Навіщо Путіну корупція

Невдовзі колеги — іноземні кореспонденти у Москві — та працівники британського посольства підтверджують: це широко застосовуване негласне проникнення ФСБ з метою залякування. «ФСБ застосовує дивні методи, — пише Л.Гардінґ. — Після злому агенти часто вимикають морозильники; вони справляють потребу в туалетах (які потім не зливають) і часом цуплять телевізійний пульт. Вони повертають його через кілька тижнів. Іншим улюбленим методом є залишання низьковартісної речі — милої іграшки чи м’якого слоненяти. Мета — психологічна: допекти жертві й, можливо, навіть переконати її, що в неї тихо їде дах». Пізніше журналіст дізнається, що це не злі ігри збочених службовців, а ціла наука «операційна психологія», котру викладають в російській службі безпеки ще з часів КҐБ.

Зрештою, Люк Гардінґ готовий до такої «гостинності» — кілька років перед тим його колега, московський кореспондент англійського журналу «Економіст», попереджав: у сучасній Росії «карають лише незгоду» (Едвард Лукас. Нова холодна війна. Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу. — К.: Темпора, 2009). Пресують Гардінґа саме за незгоду, точніше — за професійність, бо журналіст дивиться не лише туди, куди вказує Кремль, і бачить не тільки те, що дозволяє Москва.

Авжеж. Наприклад, «Росія називає своє вторгнення в Грузію виключно миротворчою операцією… будь-який незгодний із цією версією журналіст… автоматично перетворюється на шпигуна». Справді: хто, окрім шпигуна, побачить, що «нерегулярні війська прибувають невдовзі після російських танків і військ. Вони починають оргію мародерства, підпалів, убивств і ґвалтування… Це були чеченці, осетини й козаки» (либонь, ті самі, що через шість років прийшли на Донбас?).

Або пише Л.Гардінґ про «найбезсоромніше вбивство сучасності» — «ліквідацію» ФСБшниками у Лондоні (!) політичного біженця А.Літвінєнка, і бачить, що Кремль не лише відкидає свою очевидну причетність, а й демонстративно перетворює головного підозрюваного А.Луґового на недоторканного політика — проводить через вибори до парламенту другим номером у кишеньковій партії Жиріновского ЛДПР.

Бачить Л.Гардінґ, що члени путінської організації молодих політичних хуліганів під відвертою назвою «Наші» «також шанують, разом із Путіним, Андерса Бейрінга Брейвіка» — норвезького убивцю-ксенофоба, що розстріляв кількадесят «інородців». А оскільки «Наші» «не дурні, а цинічні», то «загравання Кремля з націоналізмом, яке виявляється в періодичному викритті іноземних «ворогів», має похмурі й непередбачені наслідки».

Вельми цікаві спостереження Л.Гардінґа за російськими мас-медіа та станом свободи слова взагалі: «Росія стає синонімом залякування журналістів і потоку вбивств. Вона вже стала третьою найбільш небезпечною для журналістів країною світу». Єдиним позірно незалежним виданням сучасної Росії є «Новая газета» (де й працювала вбита Анна Політковська) — але й вона вкладається у вибудовану Кремлем систему пропаганди. «Новая газета» — офіційний цап-відбувайло, клапан для випускання опозиційної пари, мішень для звинувачень у непатріотизмі, екстремізмі, шпигунстві тощо. До всього, «Новая газета» «надає реальну інформацію для нервових лідерів країни, замкнених у постійній і виснажливій боротьбі за посаду, гроші й вплив. Газета — надійніше джерело того, що насправді відбувається всередині країни, ніж широка мережа агентів ФСБ, яка, як правило, каже своїм начальникам те, що ті хочуть почути. «Новая газета» лежить на столі адміністрації президента й усіх регіональних керівників».

Отже, «Новая газета» — єдине в Росії друковане видання, яке варто читати. Та не варто переоцінювати його перспективи — воно повсякчас може зникнути. Належить ця газета екстравагантному російському олігархові Алєксандру Лєбєдєву, а він теж хоче жити. Л.Гардінґ завважує: «Коли одне з його видань, «Московський кореспондент», публікує матеріал про імовірний зв’язок Путіна зі спритною олімпійською гімнасткою, Лєбєдєв швидко закриває газету». До речі, цей Лєбєдєв, добре відомий і в Україні — йому належить банк «НРК-Україна», «Європейський страховий альянс», київський готель «Україна». Але найбільше він знаний тим, що купив дві традиційні британські газети — Standard та Independent, і тепер через них здійснюється закамуфльований пропагандистський вплив Кремля на інформаційний простір Заходу.

Та це не єдина «російська діра» у західному медіа-світі: «Існує також платний щомісячний додаток до британської Daily Telegraph — Russia Now. Інші спонсоровані російським урядом додатки з’явилися у Washington Post i New York Times, як і в провідних європейських газетах… У 2011 році російський уряд витратив 1,4 мільярда доларів на міжнародну пропаганду — більше, ніж на подолання безробіття». Люк Гардінґ констатує, що російська агресія на закордонні інформаційні ринки зросла у рази після програшу інформаційної війни з Грузією 2008-го. Ще більше, ніж Захід, ця інформекспансія заторкнула Україну. Для тих українських громадян, котрі все ще за інерцією читають колись впливові радянські видання, наведу оцінку британського профі: «Газпром» володіє впливовими газетами «Известия» та «Комсомольская правда», які формують групу підтримки режиму… Журнал «Эксперт», пов’язаний з керівною партією «Единая Россия».

Пише Л.Гардінґ і про «офшорну аристократію», яка мешкає у підмосковній Рубльовці (де у супермаркеті «продають одну «Бентлі» за день»). Тут же мешкає і президент Росії — й ниточки журналістського розслідування тягнуться до найтемнішої зони сьогоднішньої російської історії: «Таємні активи президента нині становлять понад 40 мільярдів доларів — сума, яка робить його найбагатшою людиною Росії та Європи… Король Саудівської Аравії має 21 мільярд доларів, що дорівнює половині статків Путіна».

Але британського журналіста цікавить не так гаманець нинішнього російського ватажка, як феномен його масової підтримки не дуже заможним, м’яко кажучи, населенням. Він наводить думку російського журналіста Євгєнія Кісєльова (який тепер емігрував до України): «Путінізм — це практика в сучасній політиці, яка ґрунтується на новій угоді між владою й людьми. Ми дозволяємо вам робити все, що вам хочеться. Ви дозволяєте нам керувати, як нам хочеться. Вона спирається на корупцію, цілковиту неповагу до певних людських і демократичних цінностей, на лицемірство й подвійні стандарти… «Друзям — усе! Ворогам — закон!»

Люк Гардінґ стверджує, що Путін свідомо поглиблює корупцію російського суспільства («під час правління Путіна корупція зросла вшестеро»): «Путінська система лояльності дуже залежить від здатності його армії чиновників витрачати чужі гроші й брати хабарі. Ті, хто збагатився за Путіна, вочевидь, хочуть, щоб наявна система існувала якомога довше… Він посилив корупцію, оскільки корупція забезпечує вірність». Запроваджено навіть федеральний общак: «Державні корпорації, такі як «Газпром» і «Роснефть», таємно платять гроші в кремлівський фонд хабарів, яким розпоряджається банк ВТБ».

Головний висновок книжки «Мафіозна держава» — нинішньою Росією керує КҐБ. Саме так, бо ФСБ офіційно веде від неї свій рід (під час допиту на Луб’янці Л.Гардінґ зауважує в кабінеті слідчого «склянки з гравіюванням ЧК-ОҐПУ-КҐБ-ФСБ»). Тут варто згадати лист катеринославської більшовички Д.Гопнер Леніну, де вона характеризує корупційну суть ЧК: «Все наскрізь просочене кримінальщиною, хуліганством, цілковитою сваволею і безвідповідальністю досвідчених негідників… Озброєні з голови до ніг люди від імені ЧК… здійснюють обшуки, арешти, підкидають фальшиві гроші, напрошуються на хабарі, шантажують цими хабарями, ув’язнюючи тих, хто цей хабар дав, аби кінець-кінцем звільнити людину з-під страху смерті за десятикратний або двадцятикратний хабар» (цитовано за: Станіслав Кульчицький. Червоний виклик. — К.: Темпора, 2013).

Й насамкінець — афоризм від британського кореспондента (вперше після завершення «холодної війни» виштовханого з Росії) про Путіна: «Під його опікою Росія стала заляканою, насильницькою, жорстокою й — понад усе — нелюдською».