Амбіції вчитися і перемагати

Нове літературне ім’я важко пробивається на головну сцену літпроцесу. Ще важче потрапити у фокус масової уваги молодому політологові. А надто — не з принагідними коментарями до стрічки новин, а з цілою книжкою. Схоже, маємо такий винятковий випадок: Віктор Андрусів, «Змінити майбутнє» (К.: Наш формат).

Наш автор — не філолог, і тому попередня освіта не лишила в його голові табу: не можна змішувати жанри! Та часом буває, що сміливо-нахабне молоде незнання породжує продукт, який отримує замість професійного осуду — читацьке схвалення. Так і тут: В.Андрусів написав політологічний прогноз у формі літературної утопії, користуючись інструментарієм альтернативної історії. Цей жанровий мікс «три в одному» можна розглядати у координатах жанрової прози й навіть коректно порівнювати зі, скажімо, останніми антиутопійними романами Юрія Щербака, які сягнули бестселерного рівня (принаймні у розголосі). Проте пан Андрусів відверто відмовляється від літературних лаврів і пояснює незвичну для футурологічних студій форму лише претензією на ширшу читацьку авдиторію.

Книжка «Змінити майбутнє» має вигляд мемуарів президента, який відбув каденцію не грабуючи, а примножуючи. Геть незвично для України, він орієнтується не на задоволення амбіцій «команди», а на реалізацію пропозицій експертного середовища. Узагальнено кажучи, взорує не на інстинкт поточного споживання, а на обернений у перспективу інтелект. Аби цей останній набув критичної маси, вводить загальну вищу освіту (стимулюючи її набуття, зокрема, і вищим оподаткуванням тих, хто від неї ухиляється).

Початок будь-якого лікування починається з діагнозу. Щойно обраний у тяжко хворій на безліч суспільно-економічних недуг країні, наш гіпотетичний президент шукає корінь зла і, звичайно, знаходить його: «Саме відсутність картини бажаного майбутнього є джерелом більшості українських проблем». Теоретично беручи, тут іще відкриття немає — модернізація будь-якої держави можлива тільки тоді, як у масовій свідомості кристалізується національна ідея. І навпаки: коли вище керівництво не бажає структурних змін, таку кристалізацію всіляко гальмують, саму ідею фальшують, а тоді оголошують такою, що «не спрацювала» — як колись казав реальний президент Кучма, завзято будуючи «шантажистську державу» (вислів Миколи Рябчука з книжки «Постколоніальний синдром» — К.: К.І.С., 2011).

Причину двадцятилітнього українського застою В.Андрусів сформулював красиво, але не повно, оскільки бачення майбутнього завжди диктується візією минулого. Більш за те: проект майбутнього з людським обличчям просто ніяк здійснити на ґрунті схвального ставлення до нелюдської минувшини. А про те у нашій книжці немає — тож автор і дивується: «Проблема полягала в тому, що в цілому українці були незадоволені своїм життям, проте воно вдовольняло їх у дрібницях». Але ж це — скан ментальності «нової людини», клонованої радянсько-комуністичними експериментаторами. Й поки половина громадян вважатиме за добру «традицію» життя в СРСР, де було тепло, сито, ліниво і заздрісно, — «змінити майбутнє» не вдасться.

Так, ідеться про Нюрнберґ-2, якого не уникнути, коли хочемо європейської України. Але треба здавати собі справу: сам-один міжнародний трибунал над фашизмом не забезпечував дегітлеризації Німеччини — потрібно було знищити у колективній пам’яті пропагандистську віртуальну реальність. «Окупаційні війська союзників у західних зонах переможеного Третього райху зігнали населення в кінотеатри проглядати документальні стрічки про концентраційні табори. Намір окупаційної влади, підтриманий цівкою автомата, полягав у тому, щоб ніхто не мав змоги сказати, буцім він «не знав» про масові вбивства мільйонів або що тоді «було не так уже й погано». Той захід спрацював. Каяття з приводу минувшини стало відтоді символом німецької політики» (Едвард Лукас. Нова холодна війна. Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу. — К.: Темпора, 2009).

Те саме і з пострадянською Україною: кримсько-донбаську, умовно кажучи, половину країни неможливо десовєтизувати без офіційного акту засудження ідеології та практики російсько-українського комунізму. Інакше кажучи, можливість змінити майбутнє відкриється аж тоді, як покаються не лише ветерани компартії, а й «прості люди» зі сходу, які віддали були владу Януковичу, котрий будував нам «криптосовєтське суспільство» (М.Рябчук).

Помандруємо далі книжкою В. Андрусіва. Його герой-державник тверезо ставиться до рівня української незалежності; визнані світом кордони на політичній мапі — невелика втіха. «Розвинулися нові форми залежності — економічна, енергетична, інформаційна тощо, — тож від незалежності як такої у нас майже нічого не залишилося». Все так, але знову не згадано старий, проте головний вид залежності — ментальний. Слово нове, але суть — тисячолітня: саме рабську ментальність свого народу вивітрював Мойсей в Юдейській пустелі упродовж сорока років.

Загрози українській незалежності, за В. Андрусівим, виходять iз Росії. Та ігноруючи інтегральну небезпеку з її боку — агресивний неосовєтизм (Путін ще сім років тому інструктував росіян: «Нікому не слід дозволяти накидати нам почуття провини»), — наш автор зводить небезпеку до зовнішнього впливу. Так, «паразитарна політика», за котрої постачання газу стає «символом пригнічення будь-якого розвитку нашої країни» — але цей чинник не був би таким руйнівним, аби не потрапляв на живильний ґрунт власне українського свідомого і підсвідомого позитивного сприйняття (у тої самої умовної половини громадян) образу сучасної «сильної» Росії. На початку книжки — «спогади» про російсько-українську газову війну з цілком імовірними наслідками: «30 грудня металургійні, машинобудівні та хімічні заводи, які перебували у російській власності, припинили свою роботу. На Новий рік ми мали понад 50 тисяч безробітних», — але як вдалося нейтралізувати цей інфарктний сплеск безробіття, у книжці немає. А це, хоч і інспірована ззовні, але таки внутрішня проблема України. Й на кого перетворюються безробітні ментальні симпатики Росії, демонструє нам сьогодні донбаська реальність.

І хоч ігнорація головної російської загрози — цивілізаційної — не дозволяє намалювати замкнений логічний цикл перебігу та ймовірних наслідків протистояння, чимало локальних спостережень та суджень В. Адрусіва варті зосередженої уваги. Наприклад, щодо гаряче дискутованої нині газо-транспортної системи: «Я був готовий віддати ГТС iз радістю і мав на це декілька причин. По-перше, вартість її модернізації вже фактично дорівнювала сумі, за яку її можна було продати. По-друге, без російського газу ГТС не мала ніякого сенсу. По-третє, ми отримували мізерні прибутки від транспортування газу, оскільки обсяги значно впали і більше газу ми постачали самі собі. І, нарешті, ГТС не можна було вивезти чи знищити».

Звичайно, чимало місця у книжці «Змінити майбутнє» стосується перспектив корупції. Автор вірить у перемогу над нею, наводить різні способи її подолання у різних суспільно-економічних сегментах — як ті, що зараз широко обговорюються, так і більш екзотичні. Приміром, «загальне підвищення зарплат у рамках конкретного територіального відділення міліції, прокуратури чи СБУ повинно було відбуватися виключно із врахуванням зростання відсотків довіри громадян... Правоохоронці самостійно контролювали одне одного, оскільки зарплата більшості залежала від ганебних вчинків одиниць». Не відкидаючи адміністративних заходів, автор здебільшого описує імовірні засоби громадянського впливу. Найбільше тут може зробити, гадає автор, незалежна від олігархів преса. Ідеться про Антикорупційний журналістський фонд розслідувань iз бюджетним фінансуванням або Інститут судових репортерів («послуги судового репортера входили у вартість судового процесу, яка покривалася учасниками або державою»). Або таке: «Для проведення конкурсу на вакантні державні посади формувалася незалежна комісія із журналістів та представників громадських організацій». Пан Андрусів вважає, що таке піднесення преси — як речника громадянського суспільства — здатне вирішально змінити звички усередині бізнесового середовища і підприємці почнуть (за мемуарною формою книжки — в минулому часі: почали) «витрачати значні ресурси на підтримку громадських організацій, а не на хабарі чиновникам, і в разі виникнення проблем на їхньому боці була потужна громадянська підтримка».

У книжці ще чимало несподівано-цікавого. Наприклад, пропозиція «перекласти функції страхування на випадок безробіття... на університети. Завдяки цьому вони мали почати конкурувати один з одним за кращу якість перекваліфікації чи підвищення рівня знань. Це мало дозволити одночасно підвищити якість освіти і рівень доходів освітніх закладів». Саме з цим університетським сюжетом В. Андрусів пов’язує можливість ефективного входження України у постіндустріальні світові взаємини. Та й у будь-якому іншому окремому сюжеті книжки головна порада автора — «ставати активним гравцем і нав’язувати конфлікт, а не шукати виходів із неочікуваних криз».

Футурологія завжди провокує суперечки вищого рівня: дискусію сумнівів, а не переконань. Усе це є в ексклюзивному на українському книжковому ринку творі «Змінити майбутнє». А ще там є — може, це і найголовніше — «амбіції вчитися і перемагати».