Вiрменiя: така далека i така близька

«Якщо людина говорить твоєю мовою, значить, вона — твій брат»

Заруi знала, що гостi будуть з України. Вiд чоловiка вона багато чула про українцiв, але про їхнi звичаї, смаки, уподобання не мала навiть уяви. «Хоч би як там було, а гарний обiд не завадить нiкому», — вирiшила Заруi Єфремiвна i почала виставляти на стiл дари щедрої вiрменської землi — персики, динi, iнжир, виноград, а також свої особистi сюрпризи — хашу, кюфту, толму i, звичайно ж, знамениту хашламу.

« Мамо, вони вже йдуть!» — вигукнула маленька Анник, яка виглядала гостей на вулицi.

Заруi Єфремiвна причепурилася, вiд хвилювання навiть розчервонiлася.

«Вiтаю вас, шановна господине, — привiтався з нею красивий високий чоловiк i на вишитому рушнику простягнув Заруi Єфремiвнi запашний український коровай. — Вам i вашому дому низький уклiн вiд славної української землi, її народу. Приймiть же оцi символи здоров’я i достатку».

Вiд несподiванки Заруi Ованесян не могла вимовити жодного слова.

«Ви... ви... ви виголосили все це вiрменською мовою, — нарештi мовила вона. — За нашими звичаями, якщо людина говорить твоєю мовою, значить, вона — твiй брат...»

«Павле! Рiдний Павле, так ось ти який! Ще зовсiм молодий. Чи не втомився з дороги? — Ованесян рвонув хвiртку i мiцно обiйняв Павла Григоровича. — Зачекай хвилинку, зараз прийде Аветiк».

Вони дивилися один на одного, як давнi й щирi друзi, хоча до цього дня нiколи не бачилися.

Інших гостей з України Заруi Єфремiвна зручно влаштувала бiля красивого столу, а от чоловiка, Аветiка та їхнього гостя не могла навiть розшукати. Проте вона звикла не дивуватися, бо знала: якщо зiбралися Ованесян й Ісаакян, до того ж дорогий гiсть, що говорить їхньою мовою, усiх трьох можна не частувати — харчi духовнi, радiсть творчого спiлкування для них — найголовнiше.

Влаштувавшись на лавi в затишному саду, Тичина й провiднi вiрменськi письменники повели розмову про закономiрностi розвитку обох лiтератур — української та вiрменської, тут же було обговорено й складено плани видання Хачатура Абовяна, Мiкаеля Налбандяна, Ованеса Туманяна, Павла Грабовського, Лесi Українки, а також сучасних поетiв, i все це заради того, «щоб тiснiше зв’язати один з одним нашi народи», наголосив Павло Тичина.

Тонкий дослiдник вiрменського лiтературного процесу, Павло Григорович жадiбно вичитує лiтературнi видання «Мшак», «Мурч», «Мачкал», «Арзаганк», збiрки вiрменських класикiв, твори молодих поетiв. Висновки, яких дiйшов Тичина, не втратили актуальностi й сьогоднi: тоді як українськi лiтератори (зокрема Павло Грабовський) робили доступними для українського читача кращi твори вiрменської лiтератури, вiрменськi письменники та поети (зокрема Ованес Туманян) плiдно перекладали українську класику. У спецiальнiй працi «Ованес Туманян» Павло Тичина пише: «Шевченка вiн полюбив особливо. На його письмовому столi, як свiдчить про це його дочка Нвард Туманян, завжди лежав «Кобзар», i вiн iз нього переклав був вiрша «Реве та стогне Днiпр широкий», якого й спiвав з усiєю родиною по-вiрменському. Взагалi є всi пiдстави гадати, що Ованес Туманян не один раз заглядав до української лiтератури».

Тичина знав, що до нього тут, у Вiрменiї, побував Максим Горький. Вiддаючи належне кожному з вiрменських лiтераторiв, Горький окремо вiдзначив творчiсть Акопа Акопяна, назвавши його «зачинателем вiрменської пролетарської лiтератури». На думку ж Тичини, творчiсть Акопяна була дещо однобокою: вiн щиро повiрив в амбiцiйний ленiнський план з електрифiкацiї Росiї (ГОЕЛРО), в якому для гiрської Вiрменiї не знайшлося мiсця. А вона ж так потерпала вiд нестачi електроенергiї — навiть у Єреванi вулицi вночi потопали у темрявi. Павло Григорович захоплено читав поеми «Заговорили боги», «Ширканал», «Волховбуд», i в нього виникала iдея: розповiсти Акопяну про український Днiпробуд, на закладцi якого Тичина був два роки тому.

Акопян радо зустрiв Тичину, з ентузiазмом сприйняв пропозицiю про налагодження лiтературних зв’язкiв, iз цiкавiстю вислухав розповiдь про грандiознi звершення на берегах Днiпра. І хоча розповiдь про Днiпробуд була емоцiйною, насиченою поетичними образами, реакцiя Акопяна розчарувала Тичину: через хвороби i похилий вiк вiн, очевидно, не подолає величезнi вiдстанi...

А 1930 року в Харкiв, на адресу завiдуючого вiддiлом поезiї журналу «Червоний шлях» Павла Тичини, надiйшов лист iз дещо незвичайною зворотною адресою: «Запорiзька обл., роз’їзд «Днiпробуд», гуртожиток №6, Акопяну А.»

Павло Григорович зрозумiв усе: знайшов-таки сили вiрменський поет, перемiг хвороби i вiк. Акопян дякував Тичинi за можливiсть на власнi очi побачити будiвництво велета, якого не знав свiт, познайомитися зi справжнiми героями мирного наступу. До листа Акопян приклав першi глави своєї поеми про Днiпробуд, i Павло Григорович заходився їх перекладати.

Вірменська мова Павла Тичини

Перекладати... Сьогоднi ми знаємо точно: Павло Тичина вiльно володiв шiстнадцятьма мовами, перекладав iз двадцяти двох. Кожен мовознавець-полiглот має свою методологiю вивчення, якiсь власнi секрети. Упродовж життя Павло Григорович неохоче розповiдав про свої секрети оволодiння мовою iншого народу. Але одного дня до Тичини несподiвано завiтав його давнiй приятель Петро Панч. І ось що вiн побачив.

«Його кімната на вулицi Першого Травня в Харковi, — писав Петро Йосипович, — вiд пiдлоги до стелi була облiплена бiлими папiрцями. Вони бiлiли майже на всiх речах. На папiрцях були написанi назви речей по-вiрменському.

Певно, цей спосiб давав хорошi наслiдки, бо Павло Григорович вивчив тодi французьку, нiмецьку, вiрменську, турецьку та єврейську мови, перекладав iз цих мов уже без пiдрядникiв».

Рiч, звичайно, не у способi вивчення, головне — результат. А вiн i справдi був блискучий: у 1924 роцi в листi до Лiди Папарук (у майбутньому — дружини поета) Павло Григорович пише: «Я вже можу по-їхньому читати, писати й перекладати. Ось перечитую їхнього генiя Єгiше Чаренца, хочу перекласти його поеми. Ух, яка могуть!».

Вiд могутi вiрменського поета Єгiше Чаренца до могутi вiрменського епосу «Давид Сасунський» лежав шлях довжиною в 15 рокiв. Величезнi змiни сталися за цей час у життi Павла Григоровича: вiн став визначним майстром української лiтератури, видатним громадським дiячем. Поет-академiк, директор Інституту лiтератури Академiї наук УРСР iм. Шевченка, депутат Верховної Ради республiки, вiн збагатив українську лiтературу багатьма визначними творами, серед яких широкого визнання набули збiрки поезiй «Вiтер з України», «Чуття єдиної родини», «Сонячнi кларнети», «І рости, i дiяти», «Сталь i нiжнiсть», «Я стверджуюсь» i багато iнших.

Та не в характерi Павла Григоровича хизуватися високими посадами, гучними титулами або вiдсиджуватися у затишних кабiнетах. Невсидющий, вiн знову в Єреванi: на виїзному пленумi Спiлки письменникiв СРСР вiн має зробити доповiдь iз нагоди 1000-лiття епосу «Давид Сасунський» — на теренах СРСР не знайшлося бiльш авторитетного знавця героїчної вiрменської iсторiї.

Тичина — не полiтичний дiяч. Але вiн — поет, громадянин. Саме громадянський обов’язок спонукає його, говорячи про подiї тисячолiтньої давностi, не забувати суворих реалiй сьогодення. Зупинившись на величезнiй схожостi вiрменського героїчного епосу з билинами перiоду Київської Русi, Павло Григорович зазначає: «Український народ любить вiрменських богатирiв, та сила, що по жилочках переливається в Давидi Сасунському, особливо зрозумiла й близька йому. Україна, що стоїть на заставi захiдних кордонiв Радянського Союзу, мiцно держить напоготовi палицю богатирську, i їй якраз до вподоби i темперамент Давида, i тактика його брата Мгера-старшого».

Запис промови на цьому уривається, бо, як зазначила стенограма, «далi промовець говорить вiрменською мовою».

Та все ж українська того дня лунала. Це сталося тодi, коли аудиторiя з сивої давнини перекинулася в сьогодення, мовляв, ви там, Павле Григоровичу, на неспокiйному захiдному кордонi, як вам бачиться — буде вiйна чи нi?

І тут Тичина залучив усiх до української, прочитавши пророчого вiрша, який не потребував перекладу:

Розстановка ж сил у свiтi

І жорстока, i складна.

Ще Європа в ближнiм лiтi

Стрепенеться аж до дна.

Поет майже не помилився: 1 вересня Європа стрепенулася вiд початку Другої свiтової вiйни...

Врятуй і збережи

Богатир Давид Сасунський став гiдним прикладом для бiйцiв-вiрмен, якi у складi бойових пiдроздiлiв стримували шалений наступ фашистських армiй на околицях Києва. Це до них звертався полковник Баграмян, який був начальником оперативного вiддiлу Київського особливого вiйського округу: «Вiрмени! Будемо битися за Київ так само, як билися б за рiдний Єреван!»

І вони стояли на смерть. Лише кулi та важкi поранення виводили їх з ладу.

У Голосiївському лiсi, де проходила остання лiнiя оборони Києва, у вереснi 41-го впав, скошений свинцем, лейтенант Енвер Григорян. Вiн втратив багато кровi й не мав жодного сумнiву — це кiнець. Вiн тихо стогнав i почав прощатися з життям. І раптом почув: «Солдатику, ти живий?».

У вiдповiдь Енвер ледь розплющив очi. Нiжна, тонка дiвчина почала тягнути його за собою. Поки було тепло, переховувала його в закинутому яру, коли ж пiшли дощi, переодягла в жiноче вбрання i потай перевезла на своє подвiр’я.

А навкруг — жорстокий, кривавий режим. Вона знала, як за такi вчинки розправляються окупанти, та все одно переховувала офiцера, перебинтовуючи рани, дiлячи на двох кожен шматок хлiба, кожну картоплину.

А напередоднi 20-ї рiчницi Перемоги, коли мало не всi ветерани розшукували побратимiв, до Київського мiськвиконкому надiйшов лист iз далекого Ечмiадзiна. Розповiвши свою iсторiю, ветеран вiйни Енвер Григорян просив допомогти у розшуку своєї спасительки, про яку, крiм iменi Шура, нiчого не знав.

Начальник довiдково-iнформацiйного управлiння мiськвиконкому Якiв Михайлович Волошин пiдписав розпорядження: всiм причетним до цього службам розшукати Шуру. Її шукали паспортнi столи, архiви, мiлiцiя, «Київмiськдовiдка» у повному складi. І розшукали. Тут же у вiрменський Ечмiадзiн було вiдправлено телеграму: «Розшукувана вами Шура (Олександра Євгенiвна Каленiченко) станом на вересень 1941 року мешкала в селi Добрий Шлях, яке нинi однойменною вулицею ввiйшло в межi Голосiївського району м. Києва».

9 травня 1965 року Енвер Григорян прилетiв до Києва, київський таксист привiз його на вулицю Добрий Шлях. Звичайно, вiн одразу впiзнав усе: i горище, де переховувався взимку, i дров’яний склад, де перебував улiтку. Та от бiда: Шури тут не було, i про її подальшу долю нiхто нiчого не знав.

І тодi Енвер запитав сусiдiв: «Хтось iз вас бачив пiдтвердження її загибелi або довiдку з мiсця поховання?» Усi мовчать. «Немає, — констатує Енвер Єрмекович. — Це означає, що вона повернеться. А коли повернеться, передайте їй два конверти. В одному — мiй лист до неї, в iншому — грошi на лiтак до Єревана».

Без малого 50 рокiв (!) обидва конверти чекали на Шуру i лише нещодавно були переданi до Музею Великої Вiтчизняної вiйни...

«Попрацюємо на Хрещатику!»

...У визволений Київ Павло Тичина повернувся наприкiнцi 1943 року. Людина вразлива й тонка, вiн iз невимовним болем вдивлявся у страшнi руїни, але думки були вже в майбутньому: йому, народному комiсару (мiнiстру освiти), треба подбати про те, щоб на мiсцi руїн виросли школи, вiдтак залучити до роботи у них викладачiв, якi розгубилися по просторах величезної країни.

Вiдповiдно до вимог воєнного часу, багатьма питаннями опiкувалася вiйськова комендатура. Невсидющий Тичина розшукав її, з надiєю вiдчинив дверi, i вже з порога — невдача.

— Дуже шкодую, — мовив черговий офiцер, — але цивiльних осiб генерал Мартиросян не приймає.

— Даруйте, — вiдказує Тичина, — але в мене не особиста, а важлива службова справа.

— Тодi напишiть заяву або доповiдну записку, протягом мiсяця генерал Мартиросян розгляне її.

— Вибачте, — нiяковiє Тичина, — а хто такий генерал Мартиросян?

Офiцер здивовано:

— Комендант Києва, звичайно.

Та не довелося Павловi Григоровичу довго чекати — того ж вечора вiйськовий комендант сам розшукав його i просидiв у нього до ранку. Рiч у тiм, що записку Мартиросяну Тичина написав добре знаною вiрменською мовою, i комендант зрозумiв усе:

— Ви i є той Павло Тичина, про якого серед вiрмен ходять легенди?— мовив вiн. — Я не фiлолог, Павле Григоровичу, але розумiю так: якщо ви написали вiрменською мовою, то, очевидно, i розмовляєте.

— Можете говорити своєю мовою, — перейшов на вiрменську Павло Григорович, вона менi майже як рiдна.

— І ваша земля, ваше мiсто менi теж як рiдне, — помiтно захвилювався Мартиросян. — У 41-му при оборонi Києва загинув мiй син Марсель.

Улiтку 1944 року Павло Григорович брав участь у вiдбудовi Хрещатика, розбирав завали, тягав ношi, вантажив цеглу i написав знамениту «Пiсню про Хрещатик»:

Люба сестронько,

милий братику,

Попрацюємо

на Хрещатику!

Цi теплi й щирi рядки швидко облетiли мiсто, нiкого не залишили байдужими: на заклик поета до вiдбудови пiдключалося все бiльше людей, за короткий час мiсто перетворилося на суцiльний будiвельний майданчик. Заклик Тичини, проте, почули не лише в Києвi — не залишалася осторонь i братня Вiрменiя. Але спочатку був цей схвильований лист: «Дорогi українськi друзi! Ми живемо й працюємо у далекiй Вiрменiї. Але й тут ми робимо з вами одну справу — беремо участь у вiдбудовi Києва: видобуваємо туф для ваших новобудов. На нашому пiдприємствi «Артиктуф» створено шiсть «київських» бригад, якi займаються безпосередньо виконанням замовлень для Києва i вiдправленням їх у Київ. Колектив «Артиктуфа» шле гарячий привiт усiм киянам i сподiвається, що українськi будинки на вiрменському туфi стоятимуть мiцно, що такою ж мiцною завжди буде наша дружба. Голова Артикського райвиконкому А. Бегоян. Директор пiдприємства «Артиктуф» Р. Оганесян».

Павло Григорович прокоментував цей лист, зазначивши, що на 84 вiдсотки Вiрменiя складається з гiр i передгiр’їв, i тому професiя туфодобувника (по нашому — каменяра) така ж поширена, як в Українi — професiя хлiбороба. Вiрменським каменярам Тичина присвятив свiй вiрш «Вiрменiя».

А через два десятилiття по обидва береги Днiпра постало нове бiлокам’яне мiсто, яке вразило всiх неповторною величчю i красою, зеленими шатами.

«Український народ любить вірменських богатирів»

Узимку цього року, коли в боротьбi зі злочинною владою загинув славний вiрмен Сергiй Нiгоян, я пройшовся вiрменськими адресами столицi України. І виникла iдея: поруч iз вулицею Мартиросяна розташована вулиця... Соцiалiстична. Чи треба доводити, що це безнадiйно застарiла назва, архаїчна, що жодне європейське мiсто не пишалося б такою назвою? І чи не на часi перейменувати її на вулицю Сергiя Нiгояна — так, скажiмо, як свого часу проспект Радянської України було перейменовано на проспект Георгiя Гонгадзе?

«Український народ любить вiрменських богатирiв», — сказав свого часу Павло Тичина, маючи на увазi билинного Давида Сасунського. Але Давид стояв i помер за свою землю, а богатирi, якi з’явилися значно пiзнiше, на смерть стояли за землю українську: Саркiс Мартиросян бився з фашистськими катами, Сергiй Нiгоян — iз вiтчизняними. То нехай би й стояли поруч, увiчненi у назвах вулиць, на старовиннiй Чоколiвцi...

Що знаємо ми про Сергiя Нiгояна? Хоча вiн прожив до болю мало, як сказав поет, «тiльки мить», iнтерес до нього не згасає, тож люди, особливо молодь, по крихтi збирають найменшi подробицi з його життя. А вони такi:

Нiгоян Сергiй Гагiкович народився 1994 року в селищi Березнегуватка Солонянського району Днiпропетровської областi, куди його батьки переїхали з Нагорного Карабаху. Мовою спiлкування i мовою навчання в селищi була українська, тож цiлком природно i легко Сергiй оволодiв нею.

У старших класах, як i всi юнаки, захопився схiдними видами боротьби i ще в школi отримав дан (розряд) iз карате.

А далi — Днiпропетровський коледж фiзичного виховання. Коли побачив по телевiзору, як стоїть Майдан, без вагань вирiшив: моє мiсце там. І пояснив: «Протистояти силi може тiльки сила, а в мене вона є».

І ще Сергiй любив i знав Шевченка. Весь свiт облетiли кадри, де просто на Майданi вiн читає твори Кобзаря. Не маю сумнiву, що знав вiн i Тичину, i дуже виразно уявляю, як Сергiй Нiгоян, вiдповiдно до нових реалiй, декламує безсмертне Тичинине:

На майданi, коло церкви

Революцiя iде...