Як Путін «покращив» Лєніна

Україна не обділена істориками світового рівня. Особливо багато розважливих і сумлінних архівістів, здатних розрізнити поміж мільйонів документальних сторінок пропаганду і прагматику, викривлену звітність й завуальовані погрози, особисту зацікавленість та професійну аналітику. Про таких дослідників Наталя Яковенко якось сказала: «Джерело — істота надто вередлива, і вступає вона в бесіду тільки з тими, хто вміє чемно питати» (Наталя Яковенко. Вступ до історії. — К.: Критика, 2007). Менше число науковців здатне ув’язати знайдені власноруч або вже опубліковані колегами факти в одне логічне ціле, ширше за їхню локальну дослідницьку спеціалізацію. І зовсім мало тих, що приступають до вивчення історії з метою віднайти відповіді на гострі сьогоденні запитання — філософів від історії, котрі, до всього, вміють розповідати мовою популярної літератури. Доктор історичних наук Станіслав Кульчицький — такий.

Читацьке зіткнення з «Червоним викликом» парадоксальне. Важко навернути себе на студіювання трьох томів, ущерть заповнених документами, — а раптом зіткнешся з таким собі бухгалтерським переобліком в історіографічній конторі? Та проминувши декілька сторінок, стаєш заручником тексту. Авжеж — потрапляєш усередину справжнісінького розслідування, у коловерть несподіванок інтелектуального детективу. Оскільки головною ознакою російського комуністичного режиму є «політика мімікрії», коли кожний реальний крок прикривається офіційною брехнею, дослідник мусить працювати з усім детективним спектром: коли? що? хто? як? — аж до об’ємної реконструкції злочинних схем по з’ясуванні питань чому? й навіщо? Автор ретельно допитує свідків, якими тут є закамуфльовані постанови, приховані від публікації стенограми, оперативні телеграми, спогади очевидців, тогочасна статистика й соціологія — і влаштовує їм зводини. Й відкривається жах. Саме так: за формою — детектив, за змістом — жорстокий хорор, де за кожним комуністичним кроком, прибраним у якусь безневинну резолюцію — гори трупів без найменших докорів сумління. Три томи кримінальної справи проти злочинів радянського режиму.

Як і будь-яка книжка, що дає відповіді на злободенні питання, праця С.Кульчицького стає дорожньою картою актуальних дій. Те, що вона цілком може правити обвинувальною базою на нинішньому суді проти компартії — лежить на поверхні. А от візьмемо деякі коментарі на цю подію: мовляв, Захід буде проти такої заборони, адже комуністичні партії вільно існують і в Європі, і в Америці. Наш історик переконливо доводить, що лєнінізм мав лише формальний зв’язок із комуністичною ідеєю — точніше, цинічно прикривав те, що вже тодішні лідери світової соціал-демократії відверто називали екстремізмом.

Відтак, «марксизм-ленінізм — це не наука, а людоїдська публіцистика». А публіцистика — на відміну від науки — річ небезпечна. Згадаймо, що не лише лєнінські «праці» були публіцистикою, а й «Майн кампф» Гітлера — теж. Ще раніше так само необачно гралися у слова два початкуючі науковці — соціолог Карл Маркс та історик Фрідріх Енгельс. «Власне, дорікати Марксу й Енгельсу можна тільки за витвір їхньої молодості — «Маніфест Комуністичної партії». Коли вони надрукували цю брошуру, вона почала жити самостійним життям. Уплив її на долю людства виявився аж надто вагомим, але це не їхня заслуга або провина... Словосполучення «диктатура пролетаріату», так необережно сформульоване родоначальниками марксизму... /використали/ ситуативні і доктринальні екстремісти».

Як Лєнін скористався з «Маніфесту»? «Основоположники марксизму вважали комунізм наслідком здійснюваного буржуазією колосального піднесення продуктивних сил і підсумком об’єктивного процесу усуспільнення виробництва». Натомість ватажок російського тероризму вчинив, як-то кажуть, з точністю до навпаки: «Проблема ставилася з ніг на голову. Комунізм доводилося будувати». Причому будувати за допомогою масових вбивств. Так літературний бантик — «привид комунізму» — перетворився на реальне жахіття: «Аби привид перевтілився в реальність, знадобилося надто багато крові».

Отже, ленінський «комунізм» не має нічого спільного з однойменною європейською ідейною течією. І так само Комуністична партія України — з тамтешніми компартіями. Котрі, до всього, самі не скуштували кримінально-підступного лєнінізму — хіба через короткі більшовицькі заколоти в Німеччині та Австро-Угорщині 1918 року та після Другої світової війни — від окупації Східної Європи комуністичною Росією. Натомість, каже С.Кульчицький, «найбільше постраждав від комунізму через певний збіг обставин саме український народ».

Кожний твір, що демістифікує усталені уявлення — апріорі провокативний. «Червоний виклик» провокує не лише масу задурених «симпатиків» комунізму (сам Лєнін називав таких «корисними ідіотами»), а й їхніх непримиренних опонентів. Уже на початку автор заявляє: «Не відразу, але все-таки відмовився від розгляду комунізму як тоталітарної системи... Я вже відчував — радше інстинктом, аніж розумом, принципову відмінність комуністичної доктрини від фашистської або націонал-соціалістичної». Звичайно, автор не заперечує формальну подібність німецького фашизму та російського комунізму. Гітлер був здібним послідовником Лєніна: штурмовики СА — клон «червоногвардійців» («більшовики були першою політичною партією, яка почала створювати власні загони бойовиків»); фашистські концтабори — бліда копія «архіпелагу ГУЛАГ», заснованого ще 1918-го. Але Гітлер так і не спромігся створити наскрізну вертикаль влади — йому до кінця опиралася європейська традиція. Лєніну вдалося, бо спирався на іншу цивілізаційну матрицю — азійську.

Більшовицький державно-управлінський витвір — цілком унікальний у світовій історії. Філософія цього чорного експерименту така: «Держава-комуна не височить над суспільством, а вбирає його в себе: розсмоктує всі горизонтальні зв’язки і структури, що існують, прошиває суспільство на всю його товщину власними вертикальними структурами й «атомізує» людину, ставлячи її один на один перед собою... Людина позбавляється здатності прожити без держави — і то від народження в державному пологовому будинку до останнього притулку на державному цвинтарі... Отже, знищувалися всі елементи громадянського суспільства... натомість всі існуючі в державі організаційні структури переформатовувалися як вертикальні. Суть трансформації полягала в тому, що вони мусили функціонувати на засадах «демократичного централізму» — подібно партії».

Поєднання непоєднуваного — «демократичний централізм» — організаційний стрижень усіх азійських деспотій. У сучасній Росії цей основний диктаторський інструмент називають так само по-блюзнірському: «суверенна демократія». І далі по-лєнінському використовують тут ради — для камуфляжу тотального примусу. За браком місця не зупинятимусь на цьому головному оргвинаході Лєніна — «Вся влада радам!» — у С.Кульчицького про це багато захопливої аналітики. Скажу лишень, що більшовицький вождь не був цілком упевнений в ефективності рад і вже за пару місяців створив запобіжник — ЧК. Саме «маючи в руках такий ефективний силовий орган, як ЧК, більшовицькі вожді встановили цілковитий контроль над радянським апаратом, армією, профспілками, громадськими організаціями, пресою» — за всіма парткомами, нижчими від ЦК, сімдесят років стояли «заградотряди» ЧК-НКВД-КҐБ. Аж поки Путін відкинув спрацьовану ідеологічно-радянську ланку і став управляти країною напряму, через ФСБ. В цьому він, безумовно, «вдосконалив» Лєніна.

Фактично, це рецензія лише на першу половину першої частини «Червоного виклику». Поза розглядом лишається історія трьох російських військових агресій (1917, 1918 і 1919 років), коли «Кремль захоплював Україну шляхом клонування своїх власних інструментів влади — партії, уряду й армії... Зробити це їм вдалося тільки з третьої спроби». Висновок історика С.Кульчицького такий: «Без російської окупації комунізм не прищепився б в Україні». Повторюся: шлях до кожного з його висновків — запаморочливий детективо/трилер. Цицерон не знав таких слів, але його означення суті історієписання, власне, те саме — і цілком дотичне стилю і сенсу книжки Станіслава Кульчицького: «Трьох задоволень ми чекаємо від історії: перш за все — насолоди пізнавати незвичні речі; далі — корисних, особливо для життя, настанов; врешті — розповіді про народження теперішнього з минулого, коли все досконало виводиться зі своїх причин».