Важкий хрест отця Андрія

Затишне подвір’я зі старим добротно зведеним у дорадянські часи двоповерховим особняком на тихій вулиці Тарнавського в Івано-Франківську час від часу наповнюється дитячим галасом. Влітку, зазвичай організованими групами, сюди навідуються переважно вихованці прикарпатських відпочинкових таборів. Дорослих менше, проте їхні візити більш цілеспрямовані. «Ще напередодні Революції гідності до нас приїжджали патріотично налаштовані люди з різних регіонів держави, зокрема південних і східних, аби глибше дізнатися про героїчну історію ОУН та УПА. Я їх ще тоді називав російськомовними українськими націоналістами. Тепер, слава Богу, їх стало ще більше, — стверджує провідний науковий співробітник Івано-Франківського музею визвольної боротьби Василь Тимків. — Їм не треба пояснювати, що Степан Бандера не був союзником гітлерівців, позаяк більшість часу, поки тривала війна, провів у німецьких концтаборах, двох його рідних братів закатували нацисти, а батька розстріляли підручні Сталіна».

За переконаннями — український націоналіст

Про священика Андрія Бандеру його сучасники та пізніші дослідники залишили нам скупі відомості у колективних збірниках, виданих переважно за кордоном, і стислі біографічні дані на тлі синового — головного провідника ОУН — життєпису. Були ще «Мої особисті зізнання», залишені батьком Степана у київській в’язниці незадовго до страти. Та в цих невільницьких мемуарах навряд чи можна було впорядкувати й відверто викласти думки людині, над головою якої радянська Феміда вже занесла караючий меч. Хоча, опинившись за ґратами, батько лідера ОУН не приховував своїх політичних поглядів. Про це свідчать протоколи допитів, власноруч підписані о. Андрієм. На дізнанні, проведеному 9 червня 1941-го молодшим лейтенантом держбезпеки Войцехівським, на запитання: «Яких політичних поглядів ви дотримуєтеся?» він відповів: «За своїми переконаннями я є українським націоналістом, але не шовіністом. Єдино правильним державним ладом для українців вважаю єдину соборну і незалежну Україну». У протоколі другого допиту, датованому 12 червня, ця позиція підтверджується: «Я є симпатиком українських буржуазних націоналістів. Цілком поділяю їхні дії. Сам ніякої участі в ОУН не брав».

«Постать отця Андрія Бандери дотепер залишається маловідомою, перебуваючи, так би мовити, в затінку слави сина Степана, хоча насправді він сам був активним українським патріотом, якого переслідували й окупаційна польська влада, і сталінський режим, — пояснює Василь Тимків. — Тому ми не випадково відвели цілу виставкову залу для розгортання експозиції, присвяченої о. Андрію. Крім копій архівних документів, фотознімків різних часів, тут представлено особисті речі священика та сакральні реліквії з церкви села Тростянець Долинського району, яка стала останнім його душпастирським прихистком».

Віра в свою державу

За що і як польські спецслужби запроторили о. Андрія в це глухе і бідне бойківське село, розкажемо дещо пізніше, а зараз — трішки інформації про його дитинство і юність. Народився в 1882 році в Стрию. Батьки — Михайло Бандера та Розалія з роду Білецьких — мали за містом поле і займалися землеробством. Закінчив Стрийську гімназію.

Наприкінці ХХ століття в Тростянці випадково знайшли сховок з архівом Андрія Бандери, де збереглися документи про його освіту. В гімназійному атестаті (копія представлена в експозиції) — добрі оцінки з усіх предметів, зокрема латинської, грецької, польської, німецької і руської, тобто української, мов, та найвищі бали — з богослов’я. Тож не дивно, що навчання він продовжив на теологічному факультеті Львівського університету, а вже з дипломом престижного вишу обвінчався з Мирославою, донькою староугринівського греко-католицького священика Володимира Глодзінського. Невдовзі, після смерті тестя, став настоятелем тамтешньої церкви В’їзду Господа в Єрусалим. Сім’я мала непогані, як на ті часи, статки: 36 моргів поля, 20 сінокосів, 8 пасовищ, дві пари коней та кілька корів. Хоча і їдців у подружжя було чимало: четверо синів — Степан, Олександр, Василь і Богдан, та три доньки — Марта, Володимира й Оксана.

Нетривала політична діяльність Андрія Бандери ще з гімназійних років пов’язана з Українською національно-демократичною партією, серед ініціаторів створення якої були Іван Франко та Михайло Грушевський. Після затвердження на парафії у Старому Угринові він переважно займався вирішенням аграрних проблем своїх земляків, а також був послом від Калуського повіту до Української національної ради ЗУНР.

Довелося й пороху понюхати. Коли після розпаду Австро-Угорщини проти повсталої Галичини виступила 60-тисячна армія польського генерала Йозефа Геллера, о. Андрій залишив Старий Угринів і пішов на фронт, аби словом Божим підтримати українських вояків. Додому капелан повернувся лише після того, як нова спроба здобуття незалежності зазнала чергової невдачі. Проте віра в свою державу ніколи не вмирала. Як розповіла кореспондентові «УМ» ще в дев’яності роки минулого століття тодішня головний зберігач фондів музею Степана Бандери в Старому Угринові Любов Кулик, сім’я, що мешкала в колишньому парафіяльному будинку, під час ремонтних робіт уже за незалежної України виявила подвійну стелю, де зберігався згорток із синьо-жовтим прапором. Його, за висновками експертів, у 1919-му приніс із фронтових доріг і заховав до кращих часів батько майбутнього лідера ОУН.

Із хрестом і листівками

Канони душпастирської діяльності, звісно, обмежували політичну активність о. Андрія, проте він був безкомпромісним, коли захищав національну гідність українців. Про це досконало знала польська поліція, та до пори до часу обережність староугринівського священика не давала підстав для репресій. Зрештою, така нагода трапилася. Як написав у рапорті, доданому до кримінальної справи №3382/28, комендант постерунку державної поліції Кнавер, 4 листопада 1928 року, на десяті роковини проголошення ЗУНР, отець Андрій Бандера відправив молебень за полеглих у боях українських вояків. Таємні агенти доносили, що священик сіяв ненависть до поляків та польського уряду, стверджуючи, що Малопольща, тобто Галичина, була і є невід’ємною частиною України, тож у відповідний час має повернути собі незалежність.

У кримінальній справі, яку автор цих рядків вивчав у державному архіві Івано-Франківської області, зберігається два зразки листівок, які, за свідченням соратників, поширював Степан Бандера. Ці пожовклі невеличкі прокламації містять прямий заклик до збройної боротьби: «Хай живе національна Революція! Хай живе Самостійна Українська Держава!».

Під час обшуку в оселі о. Андрія 20 листопада 1928 року поліція не знайшла ніякого компромату, проте рівно через місяць стражі порядку на чолі з підкомісаром Сапецьким заарештували батька й сина Бандер. Та, незважаючи на українофобію, вірні букві закону польські слідчі змушені були закрити кримінальну справу за недостатністю доказів і через чотири доби випустили заарештованих на волю. Зрештою староугринівського священика все ж «депортували» подалі від цивілізації — на парафію в Тростянець. Там його разом із доньками Мартою та Оксаною заарештували вже енкаведисти 23 травня 1941-го. Офіційним приводом для цього, як зазначено у постанові, підписаній оперуповноваженим УНКДБ, сержантом держбезпеки Овсієнком, нібито було переховування активного учасника ОУН Стефанишина. При затриманні в нього було вилучено пістолет системи «наган» та п’ять набоїв до нього.

Страта за Степана

«Мешканка Тростянця пані Марія Стефанишин (саме вона зібрала унікальні експонати про життя і діяльність о.Андрія, виставлені в експозиції нашого музею) переповіла історію, почуту від свого батька, директора місцевої школи, котрий товаришував із настоятелем церкви, — розповідає Василь Тимків. — До отця приїжджали представники ОУН і, попередивши про загрозу більшовицького арешту, пропонували виїхати за кордон. Він відмовився зі словами: «Я не можу залишити своїх парафіян».

Він добре знав, що його очікує в недалекій перспективі. За спогадами священика Марка Дирди, виданими в Нью-Йорку, на запитання, що він робитиме, коли прийде комуністична Москва, о. Андрій відповів: «Донька Мирослава, на моє прохання, вже придбала валянки, теплі сорочки і штани; а цього добра, якщо не заберуть, мені вистачить до самої смерті. Я сьогодні готовий на все. Щось гірше від Соловок чи сибірської Колими не може мене зустріти. Насильницька ж смерть прискорить мою зустріч із Споконвічним Богом».

Як у воду дивився. Засідання військового трибуналу Київського військового округу під головуванням судді ІІІ класу Яковченка відбулося 8 липня 1941-го й завершилося традиційним вироком — смертною карою. І хоча у постанові зазначалося, що рішення трибуналу можна оскаржити впродовж п’яти днів після вручення підсудному копії, через добу, не дотримуючись найменших формальностей, 58-річного о. Андрія розстріляли. Його найголовнішою провиною було лише те, що він — батько провідника ОУН.

Отець Андрій жодного разу не нарікав на своїх політично активних дітей, навпаки, пишався тим, що вони обрали шлях рішучого протесту, а не пхали — за звичкою предків — шию в чужинецьке ярмо. «Кожен народ має право на свою незалежність. Кращі його сини й дочки, найбільш свідома частина нації — інтелігенція — не визнають окупантів», — ці слова, написані в київській в’язниці, належать о. Андрію Бандері.