Дмитро ДОБРОДОМОВ.
Дмитро ДОБРОДОМОВ, гендиректор медіа-холдингу ZIK, телеведучий (телефоном iз Луганської області):
— Найсильніших вражень від перебування у зоні АТО кілька. Перше: це — справді війна! Друге: зараз народжується нова українська армія! Такий головний висновок, зроблений у ці дні. Ми спілкувалися із хлопцями, які пішли воювати добровольцями, з чоловіками, яких мобілізували до війська, — у всіх дуже сильний бойовий дух та настрій. Однак вони потребують підтримки.
Наша знімальна група разом з активістами львівського Центру забезпечення військових (організованого «Народною самообороною Львівщини» та журналістсько-громадським рухом «Народний контроль». — Авт.), привезла 50-тонний вантаж допомоги, зібраний львів’янами, підприємствами, громадськими організаціями міста. Окрім бронежилетів, амуніції, провізії, доставили близько 200 адресних посилок солдатам від їхніх родин. Ви б бачили, наскільки емоційно ці чоловіки — міцні, вже обстріляні в боях, — реагували на такі вісточки з дому. Такою ж емоційною була реакція на подарунок від львівських дітлахів — вихованці дитячих садків передали свої малюнки.
Важливий момент: бійці, які перебувають безпосередньо у зоні АТО, зараз уже значно краще оснащені всім необхідним, аніж раніше. Передусім, завдяки допомозі, котру отримують із різних областей. Наприклад, ми їздили до 24-ї бригади у Новоайдарівськ під Луганськом. Тут бійці уже повністю забезпечені бронежилетами. Але вони потребують якісної форми, адже українська дуже швидко зношується. Також через шалену спеку ламається техніка, «летять» радіатори. Потрібні інструменти. Власне, ми привезли й спеціальні інструменти та запчастини, але, думаю, такої домопоги потребують й інші.
Щодо місцевого населення, то воно не «одностайне» у ставленні до ситуації. Мені військові переповідали таку історію. Дорогою зустріли молодого чоловіка на дорогому авто. Той зупинився, передав сигарети. Потім від’їхав кілька метрів і знову зупинився. Підходимо ближче, а він плаче. «Які ж ми ідіоти! — говорить. — Що натворили?! І які ви молодці, що не залишили нас! Ми ж теж — за Україну».
Також можна побачити, як ті, що стояли на Майдані, зараз пліч-о-пліч із «Беркутом» воюють проти спільного ворога. Зокрема, зустрічали львівських «беркутівців», які тепер служать у зоні АТО.
Зауважу, що серед місцевих є багато таких, які ще не до кінця розуміють ситуацію. Нас іноді сприймали не те щоб вороже, але з підозрою. Російське телебачення справді добре «промило» голови людям. На мою думку, чим більше зараз на сході транслюватимуть справді українські (за змістом) телеканали, тим швидше все стане на свої місця.
Попри те, що військові перебувають у зоні АТО, вони добре знають, що відбувається в країні. Відтак, якщо хтось гадає, що, поки вся увага українців прикута до війни, він зможе безкарно чинити беззаконня, то глибоко помиляється. За кілька днів у Донецькій та Луганській областях часто чув від військових: «Спочатку розберемося на сході з сепаратистами і терористами, а коли повернемося, почнемо наводити порядок удома». Вони мають на увазі чиновників, керівників на місцях і не тільки.
Про все побачене в зоні антитерористичної операції ми максимально об’єктивно намагатимемося показати у телеефірі.
Олександр ЗАГОРОДНІЙ, журналіст каналу 1+1 (телефоном iз Донецька):
— Перший раз я виїхав у зону АТО 9 квітня у Луганськ: уже була захоплена будівля місцевої СБУ, журналісти не могли нормально працювати. Повернулися 21 квітня. На два-три дні у польові умови вириватися немає сенсу. Бо без інтернету не можемо 3-4 рази на день робити включення. Тому дислокуємося у готелях.
Знімальна група каналу: журналіст, оператор і водій — працюють у зоні АТО 7-10 днів. Хто готовий, хоче ризикувати, — той їде. Потім їх замінюють інші. Ми чергуємося із Русланом Ярмолюком і Олександром Моторним. Кілька змін я відпрацював із прекрасним оператором Сергієм Азаренком. Зараз він відпросився на кілька тижнів на перепочинок — нервова напруга дає про себе знати. Звичайно, є солдати, які у зоні АТО уже три місяці, їм ще складніше. Але вони зі зброєю. Знімальна група — без, а коли тебе обстрілюють — відчуття не з приємних. Тепер працюю із Сергієм Кисельовим — так само професійним оператором.
Канал нас забезпечив надійними бронежилетами і шоломами. Правда, коли вони дуже-дуже потрібні... — залишаються у багажнику авто за 20 метрів. Бо ми не військові, цілодобово засобів захисту не носимо.
У зоні АТО треба бути морально готовим працювати. У нас такого не було, але у знімальних групах інших каналів, знаю, оператори відмовлялися виїжджати на зйомки, залишалися у готелі. Бо не могли знімати море крові, трупи... Я був в Афганістані, у 2001-му, у Косово, де також стріляли із кулеметів, гранатометів. Але ніде не бачив такого, як у нас — настільки масштабних бойових дій з усіма наслідками: тіла загиблих вояків і мирних мешканців, кров, зруйновані будинки... Ніхто не міг подумати, що все це буде поряд, в Україні.
Загальновідомо, що українським журналістам працювати у зоні АТО складно. Коли вранці 12 квітня терористи захопили Слов’янськ, уже ввечері ми приїхали знімати. Перед цим, у Луганську, ще ходили з мікрофоном 1+1. Коли говорили з людьми, до нас було багато нічим не обгрунтованих претензій стосовно того, що ми не праві, підтримуємо «Правий сектор». У Слов’янську усе знімали лише маленькою камерою, ходили як приватні особи. Навіть не змогли ні з ким записати інтерв’ю. Бо це могло закінчитися дуже-дуже погано. Ми прилаштовувалися, як правило, до іноземних (не російських) журналістів, щоб щось записати. Працювати було складно, гидко і противно. Бо я — український журналіст у своїй державі Україна — не міг відкрито записати інтерв’ю. Якби це робив — напевно, сидів би у підвалі. А справа ж не в тому, щоб бути героєм у в’язниці. Краще робити сюжети. Ми багато їздили, і в денний час, і вночі, говорили з нашими хлопцями. Було трохи страшно. Але ми — команда. Коли нас з оператором обстріляли, водій був у безпечнішому місці, поїхав по підмогу. На війні швидко починають дружити, швидко починають ненавидіти. Бо дуже швидко... може закінчитися життя.
Однозначно, маємо недосконалу інформаційну політику. Добре працює прес-служба АТО, хлопці стараються, але їх мало. І це не лише їхнє завдання: оперативно, без затримки, давати інформацію. Як не дивно, сепаратистти видають інформацію на своїх інформресурсах оперативніше. Українці не знають про цю війну! Треба давати значно більше інформації про події у зоні антитерористичної операції, показувати героїв, які стоять на передовій, які, за великим рахунком, могли б там і не бути (у нас немає закону про загальну мобілізацію). Якби рік тому цих хлопців запитали: «Що таке держава?» — у відповідь вони б просто погигикали. А сьогодні вони за Батьківщину готові віддавати найцінніше — життя. І мають бажання: «Щоб Український прапор майорів над Донецьком!» — це 5-та рота «Дніпро-1», до якої входять практично всі мешканці Донецької області. Я чекаю, коли Президент Порошенко почне нагороджувати живих героїв, а не лише посмертно давати ордени.
Зблизька найбільше вразило те, на скільки люди на сході країни можуть ненавидіти тих, хто живе на заході України і аж до Києва, умовно кажучи, до Дніпропетровська. Їх політики і російська пропаганда змогли переконати, що найзапекліші вороги — співвітчизники. Я дуже добре пам’ятаю шалені очі східняків, які кричали: «Ви — бандери!», «На нашій шиї сидите!..» Я не розумію, звідки у цих людей стільки ненависті до тих, з ким жили і живуть в одній країні 24 роки!?
Олексій СІМАКОВ, кореспондент «Вікна-Новини» каналу СТБ (телефоном
iз Донецької області)
— У зону АТО регулярно їздимо вже понад два місяці. Міняємося знімальними групами. Найбільше вражають люди, які не бояться віддати життя за мир в Україні. Молоді люди, що там воюють, усі як один усвідомлюють, що роблять велику справу. А ще вражають перші години у звільнених містах. Вулиці ніби вимерли, ні душі. Із часом люди починають виходити і розуміти, що війна пішла далі, що тепер вони в безпеці. Їхні емоції не передати словами.
Наскільки відрізняються картинки з телевізора і вималювані в уяві про зону АТО від цілісної картини, яку бачиш на місці?! Через ЗМІ не почуєш запах пороху, а камера не встигне зафільмувати політ кулі чи снаряда. Але емоції та атмосферу війни медіа передати цілком здатні. Можна бачити, а головне — відчувати повну картину, а можна сприймати лише те, що подають на екрані.
Зустрівши бойовиків, у зоні антитерористичної операції українські журналісти ризикують невизначений час провести десь у підвалі. Це у кращому випадку. Але наприкінці квітня ще можна було сміливо проїжджати сепаратистські блок-пости на Донбасі. Здебільшого там стояли люди характерної зовнішності без вогнепальної зброї.
Ольга КАЛИНОВСЬКА, журналіст, редактор прогами «Час. Підсумки дня», «5-й канал»:
— Коли ти на сході, в зоні АТО або в зоні, де вже проходили бойові дії, там не лише видно, там, як кажуть, «шкірою» відчуваєш, що в країні — війна. Не короткотермiнова антитерористична операція, а справжня, страшна, затяжна, руйнівна війна. І не по телевізору, не десь далеко, а тут, буквально за 700 кілометрiв від столиці. І це бачиш і відчуваєш, коли їдеш уздовж лісу, де дерева «скошені» артснарядами; коли дорогою зустрічаються розбомблені будинки, а сама дорога — вся у снарядах, що не розірвалися, в мінах та у воронках. Коли виходиш з авто, а під ногами — десятки гільз і радіус «прогулянки» дорогою, аби відзняти потрібне відео — кілька кроків вперед-назад і ані кроку вбік, бо біля дороги і поблизу «зеленки» можуть бути міни та «розтяжки», залишені терористами. Коли усвідомлюєш, що доки ти тут, тебе запросто можуть розстріляти десь із «зеленки» снайпери — лише за те, що у тебе київські номери. Або що ти їдеш дорогою, яку контролюють терористи, і просто втрапив у приціл їхньої снайперської гвинтівки.
До того як сюди втрапиш, важко зрозуміти справжній тваринний страх, який буває, певне, коли відчуваєш себе мішенню, жертвою. Це як на полюванні — ти мисливця не бачиш і не чуєш. І навіть не знаєш, чи є він у твоєму радіусі. Але страх, що він зараз може цілитися у тебе і що ця хвилина може бути останньою у твоєму житті, присутній весь час, доки ти перебуваєш у безлюдних та небезпечних місцях. Найгірше, певне, почуваєшся на порожніх дорогах — коли немає жодного авто, жодного мирного мешканця, жодного військового чи блокпосту, від яких у мирних точках починаєш втомлюватися, особливо якщо щодня проїжджаєш їх разів зо шість-сім. У містах же, де на в’їзді не зустрічаєш українських прапорів, не бачиш людей на вулицях, починаєш гарячково шукати будь-який натяк на українську армію чи добровольців і судомно виглядаєш хоч якусь українську символіку. Саме з таких картинок починається переоцінка цінностей. Тут починає боліти серце за мільйони людей, до яких одного дня прийшла справжня війна і зруйнувала вщент звичне життя. Бо ти приїхав і поїхав звідси, нажаханий, зі стресом і з розхитаними нервами. А їм тут жити далі. У війні.
Серед мирного населення, як з’ясувалося у ході зйомок та підготовки матеріалів, достатньо багато патріотів. Приміром, серед мешканців того ж Слов’янська чимало людей, які донедавна тримали вдома прапори України і лише після звільнення міста повиносили їх на вулиці. Бо раніше, як вони твердять, «не можна було». Які навчали дітей на слова «Слава Україні!», відповідати — «Героям Слава!». Які зараз хочуть жити так, як живуть у Львові, Києві чи Дніпропетровську — в єдиній країні, пишатися своїми коренями, співати Гімн і не боятися місцевої влади. І навіть попри те, що їх мало, вони вже не можуть і не хочуть мовчати. Нинішні події на Донбасі для них — шанс, що і на сході України може бути нормальна українська влада, нормальна українська міліція, що можна буде дивитися правдиві українські новини. І вголос говорити те, що ти насправді думаєш.
Зараз їм почали погрожувати, над ними насміхаються та відверто знущаються ті, хто мешкає з ними в одному місті і хто впевнений, що українська армія та влада там — ненадовго. Але вони не здаються. І їм, як на мене, потрібно допомогти не зламатися. Бо такі люди на Донбасі — то майбутнє цього регіону. І майбутнє єдиної мирної цілісної України, яку ми наразі намагаємося будувати.
Вразили і ті, хто воює. Особливо в добровольчих батальйонах. Усі, з ким ми спілкувалися — цвіт нації, кращі з кращих. Без перебільшення. Представники малого та середнього бізнесу, працівники іноземних компаній, багатодітні батьки, викладачі вишів і т.п. Homo sapiens. Ті, хто пішов на фронт, керуючись принципом — «хто, як не ми?». Хто кинув високооплачувану роботу, власний бізнес, залишив вдома маленьких дітей, дружин, батьків. При тому, що їхні односельчани, сусіди, колеги, друзі, знайомі у цей самий час живуть мирним життям. І не поспішають ставати поруч із зброєю в руках. Щонайменше — не розуміють. Щонайбільше — морально підтримують, дзвонять запитати, як живий і щоразу намагаються знайти слова виправдання для самих себе — чому вони не там, не на Сході. Вражає і те, що такі добровольці аж ніяк не засуджують тих, хто не поруч з ними. Кажуть — поки не час воювати всім. Мовляв, тут, на передовій, потрібні ті, хто може наступати чи тримати оборону, хто на це навчався і хто морально до цього готовий. Жартують, що наразі воюють і за себе, і за своїх друзів та рідних. Після спілкування з ними розумієш: такі до телекамери не побіжать, не стоятимуть у черзі по медалi. Вони просто роблять те, що вважають за правильне і потрібне. І саме це вражає найбільше. До сліз.
...Не може бути мирного Києва і обстріляного «Градами» Луганська одночасно. Бути байдужим на такій війні і думати, що вона тебе не торкнеться — то найгірше. Якщо можеш чимось допомогти — допоможи. Гривнею, двома, їжею, одягом, телефонним дзвінком, малюнком, синьо-жовтою стрічкою, камуфляжем, бронежилетом. Піди в лікарню до поранених військових. Прихисти на кілька днів родину біженців. Збери речі та їжу тим, хто наразі їх потребує.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
