Хто і що «свиснув» у незрячих?

Кому — праця, кому — слава?

Хто-хто, а наша газета неодноразово писала про розробки львівського осередку Української спілки інвалідів: тут і аудіокниги, і абетка для сліпих дітей, і озвучені світлофори, інструкція до ліків шрифтом Брайля, аудіолекції для сліпих студентів-медиків, всеукраїнські та міжнародні концерти «Відчинилося життя», банкомат для незрячих, навчання сліпонароджених дітей у звичайних школах... Усього одразу і не перелічиш. Усе це стало можливим через клопітку роботу кількох активістів спілки, і передусім — Оксани Потимко, яка і сама є незрячою, тож як ніхто знає про проблеми своїх колег по нещастю.

Два роки тому жінку запросили на роботу у Львівську Політехніку, в Ресурсний центр освітніх інформаційних технологій для осіб з особливими потребами. Там пані Потимко також реалізувала кілька проектів. Аж раптом з’ясувалося, що Політехніка використовує ці розробки більше для власного піару. Приводом для того, щоб розставити всі крапки над «і», стала інформація, що група молодих науковців на чолі з професором Володимиром Пасічником (він же — науковий керівник Ресурсного центру, до якого запросили працювати Оксану Потимко. — Авт.) подалися на президентську премію «за роботу, яка, на їхню думку, може здійснити прорив у галузі технологій доступу до інформації людей з обмеженими можливостями». Серед кількох розробок, які «пакетом» подаються на премію, є технологія, яка допомагає створити тифлокоментар.

Саме це найбільше обурило Оксану Потимко, яка давно працює над тим, щоб перенести в Україну іноземний досвід. І ідея впровадження тифлокоментування в Україні та її втілення на прикладі мультиків і фільмів належить саме їй — це можуть підтвердити не лише журналісти, які давно спілкуються з пані Оксаною. «Мені телефонували з Рівного та Волині й розповіли, як науковці з Політехніки проводять науковий семінар, де розповідають про свої розробки для сліпих, — розповідає жінка. — Серед них були мультик iз тифлокоментарем та створення дейзі-бібліотеки (спеціальний формат, який дозволяє керувати аудіокнижкою. — Авт.). Усе це напрацювання моїх колег та мої».

Для того, аби зробити мультфільми для незрячих дітей, активістам товариства довелося чимало попрацювати: отримати права на озвучування та поширення мультика, написати та виграти грант, аби мати кошти, вибрати мультфільм, який найкраще підходить, написати до нього коментар, враховуючи всі особливості світогляду дітей, які ніколи не бачили, озвучити та накласти цей текст на мультик, зробити до нього субтитри, врешті — одержати схвалення головних винуватців — незрячої дітвори. «Юридичні моменти і пошук коштів я взяла на себе, а технічну сторону мені допомагала робити народна артистка України Олександра Бонковська та її чоловік Юрій Саєнко. Найважче у створенні мультика з тифлокоментарем — написати текст. Ще один складний момент — визвучити цей текст із правильним застосуванням емоцій, щоб незряча дитина з голосу диктора відчувала ситуацію в кадрі: тривога чи радість? Це робила пані Олександра», — розповідає пані Оксана.

Щире здивування викликала в Оксани Потимко і новина, що у поданні на президентську премію є її власний коментар, де вона вихваляє аспірантів. «Я ніколи не писала цього відгуку. Було таке, що до мене підходив Володимир Пасічник та просив підписати рекомендацію на роботи аспірантів, які мали захищати свої дисертації, але аж ніяк не «акт впровадження для здобуття премії Президента». Я не могла бачити, що ж саме підписую. Врешті, за характерним стилем написання відразу помітно, чиєму перу він належить», — пояснює «УМ» пані Оксана. За її ж словами, і бланк Української спілки інвалідів, на якому написаний цей акт, є підробним.

Мистецтво диктора чи секундомір?

У Львівській Політехніці вирішили пояснити свою позицію. На прес-конференції, скликаній з цієї нагоди, найбільше питань у журналістів було до мультика з тифлокоментарем та до аспіранта Андрія Демчука, який, власне, і спробував пояснити, в чому полягає його технологія. «При тифлокоментарі завчасно аналізується сама відеодоріжка, визначаються паузи, начитується коментар, потім це все «накладається» — і виходить фінальна версія. Моя робота полягала в тому, щоб створити програмний комплекс, який би поєднував усі ці етапи творення», — розповів Демчук.

Він пояснив, що об’єктом подання на премію є не сам мультфільм «Сонячний коровай», а його програма, яка повинна допомогти автоматизувати роботу з тифлокоментарем, а впроваджувати її в подальшому він планує після захисту дисертації. Андрій Демчук переконував журналістів, що працювати над темою дисертації почав раніше, ніж мультфільм «побачив світ», що також має авторські права на цей мультфільм і не розуміє претензій Оксани Потимко.

Сам Володимир Пасічник, який очолює молодих науковців, не бачить жодних причин для скандалу. «Оксана Потимко є співробітником НУ «Львівська Політехніка», тож заголовки «Львівську Політехніку звинуватили у крадіжці ідеї мультфільму для незрячих» виглядають таким чином: «Львівська Політехніка у Львівської Політехніки щось та й «свиснула», — зазначає він. — Андрій є одним із трьох правовласників на мультфільм з тифлокоментарем. За допомогою інформаційної технології, яку розробив Андрій, можна виготовити різні види відеоконтенту з тифлокоментарем».

Автори ж адаптації мультика до потреб незрячих набагато скромніше оцінюють участь Андрія у їхній спільній роботі. «Наша співпраця з Андрієм відбувалася так: я написала текст коментаря до мультика, який уміщався у паузи між репліками персонажів, — розповіла «УМ» народна артистка України Олександра Бонковська, яка озвучувала фільм. — У репліках коментаря головне навіть не кількість секунд, а кількість слів. Я шукаю ту літературну форму, яка підійде для коментування конкретної події в мультику. Тому програма, де потрібно рахувати секунди, у створені тифлокоментаря до мультфільму особливого значення не має. Отже, я написала текст, вивірила, коли й що я маю сказати, та віддала його Андрію Демчуку. Він прономерував кожну репліку і сказав, по скільки секунд вони мають тривати. Далі ми пішли у студію звукозапису, де я, власне, і начитувала текст по кілька разів. Самого мультика я не бачила і не чула, а орієнтувалась лише на руки Андрія, який сидів iз секундоміром та показував, коли починати і коли завершувати. Це страшенно незручно: якби я бачила мультик чи чула його, я б і без секундоміра знала, як і коли треба начитати репліки. Потім він забрав записи в звукорежисера і вже вдома накладав їх на мультик. Хлопець приніс мультфільм Оксані якраз напередодні презентації. Тоді з’ясувалося, що в «Сонячному короваї» мого коментаря зовсім не було чути. «Підняти» звук Андрій так і не зміг, тож довелося відсилати мультфільм на переробку до київського звукорежисера Євгена Шманенка, який, власне, і «наклав» коментар на мультфільм. І саме його варіант, а не роботу Андрія, презентували журналістам».

Олександра Бонковська розповідає, що вже зроблено 17 мультфільмів і створюють їх без допомоги «чудо-програми» аспіранта: «Я не маю нічого проти Андрія, але коли я почула, що він хоче на обмані робити собі кар’єру, це мене просто обурило. Хай він мені розкаже, в чому ж полягає та його програма? Бо сидіти, як кріт у норі, і по секундоміру записувати репліки — така робота нікуди не годиться. Зараз ми робимо мультики самі, без Андрієвої програми. Я бачу мультик, чую персонажів і начитую текст без чиїхось вказівок. Процес запису коротенького мультика триває не більше 40 хвилин. От і виходить, що з Андрієм ми записали лише один «Сонячний коровай», а без нього вже 17 мультиків і художній фільм», — ділиться пані Бонковська.

Конфлікт виявив, що мультфільм — далеко не єдине напрацювання, яким пані Потимко змушена була поділитися зi Львівською Політехнікою. На прес-конференції Володимир Пасічник продемонстрував журналістам книжку про розробки центру за спільною редакцією його та Оксани Потимко. Сама пані Оксана появу цієї книжки пояснила так: «Володимир Пасічник минулого року попросив мене написати збірник обсягом до сто сторінок про роботу Ресурсного центру. Я здивувалась, адже в центрі ми зробили лише один проект, все решта — робота Української спілки інвалідів. На це він мені відповів: «Ну ти працюєш і в Політехніці, то яка різниця? Пиши, що ти це все робиш від Ресурсного центру». Книжку я таки написала, віддала редагувати, а потім коректор мені розповіла, що книжка вийшла під подвійним авторством: моїм і Володимира Пасічника».

Те ж саме стосується і дейзі-бібліотеки, й інших розробок для незрячих. «Коли мені потрібна допомога в Ресурсному центрі, то пан Пасічник нічим допомогти не може, бо ж, мовляв, він працює на громадських засадах. Але коли я проводжу чергову прес-конференцію, презентуючи новий проект або проводячи публічну акцію, він частенько приходить і сідає поруч», — обурюється Оксана Потимко.

Починаючи з травня 2014 р., незрячі виготовили близько 250 книг у форматі дейзі — перевага надається гуманітарним предметам та хрестоматіям. Усі підручники спілка отримує безпосередньо від Міністерства освіти, де і узгоджують всі юридичні нюанси. Робота над одержанням дозволів на книги і самих книг триває від часу зустрічі Оксани Потимко з міністром освіти Сергієм Квітом у березні 2014 р. Тож у міністерстві також були здивовані, коли отримали запит від професора Пасічника щодо надання прав на підручники одній з кафедр Львівської Політехніки.

Пані Оксана зізнається, що, швидше за все, після висловлення свого незадоволення їй доведеться покинути роботу. Але й мовчати вона не може. «Я почуваю себе використаною. Наче я була потрібна тільки для того, щоб хтось на моїх проектах захищав свої роботи, здобував титули і престижні премії» , — з образою в голосі каже вона. Що буде далі з президентською премією і з розробками — питання лишається відкритим.