До дня ВДВ волонтери влаштували пораненим бійцям справжнє свято. (з соціальної мережі.)
Хлопцю в тільняшці й з палицею у руці на вигляд років 18, ну, вже зовсім молодо він виглядає. Знайомимось, розпитуємо. Виявляється, Михайлу Лавренчуку — 21, він контрактник, родом із Бучі, що на Київщині. До початку АТО встиг прослужити рівно рік, а вже 22 травня у складі 95-ї аеромобільної бригади потрапив у «гарячу» точку, де і перебував до моменту отримання поранення. До нашої розмови у Вінниці він був уже тиждень. «Ми в засідку потрапили біля Тореза. У них важка техніка була — танки, а ми з легкою броньованою. Дев’ятьох тоді наших поранили, один загинув. У мене поранення ноги від кулі й осколків гранати», — каже хлопець.
Михайло брав участь у звільненні Слов’янська, Краматорська, Красного Лимана, Сiверськодонецька, Лисичанська. Розповідає, що мешканці сходу по-різному зустрічали українських військових. «У Краматорську всі відразу за нас були, у Слов’янську — якось наполовину: відчувалась наче ворожість, — згадує хлопець. — У Лисичанську люди самі прогнали з міста бойовиків, коли ті повернулися наступного дня — так вони нам розказували».
Виявляється, батьки Михайла тільки недавно дізналися, що він воював у зоні АТО, — знайомий «удружив». «Після конфлікту в Криму я служив у Херсоні, тож для своїх батьків я там і залишався, — посміхається боєць. — Навіщо їх хвилювати? А вони самі дізналися від знайомого, що я вже поранений і лежу тут».
Михайло каже, що мав можливість уникнути служби у зоні АТО — ніхто нікого силоміць не тягнув, навпаки, навіть говорили прямо: якщо не хочеш служити там, то яка з тебе користь? Але він зробив свій вибір, і зробив його свідомо. Зараз хлопчина готується до виписки і буде впродовж 30 днів доліковуватися вдома, а потім — знову на службу.
У 30-річного Віктора Северина з Каховки і 27-річного Андрія Онищенка з Миколаївщини, окрім поранень, ще одна проблема — з військових частин досі не прийшли документи, що підтверджують їхнє перебування у зоні АТО, також вони не мають на руках військових квитків. Без відповідних документів героїчні захисники перетворюються на звичайних цивільних, і діагноз при виписці їм також може бути«цивільним». «Нам лікарі сказали, що без документів нас можуть виписати по хворобі грипу, наприклад, — розповідає Віктор. — Але ми вже сьогодні зв’язалися з журналістами і представниками самооборони у моєму місті. Обіцяли посприяти, звернутися до військового комісара. Я три тижні тут, міг би й додому вже їхати доліковуватися». Зобов’язання вжити всіх необхідних заходів для встановлення місця знаходження і передачі необхідних пораненим бійцям документів для оформлення відповідних довідок про перебування у зоні АТО взяла на себе і Вінницька громадська організація «15 ГРОМАДА».
І Віктора, і Андрія чекають вдома родини, у кожного з них підростають по дві донечки. З усього видно, що хлопці здружилися, постійно піджартовують один над одним, підбадьорюють себе сміхом.
Андрій розповів, що одразу хотів іти служити добровольцем, але дружина умовляла не робити цього. І тоді він схитрував — пішов до військкомату і попросив виписати повістку. Маючи на руках, так би мовити, «законні підстави» на службу в армії, Андрій поставив дружину перед фактом. «Я не шкодую про свій вибір. Якби була можливість — вчинив би так само. От тільки хочу, щоб рани швидше загоїлися, і знову поїду туди. Хочу помститися за своє стегно!» — жартує Андрій.
На стінах у цій палаті, як і в інших, прикріплені дитячі малюнки — маленькі вінничани намагаються по-своєму підтримати наших героїв-захисників. У Віктора ціла колекція дитячих робіт, які він обіцяє повезти з собою додому. «Дорогий дядя солдат! Дякую тобі, що ти нас захищаєш. Повертайся живим додому з перемогою. Слава Україні! Героям слава!» — підписала свою роботу 9-річна Надійка.
Разом із хлопцями у палаті лежить 27-річний старший сержант Роман Пастушенко. Перебинтовані рука, нога. Роман тут новенький — його тільки недавно перевели з реанімації. Про себе розповів, що родом iз Конотопа, одружений, має дворічного синочка.
— Чому служив? Служу, — відповідає. — У 30-й механізованій бригаді.
Роману важко розмовляти, він після анестезії. Свої поранення отримав у районі Савур-Могили під Донецьком. Під час зачистки села потрапив під танковий обстріл.
Йдемо до другої палати. У ній — чоловік із пов’язкою на обличчі. Найгірші підозри підтверджуються — у Романа Бовсунівського немає ока.
— Це було у Лисичанську, біля нафтопереробного заводу («ЛІНОС». — Авт.). Мінометний обстріл... — не дуже хоче згадувати той день 39-річний боєць 95-ї аеромобільної бригади.
Роман із Житомирщини, разом iз дружиною виховує двох синів — 15 і 17 років. Рідні приїздили до нього, провідували. Зі слів лікарів, він перебуватиме у госпіталі ще зо два місяці, потім його відправлять до Одеси — робитимуть пластичну операцію, вставлятимуть протез.
У палаті Романа працює телевізор. На запитання, чи правду показують у новинах, чоловік каже, що все набагато страшніше.
— Там така м’ясорубка...
Сьогодні у Вінницькому військово-медичному центрі лікуються 85 військовослужбовців, поранених у зоні АТО. Усього з початку бойових дій на сході України вінницькі медики врятували життя майже 300 бійцям iз Дніпропетровщини, Сумщини, Миколаївщини, Львівщини, Івано-Франківщини, Житомирщини, Київщини, Запоріжжя, Волині, Хмельниччини — практично з усіх регіонів України. Взагалі госпіталь спеціалізується на торакальних і абдомінальних травмах, але поранення зустрічаються різні — і щелепно-лицьові, і хірургічні, і нейрохірургічні. «У нас навіть були двоє бійців із пораненням хребта, — розповідає старший ординатор клініки планової ендовaскулярної хірургії, в.о. завідувача приймального відділення Ірина Коваль. — Їх прооперували, поставили сучасну титанову систему — кофлекс, і хлопці на момент виписки вже ходили своїми ногами».
Вінничани теж не залишились осторонь чужої біди. З перших днів небайдужі приносили для поранених постільну білизну, одяг, продукти харчування. Питання зi взаємодії госпіталю і волонтерів узяла на себе майор медслужби Ірина Коваль.
— Гуманітарну допомогу люди зносили до приймального відділення, — розповідає Ірина Миколаївна. — Звісно, всі ці гори речей потрібно було розбирати, сортувати, передавати за призначенням. Також до мене приходили волонтери і запитували, чим допомогти.
Напередодні о першій ночі пані Ірина повернулася з Києва, звідки привезла гуманітарну допомогу від громадської спільноти «Волонтерська сотня», що займається забезпеченням військових шпиталів, де лікуються поранені. А з 8-ї ранку вона вже на ногах — дорогоцінний вантаж із медикаментами і продуктами потрібно швидко розподілити. На сьогодні допомога пораненим «атошникам» — це її спосіб життя.
Вінницький волонтерський рух Ірина Коваль оцінює як активний, говорить, що з кожним днем підвищується рівень його організації. «Я знаю, що якщо вранці я звернусь із проханням про якийсь медпрепарат — ввечері він буде», — каже вона.
Добрі наміри волонтерів вимірюються не тільки грошима. Під час спілкування з пораненими у відділенні щелепно-лицьової хірургії ми стали свідками, як чоловік поважного віку частував бійців молоком та пиріжками. Навряд чи у 65-річного пенсіонера великі статки, але Олександр Васильович Гудзь вирішив підтримати хлопців тим, що має. «У нас своя корова, ось дружина молочка надоїла. Ми в Сабарові живемо. Я на Келецькій об’яву прочитав, що у госпіталі є поранені хлопці, що їм допомога потрібна. Я дружині сказав, а вона ще й пирогів спекла до молока», — розповідає він.
І такі випадки тут не поодинокі. Сестра-господиня клініки щелепно-лицьової хірургії Ольга Павлуша розповідає, що вінничани часто навідують поранених iз гостинцями — приносять домашню випічку, малину, яблука, цукерки, воду тощо. «Молоді люди також часто допомагають — ми думали, що наша молодь гірша за нас, а насправді — ні, вони кращі за нас, — впевнена жінка. — От учора дівчатка-студентки приходили. Принесли те, що змогли на свої стипендії купити. Правда, наш начальник завжди змушує людей куштувати те, що вони приносять, бо всяке може бути, а він за хлопців боїться».
Вінничани, що переймаються долею поранених бійців, інформацію про збір коштів, медикаментів, необхідних речей поширюють через соціальні мережі. Таким чином коло волонтерів і небайдужих людей зростає. Серед тих, хто регулярно допомагає Вінницькому військово-медичному центру, — Наталія Кошова і Яна Отеряна.
Їхні сторінки у соцмережах уже кілька місяців переповнені закликами про допомогу і звітами за використані кошти — із чеками, фотографіями. Сьогодні у них написано наступне: «Терміново потрібна допомога пораненим у зоні АТО, які проходять лікування у Вінницькому військово-медичному центрі. На лікуванні тут перебувають, частіше за все, молоді хлопці, яких, як правило, немає у що переодягнути, тому що вони всі іногородні. Вони надходять на лікування у тому, в чому були на полі бою. Нам не потрібні гроші, нам потрібна ваша допомога у придбанні необхідного нашим бійцям. Підкажемо, що конкретно потрібно купити і в які палати занести».
Завдяки інформації у соцмережах до волонтерської справи долучилась Олена Іваник. У її блокноті занотовані потреби кожного бійця, iз собою вона принесла постільну білизну, рушники, військову форму, берці, цигарки. У самої Олени четверо дітей, найменшій донечці лише 5 місяців, але коли є можливість залишити малу на бабусю, вона завжди тут. «Цигарки мені привозять із Молдови — там вони дешевші. А берцями, виявилося, торгує батько однокласника мого середнього сина, він мені знижку хорошу робить, — розкриває «секрети» Олена. — Я бачу, як люди намагаються допомогти один одному, і мені не страшно жити».
Волонтери наголошують, що навіть проста людська увага безцінна для хлопців — їм приємно, коли до них приходять відвідувачі навіть просто поспілкуватися. Вінничанка Наталя також у свій вільний час поспішає до госпіталю — серед поранених у неї вже з’явились друзі. «Я пишаюся цими хлопцями — вони справжні герої, — каже волонтерка. — Надати моральну підтримку, поговорити, побажати швидкого одужання — це найменше, що може зробити кожнен з нас. Але це їм у даний час дуже потрібно».
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
