Велика жовтнева еволюція

Будь-яка парламентська система характеризується набором сталих вимірів, а саме: хто і як обирає парламент, на який термін, за допомогою якого вiдсоткового бар’єра; чи проводять у країні вибори за мажоритарною або пропорційною системою, чи є парламент однопалатним або двопалатним, зі скількох депутатів він складається, як взаємодіє з іншими гілками влади тощо. Тепер, коли Україна вкотре стоїть на порозі перекроювання виборчої системи, варто зупинитися на кожному з цих пунктів окремо, аби зрозуміти, що може чекати на нас у жовтні.

Палата номер?..

Зауважимо, що з усього вище перерахованого неактуальним на сьогодні є хіба що питання одно- чи двопалатного парламенту. Двопалатна модель парламенту (яка по-науковому називається «бікамералізм») має місце у багатьох країнах світу. Успадкована вона від попередніх історичних епох, коли аристократія засідала в парламенті окремо від нижчих «каст».

Свого часу в Україні пропонували взяти за взірець модель Сполучених Штатів і включити до складу парламенту Сенат (котрий мали б утворили 54 особи — по двоє від кожної області) плюс Палату представників, чисельність якої дорівнювала би 200 депутатам. За нетривалого президентства Леоніда Кравчука було розроблено сім проектів двопалатного парламенту, але жоден iз них не увійшов до Конституції України. Зійшлися на тому, що федеративній державі більше підходить двопалатний формат, а унітарній (як Україна) — однопалатна модель.

«Мажоритарка» чи «пропорційка»?

Що стосується мажоритарної, змішаної чи суто партійної системи, то Україна випробувала всі три варіанти. Перші парламентські вибори в незалежній Україні (1994 рік) проходили за 100-відсотковою мажоритарною системою. Пізніше «правила бал» система змішана. Двічі застосовувалась й винятково партійна система — у 2006 та 2007 роках. Перед виборами 2012 року правила гри вкотре переписали, повернувши мажоритарні округи. Зараз ідеться про пропорційну систему, але на базі відкритих списків. Такого Україна ще не знала.

Днями «УМ» уже писала про складнощі застосування відкритих списків. Багато хто бачить у них панацею від підкупу виборців, котрий процвітає на одномандатних округах. Але насправді відкриті списки (до яких внесені прізвища людей, що балотуються на даному округу) дуже нагадують ту ж таки «мажоритарку». Різниця в тому, що по «мажоритарці» йшли безпартійні, відкриті ж списки передбачають включення до них імен партійців, які конкурують між собою , а також із представниками інших політичних сил.

У більшості європейських країн діють саме відкриті списки. Вважається, що вони сприяють розвитку партійної системи, адже коли увесь склад претендентів лежить як на долоні, вже неможливо протягти у списку сіру масу, замасковану іменем харизматичного лідера.

Проблема для України лише в тому, що зараз в парламенті немає 226 голосів, аби затвердити таку норму. Проти неї, зрозуміло, в першу чергу протестуватимуть самі мажоритарники. А ще «списочники», котрих більше влаштовує «закритий» варіант, коли від пошукача мандата очікується мінімум зусиль.

Партії чи блоки?

Припустимо, що парламент ухвалив зміни, які повертають нас до суто пропорційної системи. Відтак постає питання: чи братимуть у них участь блоки? Колись було по-різному: і з блоками, і без них. Вибори-2012 дозволили участь у них тільки партіям. Наразі все частіше звучать заклики відкрити шлюзи й перед блоками, дарма що таке задоволення може надто дорого коштувати: для блоків пропонується встановити заставу на рівні 12,5 млн. гривень.

Але загалом диференціація застав для партій та блоків є, вочевидь, справою справедливою. Проте для перших і других варіює також і прохідний бар’єр — в Італії, Литві, Угорщині та Польщі він є нижчим для партій і вищим для блоків. А у Німеччині в законодавстві закладена норма, за якою партії, утворені національними меншинами, можуть бути позбавлені вимірювання за процентною шкалою.

Взяти бар’єр

Щодо бар’єра, то українським партіям у різні часи довелося «стрибати» через 3,4 та 5%. Від чотиривідсоткового бар’єра ми переходили до тривідсоткового, а відтак піднімали планку до 5% (саме такий відсоток застосовується зараз). Нині з цього приводу звучать найрізноманітніші пропозиції: від «залишити все, як є» до «підняти / опустити» прохідний відсоток.

Загальноєвропейський тренд засвідчує пониження прохідного бар’єра. Рекомендації ПАСЕ полягають у триманні його на рівні 3%. Можна й нижче, а ось вище не бажано. У Данії, наприклад, прохідний бар’єр становить 2% (так само, як і в Ізраїлі), решта ж країн обирають 3-4-відсотковий «фільтр». А один iз найвищих бар’єрів у Туреччини — він становить 10%.

Пригадується, як перед достроковими виборами 2007 року «Батьківщина» виступала за підняття прохідної планки до 7%. Партія ця була тоді на піку популярності, тож її інтерес до такої новації був цілком зрозумілим. Нині як варіант розглядаються 7% для блоків та 5% для партій. Прихильники такого підходу сподіваються природним чином відфільтрувати антиукраїнські сили, зокрема, комуністів та «регіоналів». Але їхні опоненти наголошують, що високий бар’єр звужує права учасників процесу — і тих, хто обирає, і тих, кого обирають.

300 «спартанців» чи 450 дармоїдів?

Але чи не найбільш гостру дискусію викликають варіанти, пов’язані з кількістю нардепів. Про це мало хто знає, але коли будівлю Ради проектували та зводили у 1939-му, її обсяг було розраховано на 1000 «посадочних місць». Так багато депутатів парламент ніколи не налічував, але до 1989-го до його складу обирали 650 делегатів. Пізніше від цієї кількості відмінусували ще 200 «душ», тож залишилось 450 депутатів. Нині пропонується скоротити їхню кiлькiсть до 300.

Скорочення чисельності Ради це в першу чергу — велика економія. Адже є доволі значний відсоток тих, хто або весь час прогулює засідання парламенту, або не проявляє жодної законотворчої активності. Баласту (оточеного, до того ж, безліччю пільг) слід позбуватись.

Перед виборами 2012 року пропонувались різні сценарії економії коштів: хтось виступав за скорочення існуючого «поголів’я» до 300 депутатів (але при збереженнi всіх наявних преференцій), хтось пропонував більш радикальний сценарій — вигнати кожного другого нардепа, а решту 225 змусити працювати на безоплатній основі.

Але, можливо, раціональне зерно є у пропозиції обчислювати кількість парламентаріїв, виходячи з кількості населення. Так, у 80-мільйонній Німеччині в Бундестазі засідає нині 631 депутат, а в Сполучених Штатах (300 мільйонів населення) парламент не набагато більший за український — в його Палаті представників засідають 435 депутатів, а в Сенаті — 100 осіб.

І на завершення

До низки питань, які поки не обговорюються у контексті найближчих виборів, належить термін повноважень парламенту. Нині він становить 5 років, а у недалекому минулому був на рік коротшим. Окремим блоком іде й проблема депутатської недоторканності та її розумних меж. Президент Порошенко обіцяв візувати своїм підписом скасування імунітету, якщо тільки депутати зважаться на такий крок.