший клас. А коли з тієї чи іншої причини тато й мама не змогли переказати вчасно свої кревні дві сотні на відповідний рахунок — класна керівничка не забуде нагадати їм на зборах, що на останній педраді довелося стояти такій пунцовій-препунцовій перед колегами, бо її шпетили за те, що не всі 200 грн. потрапили до шкільної копилки. Звісно, школу в належному стані підтримувати потрібно. Але чомусь видається дуже дивною ситуація, що цей навчальний заклад, збудований близько десяти років тому, потребує у рази більше коштів на підтримку свого зовнішнього вигляду та внутрішнього наповнення, ніж, скажімо, столична школа №27. Яка і побудована була на кілька десятиліть раніше (дуже сумніваюся у тому, що електропроводка чи каналізація у цій школі в ідеальному стані), і учнів там у кілька разів менше. А збирають — лише 50 гривень на місяць. Виходить якась математична казуїстика. І якщо одна дуже лояльна мама може заявити: «Ні, ну може справді ці гроші йдуть на потреби наший дітей», то інша їй дуже логічно відповість: «Я бухгалтер, можу такий звіт забабахати — всі повірять». Зрештою, проілюструвати цю ситуацію можуть навіть моделі телефонів директорок Скандинавської гімназії та Київської середньої школи № 27. Хоча я зовсім не заперечую той факт, що, аби купити свій телефон, директорка гімназії ДОВГО ВІДКЛАДАЛА ГРОШІ , відмовляючи собі у всьому найнеобхіднішому. При цьому не забуваючи наголошувати на тому, що до 10-го класу потраплять лише кращі з кращих. Правда ж, Тетяно Едуардівно? А коли хтось, кому відмовили у праві продовжити навчання після 9-го класу в Скандинавській гімназії, знаходить у списку 10-го класу прізвища однокласників, які мали значно менший середній бал — ну що ж, наше життя не без парадоксів...

Менше за все хотілося б впадати в актуальну нині риторику про те, за що і навіщо стояв Майдан. Але, мабуть, цих інтонацій нині не уникнути. Бо подібні проблеми виникають постійно (читайте, приміром, статтю Зої Звиняцківської «Лінійка на 1 вересня» на «Українській правді. Життя»). І чутки про корупційні вертикалі у шкільній освіті виглядають ну дуже правдоподібно. Але все ж таки хочеться вірити у те, що якісь зрушення у цій царині таки будуть обов’язково. Бо про нинішнього міністра освіти Сергія Квіта особисто я чула лише позитивні відгуки. І взагалі якось уже набридло, що тебе, маму школярки, асоціюють із банкоматом.