Лиш тільки було оголошено про вибори Президента України, як за командою кремлівських шовіністів уся антиукраїнська рать із п’ятої колони почала вимагати надання російській мові статусу державної. І знову ті самі недолугі аргументи: он, мовляв, у Фінляндії дві державні мови, а у Швейцарії — аж чотири. Такими доводами може послуговуватись або пустоголовий бовдур, або затятий цинік. У Фінляндії ні фінську, ні шведську мову не використовували як знаряддя асиміляції однієї мови іншою. Ставити Україні за приклад Швейцарію теж не коректно. На відміну від України, де понад 80 відсотків населення становлять етнічні українці, Швейцарія є союзом чотирьох моноетнічних і мономовних держав, де жодна не претендує на зверхність, а отже, жодна з мов не зазнає утисків. Українська ж мова століттями зазнавала переслідувань та знищення. І, як не прикро визнавати, знаряддям нищення була російська мова.
Другим аргументом одержавлення російської мови кремлівські найманці вважають наявність російськомовних українців, а це вже вершина цинізму, адже цей «феномен» — продукт багатовікової насильницької русифікації України. До речі, люди мого покоління (кому за 90) на Донеччині добре знають, що місцеві російськомовні чиновники вищого штибу є внуками і правнуками правічних сільських трударів-українців. У жахливі роки Голодомору та розкуркулення їхні діди і прадіди, щоб урятувати себе і свої сім’ї від депортації та голодної смерті, тікали на юзівські та інші шахти. Щоб уберегтися від виконавців плану депортації, ці новосели всіма способами намагалися в усьому наслідувати місцевих «старожилів», серед яких чимало було «заробітчан» із Росії. Тактику пристосуванства успадкували їхні діти й онуки, а на цій основі донецьку спільноту вразила така бридка недуга, як снобізм. І дуже прикро, що оті самозакохані пристосуванці, які здебільшого сумнівними методами вилізли «із грязі та в князі», не розуміють, що снобізм є ознакою бридкої психології прихованого добровільного рабства.
Про те, що мовне питання спрямоване на знищення українського етносу, Української держави, зрозуміло кожному, в кого немає вавки в голові, бо ніяких підстав захищати російську мову в Україні немає. Адже цілі століття українці й росіяни проживали пліч-о-пліч і ніколи на мовній основі не було не те що конфліктів, а навіть непорозумінь. Не було жодного випадку, щоб когось побили через те, що він розмовляє російською мовою. А от тих, хто на своїй Богом даній землі говорив своєю рідною українською мовою, били царські урядники і жандарми, масово вбивали ленінські «гвардійці» з орди Муравйова, розстрілювали, гноїли в концтаборах і вбивали голодом кремлівські комуно-шовіністи, б’ють і сьогодні російські зайди-фашисти в Криму, на Донеччині. Так хто ж сьогодні потребує захисту: російськомовне чи україномовне населення? Відсутність статусу державної російської мови не завадило академіку Амосову залишитись великим росіянином і стати великим українцем, всесвітньою славою України. І таких, як Амосов, — мільйони.
І. ЧІМІТОВ,
інвалід Великої Вітчизняної війни
Мелітополь, Запорізька область